Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Шевченко про себе самого

Сергій Єфремов

Серед біографічних джерел про нашого Кобзаря безперечно на одному з найперших місць треба поставити його щоденні записки – «дневник», який поет завів напередодні свого визволення, записуючи про останні дні неволі й перші враження свої, коли впивався волею, новими місцями, зустрічами з старими знайомими й новими людьми, то-що. Мало не цілий рік, од 12 червня р. 1857 і до 20 травня 1858 р. день за днем одбився в цьому щоденникові. Як записки всякої великої людини, він надзвичайно цікавий, але цікавість до його ще побільшиться, коли згадати, в який саме час і яким способом його ведено.

Час, як знаємо, був надзвичайної ваги в Шевченковім житті. Живцем похований цілих 10 років у мертвому степу, за Каспійським морем, серед пісків та солонців, поет знов прокидається до людського життя, оживає, воскресає духом, – і надзвичайно приваблива вже просто з психологічного погляду картина розгортається перед нами, коли ми ступінь по ступеню простежимо це повільне одживання міцної й дужої індивідуальності, це воскресіння з мертвих геніального поета.

З другого боку, самий спосіб записування Шевченком своїх переживань ще підіймає вартість його щоденника. Перед нами твір, якому рідко можна зустріти рівного – по його щирості та безпосередності, що цілком захоплюють читача. Це справжній, не надуманий, не підкрашений і не підроблений документ великої душі, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть і ховає, навіть своїх власних вад та негарних учинків, як напр., «глумление пьянственное» або навіть походеньки в «очаровательном семействе m-me Гильде»…

Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках. І через те щоденник Шевченків не тільки одно з найвизначніших джерел до його життєпису, а разом і ключ до його творчості, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що у високій мірі посідав наш поет. З вражаючою щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє «святая святих» і показує свою чисту, дитячу душу – чисту навіть серед оргій, благородну навіть під час занепаду. І дійсно можемо подякувати долі, що навернула поета на таку щасливу думку – записати мало не з фотографічною докладністю хоч один рік із свого життя.

Завів Шевченко свого щоденника тоді, коли вже прочув про близький подих сподіваної волі. Саме дістав він од одного з вірних приятелів, що й на далекій чужині не забули свого віщого Кобзаря, привітання з давно вигляданою волею і тріпотанням волі, сподіванням її, страхами й нетерплячим дожиданням овіяно перші сторінки цього надзвичайного документа. Правда, це не перша була у Шевченка спроба записувати свої переживання. В листі до кн. Репніної з 25 лютого 1848 р. ми читаємо між іншим:

«со дня прибытия моего в (Крепость) О(рск) я пишу дневник свой: сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, – и что же! так однообразно грустно, что сам испугался и сжег мой дневник на догорающей свече! Я дурно сделал, – додає зараз же з жалем Шевченко, – мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода» [21].

Не менший жаль повинні почувати за тим пропащим щоденником і всі, хто цікавиться життям поета, але й тим більшу радість що така доля не спіткала цих останніх записок.

Перші сторінки їх перейнято ніби якимсь острахом, нерішучістю, ваганням щодо самих тем, яких доводиться торкатись. Поет ніби писати розучився й з острахом пробує своєї сили, хоч потроху, помалу захоплюється сам і дає надзвичайно глибокі психічні риси та широкі картини побутового змісту. Починає з оповідання про «первое замечательное происшествие», тобто, як зламав цизорика, і потім не раз скаржиться на те, що час іде «без всякого замечательного происшествия» (стор. 146), або запитує «какое же казусное событие запишу я сегодня?» (149), «что же я сегодня занесу в мой журнал?» (150), або коротко зазначає: «о вечере совершенно нечего записать» (151).

Надзвичайно вірний образ життєвої порожнечі в цій закинутій серед пісків, забутій Богом і людьми країні, де зламаний цизорик або придбання чайника – вже «событие», де живого слова не почуєш, справжньої людини не побачиш. Пустиня навкруги, і пустка в серці, що все ще живе самими одгуками минулого, на крилах мрій несеться на далеку Україну…

Але де далі читаємо, то бачимо, що вагання пропадає, пустка заселяється образами, думки вільно йдуть за думками, спомини з пережитого та сучасна дійсність розгортаються в широку картину поруч надзвичайно дотепних, майстерних характеристик, які поет дає людям, що ворушилися круг його. Чутка про визволення трохи попустила військові шори, в яких 10 років задихався безщасний поет, і лежучи на городі, під улюбленою вербою, або сидячи за своїм чайничком, поет думками лине в минуле, марить про майбутнє. Потроху разом з автором і читач забуває про пустиню, що оточує поета й цупко ще держить його на своєму неплодючому лоні, і хіба якийсь звір у людському образі, що промайне на сторінках щоденника, знов нагадає, в яких нелюдських обставинах довелося десять довгих літ конати Шевченкові.

З таким самим острахом та ваганням, з якими починав свій щоденник, зазирає він і в свою душу допитливим оком, щоб побачити, що з нею сталося за ті десять років тяжкої муки та знущання. Але з невимовною радістю і з щирим дивуванням побачив він, що муштра таки не зробила з його «бездушного автомата», що він пройшов «этот мрачный тернистый путь, не уязвив себя и не унизив в себе человеческого достоинства» (стор. 223). Спершу Шевченко ніби аж сам з себе дивується.

«Чудно ще ось що, – записує він у щоденнику під 20 червня. – Усе оце горе невимовне, усякі пониження й знущання минули, ніби й трохи не торкаючись мене. Ані найменшого сліду вони по собі не лишили. Досвід, кажуть, то найкращий учитель. Але гіркий досвід повз мене пройшов невидимкою. Мені здається, що й тепер я такий самісінький, як був і десять літ тому. Ані єдина риса не одмінилась у моєму внутрішньому образі. Чи добре це? Добре. Принаймні – мені так здається. І од щирого серця дякую моєму Всемогущому Творцеві, що він не дав страшному досвідові своїми пазурями залізними торкнутись моїх поглядів, моїх ясних, мов у дитини, вірувань. Дещо вияснилось, злагідніло, набралось натуральнішого обсягу й образу; але це наслідок невпинного в своєму леті старого Сатурна, а ніяк не гіркого досвіду» (стор. 159).

Оця свідомість того, що не зламало й не подужало лихо, разом із звісткою про близьку волю, була найкращим бальзамом цілющим на пошарпану душу поетову. Це власне й додало йому бадьорості та надихнуло певності й надії на свою силу, помогло перетерпіти те, що ввижалось у перспективі майбутнього. Проносяться в думках давні-давні – принадні і такі близькі, але темні-темні події…

Ось – чарівно-прудке перенесення неотеси мужика-маляра з горища до чудової майстерні найбільшого художника [22] нашого віку.

Аж сам тепер не йму віри, а воно таки так було й справді. Я, нікчемний попихач, з брудного горища на крилах перелетів у чарівні залі Академії Художеств. Але чим же я хвалюся? Чим я довів, що користувався з науки та дружнього довір’я найбільшого в світі художника? Зовсім нічим. До його невдалого одруження й після вдалої розлуки з жінкою, я жив у його квартирі, або – краще сказавши – в його майстерні.

Що ж я робив та чим захоплювавсь у тому святилищі? Чудно й здумати. Я писав тоді українські вірші, що потім такою страшенною вагою впали на вбогу мою душу. Перед його чудовими творами я стояв замислений і голубив у серці своєму сліпого кобзаря та моїх лютих гайдамаків. У затишку його чудово-розкішної майстерні, немов у палючому дикому степу наддніпрянському, маячіли перед мене мучені тіні бідолашних наших гетьманів. Перед мене стлався степ могилами вкритий.

Перед мене пишалась моя прекрасна, моя Україна безталанна у всій своїй задумливій, чистій красі… І я замислювався, я не міг очей одірвати од тієї рідної, чарівної краси. Призвання та й годі!

Проте чудне оце всемогуще призвання… Я добре тямив, що живопись – от моя майбутня професія, мій хліб насущний. І замісць того, щоб дізнавати її глибоких таємниць, та ще за приводом такого вчителя, як невмирущий Брюлов, я писав вірші, за які ніхто й шага мені не дав і які наостанці позбавили мене волі й які я все-таки, не вважаючи на всемогущу нелюдську заборону, нищечком собі складаю. І навіть іноді міркую, щоб надрукувати (під іншим, звичайно, прізвищем) оці плаксиві, вбогі діти свої. Далебі, чудне щось з оцього невгамовного призвання (стор. 176 – 177).

А ось – знов же незабутні навіки хвилини арешту, які контрастом своїм ще дужче нагадують про сподівану волю. «Широкий, битий шлях із раю, а в рай – узенька стежечка, та й та колючим терном поросла», – записує Шевченко під 29 червня, ще попереду зазначивши: «как быстро и горячо исполняется приказание арестовать, так, напротив, вяло и холодно исполняется приказание освободить» (стор 155). Далі йде брудна, смердюча казарма, муштра з «пригонкою амуниции» й іншими знущаннями, під’яремне животіння, од якого органічно вернуло поета.

Ще дитиною, скільки я себе пам’ятаю, – записує Шевченко під 19 червня, – мене москалі не цікавили, як це буває звичайно з дітьми. Коли ж почав приходити до того віку, що вже розумієш справи, то в мені прокинулась непереможна антипатія до «христолюбивого воїнства». Антипатія більшала, що частіше стрівавсь я з людьми цього христолюбивого звання… (аж поки) зросла до гидування.

І треба ж було, щоб лукава доля моя так уразливо й злісно насміялася з мене, упхнувши мене в найсмердючішу гущу оцього христолюбивого стану! Коли б з мене був душогуб, кровопивця, то й тоді гіршої кари не можна б мені прирозуміти, як заславши мене москалем до Оренбурзького «отдельного» корпусу. От де причина моїх невимовних мук. До того ж мені ще заборонено малювати. Однято найблагороднішу частину мого вбогого життя. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б на такий холодний нелюдський присуд. А бездушні виконавці ще й справили його до останньої цяточки обурливо (стор. 156).

Тим часом усі муки пішли ні на що, бо тут же, зараз, Шевченко додає: «в незабвенный день объявления мне конфирмации я сказал себе, что из меня не сделают солдата. Так и не сделали» (стор. 157). Але чого це коштувало поетові – можна собі уявити! В щоденникові, не вважаючи на малий час, що його писано в Новопетровській фортеці, – повно прикладів дикого знущання над особою людською, до того ж знущання свідомого, з ясним заміром залізти з чобітьми в душу, настоптати найболючіше місце.

Я не буду переказувати тут занадто промовистих щодо цього сторінок щоденника. Нагадаю тільки один такий штрих. 27-го червня Шевченко записує, як він не схотів пристати до компанії п’яних офіцерів і як один з них, Кампійоні, звелів за це його арештувати, та ще й поскарживсь рапортом комендантові, що поет його налаяв. Фінал цієї історії вартий, щоб переказати його словами самого Шевченка.

«Порадьте, що мені з цією гадиною робити?» – спитав я у коменданта, прийшовши трохи до пам’яті. – «Одна рада – прохайте вибачення, – мовив він, – або, як наказує дисципліна, ви – арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, він має свідків, що ви його лаяли». – «Я заприсягнусь, що це неправда», – мовив я. – «А він заприсягнеться, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат».

Ох, як тяжко озвалося в мені оце мало не забуте вже слово. Нема що робити, сховав гордощі в кишеню, надяг мундира й пішов прохати прощення. Цілісіньких дві годині простояв у передпокою у того поганця. Нарешті допустив мене до своєї персони, вже опохмелившись. Після довгого перепрошування, прохання, приниження нарешті мені дано прощення з умовою, щоб я зараз же поставив четвертину. Я послав по горілку, а він пішов по свій рапорт до коменданта. Принесено горілку, а він забрав свій рапорт і привів благородних свідків.

«А що, батечку, не схотіли з нами по волі, як з благородними людьми, познайомитись, то познайомились по неволі!» – мовив один, простягаючи свою пухлу, тремтячу з похмілля руку. По цій короткій, але виразній промові, п’яна вже компанія зареготала, а я трохи-трохи був не прохопився: поганці! та ще й патентовані поганці!

Не диво, що у поета час од часу виривається мало не з плачем: «Господи, настанет ли для меня час искупления! Настанут ли для меня те блаженные дни, когда я буду читать эти отвратительные правдивые сказания, как ложный сон, как небывалую небылицу!» (стор. 187) Але про таку правду й сон страшний. Коли вже згодом навіть у-ві сні присниться було Шевченкові що-небудь з цього огидного життя, то й це виводить поета з рівноваги. 1 вересня, вже на пароході, далеко од пам’ятного

[…] [23]

Так само і в сфері літератури, на яку Шевченко «после десятилетнего поста» накинувся з невимовною жадобою. Діставши до рук уперше Герценового «Колокола», Шевченко «с благоговением облобызал» його (стор. 305).

«Я благоговею перед Салтыковым, – записує він на іншому місці. – О, Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостью возрадовалась бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганного, бессловесного смерда!» (стор. 247).

Деякі сторінки записок показують, що Шевченко добре тямив досить складні громадські з’явища. Напр., на пароході під впливом музики «крепостного Паганини», Шевченко записує:

«Пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким то огромным, глухо-ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовой проглотить помещиков-инквизиторов. Великій Фультон и великій Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты… а дипломатами и помещиками только закусит, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное, гениальное дитя» (стор. 240 – 241).

Я певен, що для багатьох ці рядки будуть великою несподіванкою, хто згори звик дивитись на «полуграмотного» і «необразованного» Шевченка…

Взагалі записки доводять, що думки про неосвіченність Шевченка час би вже закинути до архіву, як наслідок незнання або доктринерської пихи: жодних фактичних підстав вони бо під собою не мають. Поет, яким він показується в своєму щоденникові, нічим не нижчий щодо освіти од звичайного круга своїх сучасників; недостачу систематичної освіти, як видко, він добре надолужив пильним читанням та самоосвітою.

Вирвавшись на волю вдруге, він сам признається що «совершенно отстал от новой литературы» (стор. 247), але деякі новинки знав він і на засланні з «Библиотеки для чтения», «Петербургских ведомостей» та «Русского инвалида». Цей список періодичних видань, які читав Шевченко, одразу ж побільшився, скоро нога його ступила на європейський материк і в записках знаходимо згадки мало не про всі тодішні видання («Русский вестник», «Отечественные записки», «Русская беседа», «Колокол», «Полярная звезда» і т. і.). Так само сторінки записок засіяні густо прізвищами сучасних письменників, іноді з досить влучними характеристиками. І тільки патентоване неуцтво, горде з своїх дипломів, може не помічати того, що як на свій час, Шевченко зовсім не був людиною неосвіченою, – і не помічаючи, може з презирством дивитись на цього «самоучку». Але так робило й робить раз-у-раз усяке дипломоване неуцтво…

Я не маю на думці використати ввесь надзвичайно цікавий матеріал з Шевченкового щоденника. Я хотів тільки взяти деякі риси, які поет сам подає про себе. А взагалі цей щоденник, навіть з тими купюрами, що пороблено в йому в 50-ті роковини смерті Шевченка, ще дожидає свого дослідника, якому скаже багато нового й цікавого про свого автора. Ці на-швидку накидані, не оброблені, але найдужче своєю безпосередністю коштовні сторінки стають найкращими свідками великої душі, великого серця й великого розуму та хисту, що так щасливо поєдналися разом у Шевченкові.

1913.


Примітки

21. Твори Т. Шевченка, т. II, Спб., 1911, стор. 356. З того ж видання подаю й дальші цитати з щоденника, позначаючи самі сторінки.

22. Мова мовиться про Брюлова.

23. [У використаному мною скані бракує с. 127, 128 – М. Ж.]

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 119 – 131.