16 липня

Тарас Шевченко

Після заходу сонця заштиліло, і в першій годині ночі вітер піднявся від зюйд-осту, вітер тихий і рівний, саме такий, якого треба нашому поштовому човнові. Дочекавшись світанку, я вдерся на найвищу прибережну скелю і просидів там, аж доки мені схотілось їсти, себто до полудня. Не побачивши на обрії ні заповідного, ні якого іншого вітрила, я, зажурений, прийшов на город і, дожидаючи обіду, взявся за свою подорожню шинку. Вуджений продукт мій з кожним днем зменшується. Ще кілька днів дожидання, – і від нього зостануться ні до чого не придатні руїни.

Добре, як я поїду через Астрахань. Там є крамниці сарептських колоністів, а між ними, мабуть, і ковбасні; без ковбаси німець і дня не проживе; отже, вуджений продукт можна поповнити. А що, як доведеться прогулятися через Гур’єв та Уральське злачними і срібними берегами благочестивого Уралу? що тоді? Апетит – у торбу, а зуби – на полицю. Або, уникаючи голодної смерті, удавати ворожбита, а найліпше – мученика за віру, розстригу попа. Тоді, як по щучому велінню, все з’явиться перед тобою, починаючи від каймака та джурмиці і кінчаючи «свальным» гріхом. Мати єдину дочку свою запропонує святому мученикові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше всяких поган!

1848 року, після тримісячного плавання по Аральському морі вернулись [ми] до гирла Сир-Дар’ї, де мали зимувати. Коло форту на острові Кос-Аралі, де стояли залогою уральські козаки, ми вийшли на берег. Уральці, побачивши мене з широкою, наче лопата, бородою, зараз узяли на розум, що [це] напевне мученик за віру. Тої ж хвилини донесли своєму командирові, осаулові Чарторогову. А той, не бувши дурний, закликав мене в очерет та й бух передо мною навколішки: – «Благословіть, – каже – пан-отче. Ми – каже – вже все знаємо». Я, теж не бувши дурний, догадався, в чому річ, розмахнувся та й познаменував [його] старовірським хрестом. Захоплений осаул поцілував мою руку і ввечері справив нам такий бенкет, що нам і не снився.

Незабаром після цього казусу, вже зголивши бороду, подався я до Раїму, тоді головного форту на березі Сир-Дар’ї. У Раїмі зустріли мене уральці з погамованою радістю. А начальник їхнього відділу, полковник Марков, теж не бувши дурний, попросивши в мене благословення, запропонував мені 25 карбованців, від яких я нерозважливо відмовився.

І цією, на їх думку, безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибитці, та, якщо буде змога, запричаститися під такого безприкладного пастиря, як я.

Щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями, я яко мога швидше покинув форт і вже акуратно, двічі на тиждень, голю собі бороду. Якби ця дурна і смішна подія сталась десь на берегах Уралу, де були б [і] жінки, я не відчепився б так легко від цих бузувірів. Увесь фанатизм, уся ця мерзота гніздиться в їх розпусних дочках і жінках. В Уральському тюрма завжди напхана втікачами-солдатами, їх ніби-пресвитерами. І не дивлячись на очевидні докази, вони благоговіють перед цими розбійниками й волоцюгами. І це не прості, а почесні рангові козаки. Незрозуміла зашкарубілість!

Після полудня вітер відійшов до зюйд-весту. Просто в чоло поштовому човнові.