Щасливий Шевченко
Сергій Єфремов
Здавна вже дуже популярною стала думка про тяжку долю геніальної людини, 100-ліття од дня народження якої ми нині згадуємо. Важке сирітство змалку, поневіряння по наймах, муки неволі в панських покоях, муки другої неволі в Ширяєвській майстерні, муки третьої неволі в порожніх степах закаспійських, життя в смердючій казармі, самотність, уболівання над долею кріпаків-родичів і всього рідного народу – такий був той зміст, що виповнив собою до верху всі 47 літ життя Шевченкового. Такого тяжкого змісту вистачило б, щоб охмарити життя багатьом людям, а тут же усе це довелося витерпіти йому самому, і здебільшого навіть без жодної потіхи, без дружньої розваги, без слова приязного, без просвітку, без надії на кращу будуччину…
Як понесла мене, що я,
Неначе лютая змія,
Розтоптана, в степу здихає,
Захода сонця дожидає? –
Отак то я тепер терплю
Та смерть із степу дожидаю…
Скільки ж то треба витерпіти, яких мук зазнати, щоб до цього порівняти життя, щоб отаке безнадійне слово промовити!.. «Десять літ! – криком вирвалось якось у Шевченка. – Друже мій єдиний! вимовить страшно… а витерпіть?» Немає слів у людській мові, щоб навіть розказати те, що довелось витерпіти. Не дурно ж здавна притягали увагу людську не тільки величезні заслуги українського Кобзаря для всієї людськості, але і його невимовно тяжка доля. Не дурно епітети – «страдник», «мученик», «страстотерпець», «гениальный горемыка» і т. і. неподільно зрослися в наших думках з постаттю Шевченка. Не дурно біограф його, підводячи рахунок стражденному життю, налічив аж… 7 (сім!) ясних, неохмарених днів на віку… Сім ясних днів за 47 років похмурого, чорного життя – це ж само за себе криком кричить про нещасливу долю людини, що зробилась окрасою свого часу…
Гірка доля та нещаслива спіткала великого співця України й по смерті. Адже ж зараз по похороні зродилась була божевільна думка розкопати Шевченкову могилу, бо ворогам примарилось, що там не мучені кістки сховано, а зброю… Довгі часи по тому не можна було навіть хреста поправити та по-людському опорядити велику могилу, що самотно стояла над Дніпром, та й останніми вже часами заборонено товариство, що мало її доглядати…
Що ж роблено з поетичною спадщиною Шевченка – не нам про це і не тепер говорити, коли мало не в день столітнього ювілею його нарождення сконфісковано «Кобзаря» в редакції, самим сенатом легалізованій; коли перевіяний і переціджений «Кобзарь» знов робиться річчю нелегальною… Цього одного факта досить, щоб не нагадувати про всі митарства, які пережила вже велика книга, та не збулася їх і досі.
І отже, не вважаючи на все оце, зважуюсь сказати: щасливий Шевченко! Щасливий він тепер і щасливий тим найвищим щастям, яке тільки й може великим, невмирущим людям дати непідкупна історія. Щасливий тим, що круг його чистого, великого наймення та незаплямованої й зерном неправди пам’яті й досі клекотить безсила злість, буяють канібальські танці, оргії людської глупоти й зненависті, дикунські витівки; й досі лунають шалені вигуки – «розпни його», і досі таки й «розпинають, морозять, шкварять на огні»…
Це бо показує, що наш великий поет, якого столітні роковини нарождення і 53-літні смерті святкуємо нині в серцях своїх – що він не вмер, не припав пилом часу, а й досі ще живий й могучий на ввесь зріст свій недосяжний стоїть перед нами. І досі творчість його – не перейдений етап, не історія днедавня і тим самим для всіх холодна, а найпекучіша, жива і неминуща дійсність.
Звичайна доля всіх великих письменників, коли вже мине досить часу од їх смерті й з їхніх творів жива сучасність вивітриться – загальне признання і пошана. Їх узивають «класиками», їм становлять пишні пам’ятники, їх шанує всяке, їхні твори в коштовних оправах красуються на кожній полиці з книжками, їх «почитають»… Але до їх чіпляється й усяке людське сміття і найменням їхнім та авторитетом силкується всяку мерзоту покривати; твори в коштовних оправах тільки стоять на полицях і, припавши пилом, не доходять до серця; їх «почитають», але не читають…
Каменем важким на їхню пам’ять падає отой титул «класика» і щось надзвичайно образливе криється за тією поблажливою прихильністю, з якою всі до останнього філістера ставляться до великого небіжчика, з якою й найнижче сміття плеще його по плечі своєю брудною, смердючою долонею. Досить байдужості є і в тому титулі класика, і в тій загальній прихильності, де вже стирається межа між добрим і лихим і все набирає одного – сірого кольору. Можна сказати, що загальне признання разом з титулом класика показує, що письменник справді вже оджив своє – той другий вік, який йому призначено по смерті, що він зробився принаймні нецікаво-однаковим для всіх, що він належить тільки історії й самій історії, а не живому життю, яке вічно клекотить і хвилюється, викидаючи на беріг і коштовні перли та самоцвіти, і нікчемне сміття.
З Шевченка – ще не класик. Шевченко – ще не історії належить, а живому життю. Велике ім’я його стріває не саму холодну, образливу пошану та патетичні й нещирі дифірамби, а й гарячу любов од усього чесного і таку саму гарячу зненависть од усього темного, що не сміє підняти очей на ясне чоло великого поета…
Власне те, що й тепер, 100 літ по народженню, Шевченко має запеклих ворогів, які виступають разом ворогами й усьому чесному та ясному – це перше велике хоч і пізнє щастя для його за ці 100 літ. Бо тільки вороги можуть свідкувати, що письменник, його думки, все, за що він боровся й мучився, що любив і ненавидів – усе ще живе, все ще належить сьогочасності, все ще може гуртувати круг себе людей. Цей навіжений галас, що зняли навкруги великого наймення сучасні дикуни, ті оргії, які зчиняють над славною пам’яттю мертві душі – адже це теж шанування, бо показує, що в діяльності великого поета нема до чого прилучитись мертвим душам, і їхня лайка сороміцька додає до тернового вінка поетового таких квіток, яких не вплести прихильним рукам.
Це оригінальне, сміливо кажемо – небувале й нечуване нігде в світі святкування пам’яті людини, що 100 літ тому народилася – тільки краще одтіняє як невмируще значення самого Шевченка, так і величність його ідеї – того народного відродження, що викликає проти себе таку сліпу зненависть. І що більший галас зриватиметься, то видніше й яскравіше ставатиме оця невмируща доля великого українського поета. Щасливий Шевченко!.. Щасливий тим, що ніякі брудні уста не осквернили його своєю фарисейською хвалою, пошаною та спочуттям; щасливий тим, що жодна ворожа до правди рука не піднялась до підступних оплесків. Єсть у нас зворушлива псальма про правду і неправду:
Нема в світі правди, правди не зиськати,
Бо тепер неправда стала панувати.
Уже тепер правда стоїть у порога,
А тая неправда сидить кінець стола;
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом наповають;
Уже тепер правда сидить у темниці
А тая неправда з панами в світлиці;
А вже тая правда сльозами ридає,
А тая неправда все п’є та гуляє…
Десь ти, правдо, вмерла чи ти заключенна,
Що тепер неправда увесь світ зажерла?
Розуміється, правда не вмерла… Навіть підбита, навіть «заключенна», навіть під тиском своєї антагоністки, що «ввесь світ зажерла» – вона все-таки ясно сяє в творах людського генія і в кожному слові такого справжнього, непохитного апостола правди, яким був Шевченко. Оця правда не помирилася з кривдою й сто літ по народженню свого великого апостола, і в самій оті непримиренності правди вже є запорука її майбутньої перемоги. І щасливий той, чиє ймення зробилось символом правди, – тим щасливіший, що більшу зненависть до себе викликає од зажерливої, розпаношеної неправди.
25. II. 1914.
Примітки
Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 258 – 263.