1. Донос студента Петрова

Олександр Кониський

Арештуванню Шевченка і тій тяжкій долі, яка потім випала нашому поетові, спричинився студент Київського університету Олексій Петров. Батько Петрова був якимсь урядником в Суражі (в Чернігівщині); мати, повдовівши, жила з пенсії – за службу чоловіка; пенсія та була невелика, річно сотня карбованців; тим-то Олексій перебивався з лекцій приватних. З початком листопаду р. 1847 він заквартирував у Києві в домі попа з церкви св. Андрія, Завадського. Тут квартирували два молодих українці: Савва Бодилевський, урядник з канцелярії генерал-губернатора і Микола Гулак, що недавно скінчив університет в Дорпаті і шукав собі посади.

Трапилося так, що Гулакова світличка приходилася спостінь світлички Петрова, значить, останньому чутно було те, що говорилося у Гулака, де сходилися братчики Кирило-Мефодіївського товариства. Небавом Петров помітив, що до Гулака ходить чимало студентів, професор університету Костомаров і ін. Людина цікава, метка і, очевидно, злидар моральний, Петров почав прислухатися до бесіди у свого сусіди і почув, як сам він признався на опиті, що там балакають про волю, «про республіканський устрій, про потребу знівечити в Росії монархічний устрій». Про республіку найбільш балакали Костомаров, дідич з Полтавщини Савич та студент Навроцький. Петров спостеріг з тих балачок, що розмовники організували потайне політичне товариство.

Небавом на обіді у Завадського Петров спізнався з Гулаком особисто і почав ходити до його. Вже й тоді в голові у його куйовдилася думка зробити донос на свого сусіда; але задля доносу не досить ще було того, що він з підслухів відав про товариство; треба було роздобути більш певних подробиць. Ходячи до Гулака, він прикинувся лібералом, ворогом уряду російського, Гулак поводився з ним довірчиво, найпаче, коли він почав доводити певність Гулакових думок і потребу єднатися людям ліберальним. За кільки тижнів Петров досяг того, що Товариство прийняло його до свого гурту.

9/21 січня 1847 р. Шевченко виїхав з Києва, як ми вже те бачили в попередньому нарисі. Петров запевне не відав, куди виїхав Шевченко, гадав, що до Петербургу «шукати собі посади». В Києві були ще братчики Навроцький і Опанас Маркович, з котрими Петров приятелював та вивідував подробиці про діяльність товариства. Нарешті 28 лютого Навроцький поїхав в Полтаву, а Маркович в Пирятин чи в Переяслав (певніш останнє).

«Тоді Петров побачив, що вже годі йому спостерігати, нема над ким стежити» і заходився, щоб випустити з за пазухи вигодовану гадюку [з листу приватного].

Одначе він не пішов з доносом ні до жандармів, ні до генерал-губернатора, а вдався до свого «начальства», насамперед до помічника куратора Київської шкільної округи, до Михайла Юзефовича [Хуторна поезія Куліша, с. 28]. Звісно, останній не прийняв від Петрова доносу, та й ніяково і не можна було Юзефовичві прийняти донос студента Петрова.

Перш за все, хоч який би там не був Юзефович, а все ж незручно було йому стати відкрито керманичем Петрова в справі доносу на професора Костомарова і інших, з котрими він приятелював; не могло хоч трохи не варувати його й приятелювання Шевченка з ним, з губернатором Фундуклеєм і з Репніними, кревняками міністра освіти графа Уварова.

Нарешті з урядового боку теж не виходило Юзефовичеві кермувати Петровим відкрито, у самого нього був безпосередній начальник куратор округа генерал Траскин і сам він був урядником тієї археологічної комісії, в котрій Шевченко служив співробітником. Все оце примусило Юзефовича поводитися обережно та кермувати рукою Петрова потайно. Справити Петрова просто до жандармів, річ очевидна, Юзефович не хотів; бо в такому разі не було б перед начальством жодної власної заслуги Юзефовича; навпаки, начальство бачило б тоді недогляд Юзефовича за університетом і брак «патріотичного» впливу його на студентів. В першому разі начальство задало б великої догани і Юзефовичу і Траскину, а коли Юзефович виведе цю справу через Петрова, дак ніхто не скаже на нього лихого слова і Петров стане доказом доброго «благонамеренного» впливу Юзефовича на молодіж університетську.

Певна річ, що отакі думки примусили Юзефовича перш за все порадити Петрову спинитися на день-другий з доносом, доки він обміркує з кого і як почати. А тим часом він зараз же, скоро довідався від Петрова про існування товариства, до якого належить і Шевченко, кинувся до археологічної комісії і не говорячи, певна річ, нічого про те, про що довідався від Петрова, зняв річ лишень про те, що Шевченко трохи не два місяці як виїхав з Києва і не відомо де він і що робить? Могло бути, що потайно Юзефович оповів сущу правду хіба тільки президенту комісії Писареву (головному секретарю генерал-губернатора Бібікова). Комісія 1-го березіля зараз же зробила постанову, підписану опріч Писарева професорами університету Чеховським, Ставровським, Селіним і Іванишевим, щоб скинути Шевченка з посади в комісії за те, що він «без всякої згоди комісії виїхав з Києва».

[Легко могло трапитися і більш імовірно, що цю постанову комісія хоч і датувала 1 березіля, але зробила її геть пізніше, може вже тоді, коли Шевченка арештували. Ні за ту, ні за другу думку певних фактичних доводів нема; але знаючи приятелювання з Шевченком Селіна і Іванишева, про мене стає чудною така строгість комісії до Шевченка саме тоді, коли над ним нависла хмара доносу.]

Лишень в третій день березіля Петров, прийшовши до куратора Траскина, подав йому донос, що він «открыл существование в Киеве тайного политического общества»; вкупі з доносом Петров подав і статут товариства. [з приватних листів, неоголошених].

Траскин з Юзефовичем взяли Петрова на опит. Розповідаючи своє зрадницьке з’ясування Петров додав, що він загаявся з доносом «єдине через те, що хотів зібрати якомога більш певних подробиць».

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 225 – 227.