28 липня
Тарас Шевченко
Ще вчора, себто в суботу ввечері, умовились ми з Фіалковським провести сьогоднішню неділю десь далі від осоружного форту; і для цієї самотньої радості призначили місце в балці, у глибокому дикому яру, верстов за п’ять від форту, де можна знайти і захист від сонця під скелями, і джерельну свіжу воду. Умовились ми йти туди рано і провести цілий день в ущелинах цього темного яру. Щодо харчів умовились, щоб він узяв шматок сирої баранини фунтів із п’ять для кебабу, відповідну кількість хліба та пляшку горілки, а я чайник чаю, цукор, шклянку й п’ять огірків. Усе було полагоджене якнайкраще, – і дешево, і запасливо.
І я вже, за своїм звичаєм, сибаритував думкою в обіймах темного яру. Минула ніч, настав ранок, і сонце зійшло, а Фіалковський не з’являється на город, як ми умовились. Я жду не діждусь, а його все нема та й нема. Я загрів чайника і взявся до чаю, безперестанно поглядаючи на форт. Нарешті лайнув я зрадника добренько й заходився записувати новий зшиток. А Андрій Обеременко (городник із «походной команды» і близький мій земляк), що його я запросив із собою в балку за товариша й міхоношу, випивши, замість шклянки чаю, чарку горілки, почав лаяти «проклятущого нечестивого ляха».
Насумнівавшись доволі в вартості многолітньої праці Іванова, я закрив зшиток і пішов до форту розв’язувати задачу, що мені загадав пан Фіалковський. Приходжу, а він сидить на ганочку біля казарм і лає Дахмищина, солдата-жида, за те, що він не дає йому більше, як 20 копійок за койку. – «А що ж ти, – кажу – про балку забув?» – «Почекай, дай скінчити гандель», – каже він. Скінчивши гандель, він признався мені, що від заходу до схід сонця тягнув штоса і протягнувся до снаги. Куліх навіть подушку взяв. Поспівчувавши трохи його невдачі, я знов запропонував подорож до балки вже в третій годині по обіді, взявши на свій кошт і хліб, і м’ясо, і горілку. Він охоче згодився, і ми, сказавши один одному: «неодмінно», – розійшлись. Узяв я в артільника в борг п’ять фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба і, вернувшись на город, послав Обеременка до шинку по горілку.
По обіді я, як звичайно, здрімнув трохи під вербою, і рівно на третю годину зібрались ми з Обеременком у дорогу. Зібравшись, сіли ми знов під вербою. Пробила четверта година, – нема нашого пана Фіалковського. Андрій мовчки подивився на мене і взявся знов за свою люльку-буруньку. Пробила й п’ята година, а пана Фіалковського не видко. Андрій знову глянув на мене і вже не вдержався, плюнув. Минуло ще півгодини, і Андрій почав розташовувати торбу з харчами і, виймаючи баранину, говорив:
– «Понапрасну тільки добро знівечили. Сказано – лях», – додав він ніби про себе. – «Невіра! То так і пропаде, так і здохне невірою».
Я не вважав за потрібне переконувати Андрія в противному, звелів йому віддати баранину до коменданської кухні і просити кухаря засмажити її на вечір, а сам пішов до ближчої пристані відвідати ув’язненого друга Мостовського.
Проходячи повз першу батарею, чи флаг-шток, я побачив унизу під скелею купку солдат, що грали в орлянку. Спочатку я не звернув уваги на цю звичайнісіньку картину.
Але мені ніби шепнув хтось: «чи не тут Фіалковський?» Придивляюся й очам не вірю. Мій Фіалковський, спустивши з правого плеча шинель, із зручністю знавця діла кинув щось догори; грачі в гурті швидко піднесли голови і потім поволі опустили, гукнувши: «Орел!». Філаковський нахилився, щоб очистити кін, а я, побажавши йому успіху, пішов далі.
Погостювавши в Мостовського до сходу ледве надщербленого місяця, я зібрався в поворотну дорогу. Прощаючись, він дякував мені за відвідини та ще за те, що два роки тому я не прийняв його благородної пропозиції оселитися в нього на квартирі. Аж тепер він зрозумів, яку підлу каверзу міг витягнути Мешков із нашого співжиття. У нього не здригнулася б рука скористуватися силою військових карних законів, де сказано, що офіцер, який дозволить собі бути за панібрата з «рядовим», іде під військовий суд. Аж тепер він побачив прірву, від якої я його відвів, краще знаючи паскудного надворного совітника Мешкова.
Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно, правдиво гармоніювала ця чарівна пустинна картина з чарівними віршами Лермонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії у своєму безконечному світотворенні. Не доходячи до форту, на кам’янистому горбку, я сів одпочити і, дивлячись на освітлений місяцем, теж кам’янистий шлях, ще раз прочитав:
Выхожу один я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блестит.
Ночь тиха, пустыня внемлет Богу,
И звезда с звездою говорить.
Відпочиваючи на камені, я дивився на похмуру батарею, що високо вирисовувалась на скелі і багато-багато згадував із мого минулого невільницького життя. Наприкінці подякував всемогущому Чоловіколюбцеві, що подарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий тернистий шлях, не зранивши себе й не принизивши в собі людської гідності.
Заспокоївши себе святою молитвою, я подибав тихенько на город, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому.
Не доходячи з півверсти до городу (це вже було в першій годині ночі), я зустрів Андрія Обеременка, що мене запитав: «Де це вас Бог носить до такої доби?». – «У гостях – кажу – був». – «Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди, тільки йдучи з гостей, співають».
Я, ніби не чуючи його слів, заспівав:
Іде багач, іде дукач, п’ян шатається,
Над бідною голотою Насміхається.
– «Та годі вже вам – перебиває мене лагідно Андрій – ідіть лучче та покладіться спать», – а я продовжую:
Один веде за чуприну,
Другий стила б’є:
Не йди туди, вражий сину,
Де голота п’є.
Андрій, переконавшись, що я зовсім п’яний, обережно взяв мене під руку, привів до верби, розстелив свою шинель, нарвав і наклав під голову буряну, поклав мене, перехрестив та й пішов. Мені не хотілося розчаровувати старого в його боговгодному подвизі, а тим паче виявляти перед ним свої лицедійські прикмети. Я від душі мовчки подякував йому і, недовго покрутившися, заснув.