40-і роковини

Сергій Єфремов

26-го лютого, день смерті Шевченка, з давнього часу був для нас великим днем, символом нашого національного відродження. В цей день свідомі національно українці раз-у-раз згадували першого свого великого борця за права народні «незлим, тихим словом», знаходячи в цьому національному святі і віру в живу силу ідей поетових, і надію на кращу будуччину серед тяжких обставин сучасного життя. Ще недавно, на нашій пам’яті, роковини Шевченкові святкувалися в невеличких гуртках, таємно, де-небудь у приватній господі, й поза межі того нечисленного гурта не виходили. То були дикі, темні часи, – бодай не верталися! – коли «на всіх язиках все мовчало», а надто на українському; коли іскра українства, здавалось, тихо дотлівала під грубим шаром попелу з усяких заборон та «мер пресечения» й Україна ніби доживала останні дні свої; коли навіть огневе слово Кобзаря українського опинилося було серед «забутих слів».

Тепер обставини неначе трохи відмінилися: роковини перестали бути святом таємним, святом невеличкого гурта українців, а вийшли на широку громадську арену і притягають до себе увагу та цікавість усіх станів громадських – не на Україні тільки, а й по інших місцях у Росії, де єсть українці духом, або взагалі люди, яким говорять щось оті ідеї високі, ті вічні істини, що виявилися в «Кобзарі». З Петербургу, з Москви, Орла, Курського, з далекого Томська чи Іркутська, з невідомого Александровського, чи Єлисавета – доносяться відгуки того свята, що єднає кращих наших людей в один гурт, в одну велику сім’ю та подає наболілим серцям надію на кращі дні.

Шевченко дедалі – все більше стає поетом народним, беручи епітет цей, щоб зазначити широке розповсюдження його творів та ідей серед народних мас; ім’я його все частіше вживається як поклик, що гуртує кругом себе всіх людей, не розбираючи національності, для яких проповідь правди, добра, гуманності, справедливості, поступу, волі та інших таких вічних і незмінних ідеалів людськості становить не «звук пустой», не забавку на одну якусь хвилину, а пекучу потребу духову, найпершу мету в житті. Разом з тим і преса, як відгук життя та його потреб, почала все більшу увагу на цей пам’ятний день звертати й по змозі виясняти вагу Шевченка для України й усієї людськості.

Сьогорічні роковини особливо підживляють нашу думку. Сорокові роковини смерті Шевченка дали надто виразний доказ того, що рано було «висипати високу могилу» та ставити хреста над Україною, що й ідеї найбільшого національного діяча українського рано ще залічувати до «забутих слів». 40-і роковини показали, що ідеї ті ширяться між людьми, будять приспані душі й ваблять їх чарівним сяйвом волі, що вже заясніла десь далеко на обрію захмареного неба, мов ясна на сході зірниця, і з кожним роком усе ближче підходить… Хоч сувора дійсність і досі ще важким лежить тягарем на нас, але деякі симптоми грядущої волі, або краще – самопізнання громадського, що згодом дасть і волю, – ми вже можемо добачати навіть під нашим хмарним небом: навіть у нас, здається, на світ благословилось!..

Сорок літ (26 лютого) минуло від смерті великого борця за волю, а на тиждень раніш (19 лютого) й сама воля святкувала 40-і роковини свого народження. Доля немов навмисне зв’язала ці два великої ваги історичні факти, щоб потомним поколінням не легко було забути той внутрішній неподільний зв’язок, що буває між діяльністю таких людей, як Шевченко, та новими, кращими, обставинами життя. «Борітеся – поборете» – немов каже доля: Шевченко цілий вік свій боровся проти кріпацтва, проти рабства в його найпростішій, примітивній формі, і поетове слово потужне не пішло марно: огидливий інститут, що давав одній людині право над тілом другої, навіки впав. Стійте ж і ви за свої ідеали – й ви досягнете їх: упадуть і більш розвинені форми рабства – рабство духа, – все те, що пригнічує дух людський.

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі…

Сорок літ минуло… Люди, що раз-у-раз дбають і турбуються про звичайні, буденні справи, ці люди мають потребу хоч інколи оглянутися кругом себе, забути хоч на годиночку про те буденне життя, спочити душею від його на чомусь тривкішому. В цьому певне й криється психологічна причина святкування ювілеїв та згадування про визначні події. Під час загального піднесення над повсякчасними турботами, оглядаючись кругом себе, ми бачимо здивовано, що наш буденний клопіт, якому такої ваги надаємо, – то одна лиш «суєта суєт», що зараз же піде в непам’ять, а тільки великі події людського духа серед загальної скаженої боротьби за існування вибороли собі право на «вічну пам’ять».

Спостереження й думки такі примушують нас критично поглянути на себе, на свої вчинки, на лад громадський, перевірити свій багаж, перелічити свої капітали, з якими йдемо в дальшу путь. Не в одного, може, прокинеться думка, що шлях, яким я досі йшов – неправий шлях, що капітал мій – шага ламаного не вартий, що треба вибрати іншу стежку, треба інших добувати капіталів… Час громадського прочинку має ще й іншу вагу: він служить нагородою за перенесені в житті терни й подає надію, що в боротьбі з темними силами перевага буде на стороні вічних, святих та непорушних істин. У цьому лежить вага святкування ювілеїв.

Сьогорічні роковини – вельми одмітні в цілій довгій лаві попередніх; давно вже ми не бачили на українському святі такого піднесення, такого ентузіазму, який цим разом виявився. Люди всяких поглядів, аби тільки не ворожих спільним громадським ідеалам, духом поєднались цього славного дня; органи всяких напрямів уділяють місце, щоб возвеличити геніального страдника за добро всіх людей і хіба сами лиш «Московские ведомости», «Новое время», «Киевлянин» та ще кілька інших таких нічних птахів, що бояться й глянути на сонце, поминули цей день мовчки. З чого ж таке піднесення та ентузіазм сталися? Де причина тому, що сумний день смерті поэта обернувся цього року в загальне свято громадське? Які обставини до того спричинились?

З важким духом провели до могили в Росії старе XIX століття, але не легше було зустрічати й нарождення нового. Почалося воно з нечуваного в історії нових часів факта – анафеми на «великого писателя земли русской», одного з найвищих геніїв сучасності – Толстого. Нічні птахи, що прибралися в невідповідне вбрання Христового братолюбія та всепрощення, злякалися того могучого аналіза, що поблискує в творах цього великого чоловіка й роз’їдає та розганяє темряву, таку любу та милу всім нічним птахам; вони вжахнулися: – а що, як праця таких трудівників духа, як Толстой, розжене матір-темряву? а що, як запанує натомісць ясний світ – смерть нічним птахам?.. І в результаті – анафема, прокльони на чоловіка, яким кожна культурна країна пишалася б, як найпершою славою своєю й якого квітчали б скрізь лаврами…

Найбільш ворушка та чутлива частина громадянства – молодіж не видержує загального гніту й темноти і висловлює голосно протест, і в результаті – нагаї, рушниці і прилюдне, серед білого дня катування беззахисних людей, з яких половина – безборонне жіноцтво… Інституція, що згуртувала в собі кращих людей у Росії, «соль земли русской» – письменників, заявляє протест проти такої азіатської тактики і в результаті – інституція та зникла, як віск на огні.

Це тільки більш показні факти, в яких виразніше проступає загальна тенденція; і то вони виявилися тому лиш, що не сила була їх заховати: вони, як те шило з мішка, сами вибилися на світ божий. А там, у середині, під густою завісою «канцелярсько – бюрократичної тайни», потиху, ховаючись од денного світла, йде та ж сама убійча, руїнницька робота нічних птахів. Там обрізують решту «великих реформ», яка ще лишилась якимсь чудом од попередніх часів, і до міцної одежини приточують гнилі латки; там готується замах на один з найвеличніших здобутків того часу – суд «правый, скорый и милостивый»; там нові куються кайдани на волю і дух людський… Сумна, невимовно важка картина! Вона пригнічує дух, убиває енергію, одбирає надію, одбирає охоту до боротьби, до самого життя навіть…

Зима гнітить… Давно вже час

Весні веселій розцвітати,

А все мороз ще давить нас

І не пуска з сумної хати…

І серед цього важкого, нестерпучого «морозу», що дух захоплює та сковує на камінь усе живе, немов перший подих живущого тепла, весни – пронісся подвійно радісний день 26 лютого. Кажемо – радісний, хоч нагадує він сумну подію, смерть генія, – бо він багато де чого відрадного нагадав, багато дум міцних влив у охлялий, «морозом» прибитий організм, нових надій знеможеним, знесиленим людям навіяв. «Не вмирає душа наша, не вмирає воля, і неситий не виоре на дні моря поля», – читаємо в цей день, і слова ці, яких надзвичайна, дивна простота дорівнює їх безмірній величності та красі, цілющим бальзамом падають у змучену душу і плинуть у неї знов надія, бадьорість, енергія, запал до праці…

Так, справді так! і брутальній, фізичній силі єсть «предел, єгоже не прейдеши», єсть непереможна перепона: як не виорати їй «на дні моря поля», так не скувати «душі живої, і слова живого», не скувати волі, поступу, що ведуть до єдиної мети – щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівності всіх людей. Не даром же великий борець за ці вічні ідеали загадав творити поминки йому «в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій», – він твердо надіявся, що вона мусить бути – та сім’я велика, що єднає всіх людей; сім’я вільна, де немає місця насильству дужого над безсилим, де згинуть лютість та озвірення людини проти людини; сім’я нова, оновлена, очищена від усяких злиднів, заснована на справедливих, братерських стосунках…

Не диво, що серед тих важких днів, які переживаємо тепер, той день, що нагадав нам про «истиннейшого апостола правды и свободы» («Мир божий» 1901, кн. II, стор. 11), викликав такий ентузіазм, стільки радощів навіяв, стільки надій збудив у кращих людей, – може навіть несвідомо для їх самих.

Шануючи пам’ять великого борця за правду та волю, всі люди, в яких не завмерло ще почуття власного достоїнства, в яких іще міцно заложений потяг до правди, шанують разом і свої сподівання на краще життя. Ось де причина й тієї популярності Шевченка, й того щирого запалу, подяки та пошани, що виявились під час останніх роковин. «Сонце йде і за собою день веде» – Шевченко був одним із тих сонць людськості, що наближають справжній день, – день вільного, оновленого життя, коли

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Цілющою водою вмита,

Прокинеться…

І «пустиня» справді починає неначе прокидатись: факти дикої самоволі, про які вище згадувано, знаходять однодушний осуд і обурення проти себе, а це – перший ступінь до нового життя…

Цим і виясняється велика вага Шевченка в історії людськості, його безмірна заслуга перед усім світом: він став одним з проводирів до кращих днів великого народу, що вже потроху оживає і, певне, ще скаже своє слово, покладе свою лепту до скарбниці вселюдської культури. Не диво, що ймення цього великого страдника та борця за нові форми життя у всіх на устах, що воно гуртує кругом себе людей і бойовим стає покликом у боротьбі за кращу будуччину.

І для нас, українців, ті 40 літ тяжкого досвіду, що минули від Шевченкової смерті, пройшли не дурно. За цей час виявилися й деякі помилки наші, впала не одна хибна, хоч і щира може думка; але тепер ясніш для нас, ніж коли, що єдине можливий для нас шлях – це той самий, який показував Шевченко:

Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте;

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Обніміте, брати мої,

Найменшого брата…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Свою Україну любіть, –

Любіть її… во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить…

Як нам удалось розвідатись, з приводу українського свята обізвалося 42 часописи (ми певні, що це ще не всі) [24] ; з їх 17 припадає на Петербург та Москву, решта на провінцію; на територію України – тільки 10 часописів. З провінціальних міст перед веде Одеса: всі три часописи одеські помістили по кілька досить широких та докладних заміток. Варто теж завважити, що ніже словом єдиним не обізвались київські часописи (коли не лічити передруку з «Южного обозрения» в «Киевской газете» з досить чудною припискою від редакції), – правда, нікому тут і обізватися: «Киевлянин», «Киевское слово», – що їм Шевченко?

В усякому разі сьогорічні роковини поки що перший раз дали привід до того, щоб російська преса одностайне виявила увагу й прихильність до українства. Цей факт тим більш замітний та втішний, що стався він без жодної участі офіціальних сфер, як це буває іноді, – напр. під час Пушкінового свята, – а з власного почину самої громади. Видко, справді потрохи прокидається «пустиня» й крига байдужості починає розтавати…

І от тепер, коли російська преса так одностайне озвалась на українське свято, варто пригадати одну вельми цікаву рису з того, як ставилась критика російська до українського поета колись. Перший виступ нашого Кобзаря на літературну ниву критика, за незначними винятками, зустріла досить неприхильно, навіть вороже, глузуючи. Відомо, що навіть така чутлива до поезії людина, якою був Белінський – і та не здолала побороти в собі упередження проти «мужицького» письменства; навіть великий реаліст Гоголь не спроможен був знайти в творах Шевченка нічого іншого, опріч того, що від їх занадто «дьогтем тхне!» [25].

Очевидно, кажучи фігурально, груба свитка й неваксовані чоботи геніального «мужика» були занадто великою дисгармонією до тієї салонової атмосфери, якою понялась тоді була російська література; аристократичні носи тодішніх «парнасців» російських негарно вражав здоровий реалізм Шевченкових творів, що без жодних прикрас виставляли на показ усьому мирові хрещеному болячки сучасного ладу громадського. Не до смаку прийшлась критикам і мова, якою були написані ті твори. «Хороша литература, которая только и дышет, что простоватостью (!) крестьянского языка и дубоватостью (!) крестьянского ума!» [26] – це резюме поглядів на українське письменство тодішньої російської критики, і, певне, не від неї могла сподіватися справедливої собі оцінки Шевченкова муза; не в естетиків, що задля «суботи» нехтували людину, треба було шукати підпори й прихильності наскрізь громадським духом перейнятим творам, де людина, її потреби стояли на передньому плані.

Пушкіна та критика ще змогла зрозуміти й оцінити, але Шевченко був їй не під силу: поезія його і духом і мовою була, як на ті часи, занадто радикальна, революційна; оцінити її так, як того вона була варта, могла тільки критика пізніших часів, – тих часів, коли, кажучи словами декого з епігонів старої аристократичної критики, цілу літературу російську «заполнил и провонял мужик». Тим то ми й бачимо, що тільки по смерті Белінського його ученики, як Добролюбов, Григорьєв, Пипін та інші поправили помилку вчителя і признали велику вартість Шевченковим творам, хоч і тепер ще дехто з критиків (напр. проф. Петров) ставив його не вище від Кольцова, Жуковського, чи навіть Козлова, а вже до більших поетів і не рівняв.

Наші часи мусять полагодити й цю помилку, що дісталась у спадщину від старих часів, і з цього погляду вельми характерна література якраз останніх роковин: загальне враження від неї таке, що недалеко вже той час, коли можна буде сподіватися цілком об’єктивної критики і на Шевченка, і на українське письменство взагалі. І тепер вже усі, хто писав про Шевченка з приводу останніх роковин, в один голос кажуть, що Шевченко – єдиний на ввесь світ справжній народній поет, що він стоїть на чолі народної літератури цілого світу й ні одна література не має рівного йому співця недолі народної [27].

Разом з тим чутно було – правда, слабі ще й поодинокі – голоси проти затисків над українським словом та заклики до громадянства, щоб допомагали українським національним інституціям, що носять ім’я та ширять у тій чи іншій формі ідеї великого українського поета («Наукове товариство ім. Шевченка» у Львові, «Благотворительное общество им. Шевченка» в Петербурзі, «Благотворительное общество для издания общеполезных и дешевых книг для народа» в Петербурзі).

Ми певні, що далі ці голоси дужчатимуть, набиратимуть сили, зміцнятимуться та зливатимуться в спільному хорі, й під час 50-х роковин Шевченкової смерті не знайдеться й жодної на Україні і в Росії культурної людини, котра б не знала Кобзаря, не шанувала його, і разом з тим не шанувала б і того письменства, якого найбільшим діячем був, єсть і буде Шевченко…

1901.

Примітки

Зима гнітить… Давно вже час – поезія Б. Д. Грінченка.

24. «Астраханский вестник» (Астрахань), «Волгарь» (Нижній Новгород). «Волынь» (Житомир), «Вестник казачьих войск» (Петербург), «Восточное обозрение» (Іркутськ), «Донская речь» (Ростов на Дону), «Детский отдых» (Петербург), «Детское чтение» (Петербург), «Журнал для всех» (Петербург), «Искусство и художественная промышленность» (Петербург). «Каспий» (Баку), «Крым» (Симферополь), «Кубанские областные ведомости» (Катеринодар), «Курьер» (Москва), «Мир божий» (Петербург), «Народное благо» (Петербург), «Нива» (Петербург), «Нижегородский листок» (Нижній Новгород), «Новая иллюстрация» – додаток до «Биржевых ведомостей» (Петербург), «Новости» (Петербург), «Орловский вестник» (Орел), «Одесский листок» (Одеса), «Одесские новости» (Одеса), «Пермские губернские ведомости» (Пермь), «Приднепровский край» (Катеринослав), «Русский листок» (Москва), «Русские ведомости» (Москва), «Русское богатство» (Петербург), «Саратовский дневник» (Саратов), «Сибирская жизнь» (Томськ), «Северный Кавказ» (Ставрополь), «Северный край» (Ярославль), «Север» (Петербург), «Торгово-промышленная газета» (Петербург), «Харьковские губернские ведомости» (Харків), «Хуторянин» (Полтава), «Черноморский вестник» (Батум), «Юг» (Херсон), «Южное обозрение» (Одеса), «Южный край» (Харків), «Юный читатель» (Петербург).

25. Дивись споминки Г. Данилевського – «Знакомство с Гоголем», в 6-му томі творів цього письменника.

26. Сочинения В. Г. Белинского, т. II, СПБ., 1896, стор 906.

27. Напр.

«Шевченко представляет единственную в европейской литературе особь гениального мужика, вдохновенного поета своего народа» («Одесские новости» ч. 5224);

Шевченко – поет «которым по справедливости могут гордиться славяне и подобного которому не знает славянская литература» («Вестник казачьих войск», ч. 9);

Шевченко – «величайший народный певец, какого знает славянская литература», «истиннейший апостол правды и свободы, каким в праве гордиться человечество» («Мир божий», кн. II, «Критическая заметка» д-ія А. Б.) і. т. і.

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 132 – 144.