12 липня

Тарас Шевченко

Одинадцятим нечітним, але щасливим для мене числом скінчився перший місяць мого журналу. Який добрий геній підшепнув мені тоді цю думку? Ну, що б я робив на протязі цього минулого, без краю довгого місяця? Хоч і це зайняття мимохідне, та все таки воно відбирає у невідчепної нудьги кілька годин дня. А це тепер важлива для мене послуга.

Перші дні не подобалась мені ця робота, як не подобається всяке діло, поки ми його собі не засвоїмо, не змішаємо з нашим насущним хлібом. Спочатку я брався за свій журнал, як за обов’язок, як за «пунктики», як за рушничні вправи. А тепер, і особливо від того щасливого дня, як придбав я собі мідний чайник, журнал для мене став необхідний, як хліб із маслом до чаю. І якби не це нестерпне чекання, [не] ця тяжка бездіяльність, мені б і на думку ніколи не спало завести собі цю еластичну меблю, на якій я тепер щоранку так безтурботно відпочиваю. Справедливо кажуть: лихо не без добра.

Сьогодні вранці, записавши щасливе одинадцяте число, я задумав покуштувати шинки власного виробу. Для цього я випив фундаментальну чарку горілки, закусив молодою редькою, потім уже приступив до власного виробу. Виявилося, що шинка дуже добра, свіжа, не вважаючи на те, що заготована ще в січні місяці. Першого січня цього року дістав я перший радісний лист із Петербургу від графині Толстої. І з того самого дня почав лаштуватись у дорогу.

З огляду на те, що подорожувати мені треба було – може й тепер ще буде треба – срібними берегами Уралу, де благочестиві уральці, а особливо уралки, нашому братові [не] старовірові води напитись не дадуть, я й припас на тяжку дорогу цей необхідний вуджений виріб. Не знаю, чим захоплюється в уральцях цей статистик-гуморист і в додаток брехун Небольсін? Бруднішого, брутальнішого за цих запеклих старовірів я нічого не знаю. Сусіди їх, степові дикуни – киргизи, в тисячу разів привітніші, ніж ці прямі нащадки Стеньки Разіна. А згаданий брехун захоплений їх громадським життям і вигаданою гостинністю. Певне йому п’яному в брудній корчемці якийсь Желєзнов диктував статейку під заголовком «Уральские казаки», а він під веселу руку записав та ще й присвятив В. І. Далеві. Безсумлінні, шкідливі і врешті підлі такі списувачі!

Покуштувавши дорожнього продукту та признавши його за більше ніж задовільний, я, самовдоволений, заспокоївся під своєю фавориткою-вербою і взявся за Лібельта. Він сьогодні мені зовсім подобається. Або він і справді хороший, або він мені тільки здається таким через те, що мені ось уже другий день навіть зовсім непривабливі речі видаються привабливими. Блаженний стан! Лібельт, наприклад, дуже справедливо завважує і коротко, артистично та ясно висловлює цю, щоправда, не так уже молоду на вигляд істину, що релігія у стародавніх і нових народів завжди була джерелом і двигуном красних мистецтв. Це правда.

А ось це вже не зовсім: він, наприклад, людину-творця в ділі красних мистецтв взагалі, зокрема й у малярстві, ставить вище за натуру. Тому, мовляв, що природа діє в визначених їй незмінних межах. А людина-творець – нічим не обмежена у своїй творчості. Чи не так? Мені здається, що вільний артист остільки ж обмежений природою, що його оточує, оскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А нехай спробує цей свобідний творець на волосинку відступити від вічної красуні-природи, то він стає боговідступником, моральним виродком, подібним до Корнеліуса й Бруні. Я не кажу про дагеротипне наслідування природи. Тоді б не було мистецтва, не було б творчості, не було б справжніх малярів, а були б тільки портретисти на зразок Зарянка.

Великий Брюлов одної риски не дозволяв собі провести без моделі. А йому, як сповненому творчої сили, це, здавалось би, було дозволене. Але він, як палкий поет і глибокий мудрець-серцезнавець, зодягав свої високі, світлі фантазії в форми непорочної, вічної правди. І тому саме його ідеали, повні краси й життя, здаються нам такі милі, такі близькі, рідні.

Лібельт сьогодні мені зовсім подобається. Десять літ я, крім степу й казарми, нічого не бачив і, крім солдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбийча проза. І тепер випадковий розмовник Лібельт – найчарівливіший мій співбесідник. Щира, сердечна моя подяка унтер-офіцерові Куліхові.

Як почався приємно, так приємно і скінчився для мене цей другий день. Вечір був тихий, прекрасний. Для моціону я двічі обійшов форт. Почав був і третій обхід, але біля другої батереї спинив мене уральський козак своєю старовинною піснею про Ігнашу Степанова сина Булавіна. Перший рядок пісні мені надзвичайно подобається:

Возмутился наш батюшка

Славный, тихій Дон

От верховьица

Вплоть до устьица.

Ця пісня властиво донська, але вона засвоєна й уральцями, як братами з походження. Я чимало здивувався, почувши вперше тут цю пісню, бо уральці, що приїздять сюди на службу, здебільшого народ бувалий у Москві й у Петербурзі і співають усе модні ніжні романси, запозичені ними в сальонах «на Козихе» та в Міщанських і Подячеських улицях. Тому я дуже здивувався, почувши цього відступника від закону моди.

Любо слухав я незримого співака, поки він замовк і, мабуть, заснув, а слідом за ним так само мудро повівся й я. На світанку приснилося мені, нібито до Новопетровського форту приїхав фельдмаршал Сакен укупі з другом своїм, митрополитом київським Євгенієм і наказав мені прийти до себе. Але тому, що в мене не знайшлося солдатського одягу, крім шинелі, та й та без еполет, то, поки нашивали еполети, я прокинувся й сердечно радів з цієї невдачі.