23 липня

Тарас Шевченко

Куліх, наділивши мене папером, пером та чорнилом, запропонував мені з собою пообідати, може востаннє. На такий зворушливий аргумент нічого було сказати, і я тим охочіше згодився, що й Фіалковський, веселий і розумний хлопець, також тут трапився і також не відмовлявся від солдатської трапези. Куліх, як каптенармус, до звичайного капусняку та каші додав шматок печеної баранини, я добув із кишені великого огірка (без цих ласощів я не йду до кріпості), а Фіалковський теж дістав із кишені і поставив на стіл пляшку горілки. Не пишно, але з апетитом і так щиро, весело ми пообідали, що дай Боже всім добрим людям так щодня обідати.

За обідом і після обіду Фіалковський потішно кепкував з Куліха, з його ранги та особливо з його тепленької посади. Куліх, щоб одчепитися від невичерпного Фіалковського, звернувся до мене з питанням, як мені подобається книжка, що він приніс для мене з Уральського. Я, звичайно, відповів, що дуже подобається. На це Фіалковський страшенно зареготався і голосно назвав Лібельта звичайним дурнем за те, що він написав таку книгу, Пшевлоцького за те, що він купив цю книгу, а Куліха дубельтовим дурнем за те, що він 500 верстов цю безглузду важенну книгу ніс на своїх плечах.

Куліх не в жарт образився за таку безцеремонну критику і зажадав ясних доказів на цей грубіянський наклеп. Щоб утихомирити сварку, що починалась, я запросив приятелів до себе на город пити чай. Запрошення прийнято, і ми пішли під мою вербу. Лібельт лежав у мене під подушкою, і я, дожидаючи чайника, запропонував Фіалковському прочитати вголос сторінку з цього великого твору. Він охоче це виконав.

Куліх не повірив тому, що почув. Він думав, що Фіалковський імпровізує і продовжує кепкувати над його тяжкою ношею. Він видер у нього з рук книгу і прочитав сам увесь параграф про фантазію. – «Що?» – запитав Фіалковський наївно здивованого Куліха. – «Пшевлоцький – відповів той – цивілізований дурень, от і все». Фіалковський почав знову з неменшим завзяттям кепкувати, поки не спинив його своїм приходом спільний наш приятель Кампіоні.

Цей безсовісний п’яниця задля чарки цитринівки не посоромився підійти до нас і привітати мене з визволенням. Ми встали й розійшлись у різні сторони, зоставивши до повного розпорядження непроханого гостя чайник і пляшку з цитринівкою. Чемність за чемність. Ніч була місячна, тиха, чарівна ніч. Я довго проходжувався по городі. А ніжні наші дами (комендантша й Бажанова), боячись застудитися, сиділи при лойовому недогарку у смердючій киргизькій кибитці і, звичайно, пліткували. їм би запропонувати естетику Лібельта, що б вони з неї зробили? Напевно папільйотки. І це природно.

Для матеріаліста, що йому Бог відмовив святого радісного почуття розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини кожна теорія краси ніщо більше, як дурне базікання. Для людини ж, наділеної цим божественним розумом-чуттям, така теорія теж порожня балаканина та ще гірше – дурисвітство. Коли б ці бездушні вчені-естети, ці хірурги прекрасного, замість теорії писали історію красних мистецтв, – у цьому була б очевидна користь. Вазарі переживе цілі легіони Лібельтів.