Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Шевченко / Поет і жандарм

Шевченко

Поет і жандарм

Сергій Єфремов

Третя книжка нового історичного журналу «Голос минувшего» за 1913-й рік принесла надзвичайно цікаві «Заметки г.-л. Л. В. Дубельта». Хто уявляє собі постать всесильного колись «начальника III-го отделения собственной Е. И. Величества канцелярии» за Миколаївських часів, той не може пройти повз цю інтимну, скажу так, сповідь людини, що так багато заважила на вазі історичної долі російського й українського письменств.

І хто зацікавиться – не пожалує часу, витраченого на перечитання згаданих «Заметок». Це справжні «философские досуги» жандарма з колишніх лібералів та масонів, – жандарма, що йшов на свою службу з думкою, що він «достоин уважения», а його професія «самая отличная, самая благородная» в світі.

«Ежели, например, я, не мешаясь в дела, относящиеся до внутренней полиции, буду опорой бедных, защитою несчастных; ежели я, действуя открыто, буду заставлять отдавать справедливость угнетенным, буду наблюдать, чтобы в местах судебных давали тяжебным делам прямое и справедливое направление – тогда чем назовешь ты меня?»

- запитує на початку своєї жандармської кар’єри генерал свою жінку, що благала його не йти в жандарми. Це писалося року 1830.

Та дійсність не забарилась розвіяти сентиментальні мрії Дубельта, що не скинув ще тоді був свого масонського минулого до останнього рубчика, а з другого боку, певне, мав перед очима й ту знамениту хустку, якою жандарми повинні були утирати «как можно больше слез»… «III-му отделению» й начальникові його довелось робити якраз ту саму роботу, од якої він ніби так одхрещувався, «дела, относящиеся до внутренней полиции», зробилися спеціальністю бравого генерала, і в них поводився він з надзвичайною лютістю.

А щодо «утертих сліз», то досить згадати, як «утер» Дубельт сльози кирило-мефодіївським братчикам або петрашевцям, щоб зважити ціну цим жандармським сантиментам. Коли кому й доводилось «утирати сльози» в «III-м отделении», то хіба відомому Булгаринові, що йменував Дубельта по-просту «отцем-командиром» і приймав од його не тільки ласку, а й «отеческие внушения»: як відомо, «отец-командир» ставив іноді цього підлизу в куток носом, як спійманого на шкоді школяра…

І от «отец-командир» перед Булгарином та «нижайший раб» перед своїм шефом, гр. Бенкендорфом, розфілософствувався в затишних мурах свого кабінету! Ось кілька філософських перлів жандарма з натури: «пусть небо накажет меня годом страдания за минуту, в которую умышленно оскорблю ближнего» («Г. М.», стор. 132), або: «иностранцы – это гады, которых Россия отогревает своим солнышком, а как отогреет, то они выползут и ее же кусают» (стор. 133). Як бачимо, Дубельт міг, де треба, не тільки показати свій вовчий зуб, але й лисячим хвостом ласкавенько помахати…

Але для нас особливо цікаво те, що поміж такими жандармськими сентенціями маємо й досить широку характеристику Шевченка. Жандарм і – поет! Суддя – і підсудний! Кат – і катований!.. Таку картину, коли жандарм пускається на «критику» художніх творів, не часто зустрінеш… Дубельт провадив слідство в справі кирило-мефодіївців. Як знаємо з споминів і Куліша, й Костомарова, він не тільки не витягав з кишені знаменитої хустки, а поводився під час допитів занадто по-грубіянському: кричав, тупотів ногами, лаявся найпоганішими словами, нахвалявся покарати обвинувачених на смерть і т. і. Не гребував він і підступом та брехливими обіцянками всяких милостей, коли б обвинувачені «по щирості» призналися.

Особливо, як переказує Костомаров, зневажливо поводився Дубельт з Шевченком і нібито промовив був до Костомарова: «гарне було б те товариство, до якого належав би Шевченко!» І це легко зрозуміти: решта підсудних були все-таки дворяне – як-не-як, люди вищого коліна, а Шевченко ж «мужик», то як же інакше міг з ним поводитись «отец-командир» з одного боку і «нижайший раб» з другого! Плазуючи перед вищим, лакейська натура отаких «нижайших рабів» раз-у-раз силкується надолужити за це, зігнавши злість на нижчому, а тут же перед Дубельтом був член «подлого сословия», вчорашній кріпак.

Долю підсудних, що подиктував Дубельт, ми знаємо. І знов же найгірше дісталося Шевченкові. Як гірко було йому в неволі, можемо наочно дізнатись з того, що він зважився написати листа до найгіршого свого ворога, до того ж таки Дубельта. Лист отой маємо в двох редакціях; у першій, чорновій, Шевченко приймає на себе незаподіяні провини [32], але до честі Шевченка треба додати, що першого листа він напевне не послав, а обмежився дуже коректним листом, в якому криком наболілого серця прохає тільки «одной великой милости – позволения рисовать» [33].

Звичайно, всесильний генерал не злякавсь «кари од неба» й не зглянувся на зворушливе благання поета і людини, покараної над усяку міру, і навіть не відповів ані словечком. Не зглянувся навіть тоді, коли за Шевченка прохало його начальство. Оренбузькому губернаторові, гр. Перовському, як той обстав за поета, Дубельт одповів, що рано ще прохати у царя пільги для Шевченка [34]. Це «рано» пролунало вже тоді, як Шевченко три роки покутував свої незаподіяні провини!

От скільки заважив Дубельт у житті геніального поета. Погляньмо ж тепер, як «отець-командир» думає про людину, якій стільки лиха накоїв. Беремо в перекладі од слова до слова відповідне місце з «Заметок».

Січень 1862 року.

Ось як теперішні освічені люди, а надто літератори, обманюють публіку й навіть самого царя! Є думка на пам’ятнику тисячоліття Росії показати в барельєфі людей, що своїми великими вчинками сприяли славі держави Російської, і між ними поставлено Тараса Шевченка. Наші літератори умудрились («умели») надати цій особі якогось то блеску, якого вона цілком не варта. Літературна вартість цієї нікчемної людини («ничтожного человека») складається з скількох малоросійських пісень та повістей, написаних старовинним малоросійським наріччям, якого тепер мабуть ніхто й не розуміє (!).

Не думаю, щоб пісні ці та повісті справді могли сприяти славі Росії, а тим часом Шевченкові приятелі, малоросіян чоловіка з п’ять-шість, встигли надати його нікчемному «стихо-творенію» (sic) такої ваги й так запевнити правительство, що їхня думка про це – то думка усього громадянства, що втягли образ («лик») Шевченків на пам’ятник тисячоліття.

Шевченка я знав особисто, але ніколи не мав з ним ніякого (!) діла, отже смію думати, що мій присуд про його буде безсторонній. Про першу половину його життя прочитайте у його некролозі, – звідти побачите, що це був син селянина, що всяка заохота («принуждение») до науки та праці була йому важка і ввесь молодий свій вік він опровадив у волоцюзтві, пияцтві та злодійстві. Якось навчився він малювати, але як малював? Я його малюнки бачив, це миші кота ховають (?).

Проволочившись по світах до 30 (!) років, прибув він до С.-Петербургу й здобув прихильність небіжчика графа Вієльгорського та Жуковського, цю прихильність здобути було не трудно, вони, пошли їм Боже царство небесне, в чистоті і доброті сердець своїх, немов жива ще Тетяна Борисівна Потемкина, в кожному поганцеві («мерзавце»), навіть у кожнім розбишаці бачили тільки нещасну людину й через те за його клопотались. Вієльгорський та Жуковський прихилили небіжку царицю Олександру Федоровну і всю царську родину, щоб зібрати якусь суму на викуп Шевченка з кріпацтва.

Цариця зробила йому таке добро і як же він оддячив своїй добродійці? Р. 1847 викрито серед деяких малоросіян змову проти правительства, вони намірялись одірвати (!) Малоросію од Росії. На чолі змови стояли: Гулак-Артемовський (sic), людина дурна, але багатир, то, виходить, змовцям корисний, запеклий слов’янофіл, що нікого, опріч Кирила та Мефодія (!) не шанував, потім Куліш і надто (!) його дружина, Андрузький, Костомаров, Шевченко і ще не пам’ятаю хто. Ці панове хотіли зробити з Малоросії самостійну державу й вернути («отодвинуть») її до часів гетьманщини та гайдамаччини, тобто до часів розбишацтва й грабунку, раз-у-раз корисних людям безхатнім.

Переглядаючи папери цих панів, знайдено в Шевченковім портфелі погано зроблені найнеморальніші малюнки, здебільшого карикатури на осіб царської фамілії, а особливо на саму царицю, і найнепристойніші вірші на її величність. Коли запитано Шевченка – що це? – він одказав: «змилуйтесь, більш не буду!» Князь Орлов прозвав їх товариство українофілами і року 1847 їх позасилано в усякі далекі губернії.

Теперішній цар помилував Шевченка, він вернувсь до Петербургу й покинув пити, бо (!) допивсь до водянки й помер. Треба було бачити Шевченка, уявіть середню на зріст людину, досить огрядну з обличчям запухлим од пияцтва, уся його бридка зверхність («отвратительная наружность») – була найгрубіша та неотесана, розмова мужицька, в путящому домі сором було б його за двірника держати, і от цього чоловіка встигли українофіли виставити за славу, честь і окрасу Малоросії і ніби з громадської згоди образити й забруднити його образом пам’ятник тисячоліття Росії.

Якби за таких оказій попереду, ніж в-останнє рішати, звелено було обертатись до III одділу царської канцелярії, щоб довідатися, мовляв, про всі таємниці («подноготной»), то наші рифмоткачі (sic) не могли б так перекручувати правду й так нахабно одурювати уряд.

Я певен, що якби цар це знав, то звелів би зняти оцю грудку болота з ясного, чистого обличчя Росії й натомісць посадити якусь достойну особу, яких Малоросії не бракує [35].

Ось тут вилилась уся жандармська філософія, етика й правдолюбність. «Отец-командир», що звик мати справи з літераторами булгаринського типу, певна річ, мусів ненавидіти Шевченка, що не забував про своє людське достоїнство навіть у лабетах «III-го отделения» та його достойного начальника. Зненависть так і б’є з оцих огидних рядків, а разом і щире дивування, що образом «мужика» забруднено пам’ятника! І щоб оправдати це, пущено патьоки брудних наклепів та безсоромної неправди.

Дубельт, що сам провадив слідство й сам робив допити братчикам, запевняє раптом, що «ніколи не мав ніякого діла» з Шевченком! Дубельт критикує художні твори! Дубельт виступає навчителем моралі і вдячності!.. Це вже одно може занадто характерно для філософа в жандармському мундирі, але ще нахабніша та брехня, на яку пустився цей оригінальний прихильник письменства.

За причину кари на Шевченка він виставляє Шевченкову невдячність: його, мовляв, царська родина з кріпацтва визволила, а він малював непристойні карикатури на своїх доброчинців. Тим часом у всьому слідстві не знаходимо й малого сліду про те, що у Шевченка знайдено якісь політичного змісту малюнки, скрізь мова тільки про «самые дерзкие стихи», а вже б «III отделение» не помилувало б і не покрило «злочинця», як би справді в додатку до віршів знайшло ще й малюнки. Та й сам Шевченко про своє визволення з кріпацтва та причини заборони малювати на засланні подає зовсім певні відомості.

«Бездушному сатрапу и наперснику царя, – пише він у щоденних записках, – пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя, и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля. Так пускай, дескать, казнится неблагодарный! Откуда эта нелепая басня – не знаю. Знаю только, что она мне не дешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмации, где в заключении приговора сказано: «строжайше запретить писать и рисовать». Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссийском языке. А рисовать и сам верховный судья не знает, за что запрещено» [36].

«Я в жизнь мою ничего не рисовал преступного, свидетельствую Всемогущим Богом!» [37] – пише Шевченко в згаданому вже листі до самого ж Дубельта. I завжди, коли торкався Шевченко заборони малювати, він щиро дивується, за що його ця кара спіткала, тим часом, як заборону писати він сам розуміє й поясняє. І це вже одно показує нам, чого варті всі оті брудні вигадки Дубельта й Ко.

Наприкінці варто згадати про долю Шевченкового образу на пам’ятнику тисячоліття. Треба думати, що автор проекту пам’ятника, відомий Мікешин, справді мав на мислі поставити там і Шевченка, інакше не зняв би надаремно такого гвалту добре в цих справах освідомлений начальник «III-го отделения». І його гвалт улучив, як видко, куди треба: образом Шевченка «не забруднено» пам’ятника – його там поміж письменниками не знаходимо…

І щодо цього, то можемо хіба лиш подякувати Дубельтові, що не дав поєднати українського поета з пам’ятником офіціальної Росії: занадто-бо далеко стоять вони один од другої… Цікаво ще зазначити, що теперішній гвалт проти неофіціального вже пам’ятника Шевченкові, оті писання якого-небудь архімандрита Антонія в «Земщине», або Запорожця в «Нов. времени» – не зовсім оригінальні. Чудовий прототип мають вони в наведеній тут писанині «самого» Дубельта.

1913.


Примітки

32. Цей лист у друкованих виданнях (див. «Твори Т. Шевченка», т. II, СПБ. 1911, стор. 362) позначено: «К ?» Що його призначено для Дубельта, бачимо з того, що не тільки зміст, а й деякі фрази буквально переписано в надрукованому на 363 стор. листі до Дубельта.

33. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 363.

34. «Киевская старина», 1898, III, 424 – 423.

35. «Голос минувшего», 1913, III, 169 – 171.

36. Твори Т. Шевченка, т. II, стр. 157

37. Ibid., 363.

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 170 – 178.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 391

Модифіковано : 22.03.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.