3. Слідство у справі товариства

Олександр Кониський

Так ото саме під час того переполоху, що наробила наведена вгорі «прокламація», Шевченко приїхав в Київ 5 квітня. На ньому був фрак і взагалі він був одягнений немов на бал [Рус. мысль 1885 кн. V і VI автобіогр. Костомарова].

Фундуклей добре знав Шевченка і, побачивши, що він з дороги, а такий виголений, причепурений і в такому убранні, спитав його іронізуючи:

– Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися?

– Та, бачте, – відповів Шевченко, – я поспішав до Костомарова на вінчання; він прохав мене за старшого боярина; дак я ото, заким у Броварах перепрягали мені поштових коней, поголився і причепурився, гадав, щоб з воза просто до молодого».

– Еге! коли так – дак де жених, туди треба і бояринові, – мовив Фундуклей і казав потрусити Шевченка і його пакунок.

[В праці д. Чалого є звістки, що Шевченка остерігав на поромі, як переправлявсь через Дніпер, якийсь гусарин і хотів пакунок його скинути в воду, але ся звістка, як і звістка, подана Білозерським в IX кн. Киев. стар. 1882 р., здаються мені зовсім непевними. Про сочення Шевченка і сподіваний арешт його адміністрація держала у великій тайні, а коли б хто з людей приватних і довідався про те, так остерегти Шевченка не можна було, бо ніхто не відав де він, а розшукувати його не було вже часу.]

З пакунку забрали шість портфелів з малюнками; пакет з паперами, скриньку з красками і три пістолі (один з них попсований). Від Фундуклея відвезли Шевченка в «кутузку», а потім з «квартальным» вирядили в Петербург. Коли саме квартальний Гришков повіз нашого поета з Києва, певної звістки нема. Гришков привіз його і віддав в «III отделение» під квиток 17 квітня саме в торжественне свято – день нарождення престолонаслідника, потім царя Олександра II. Вже ж Гришков їхав день і ніч, значить, на подорож до Петербургу треба було не більш як 8 днів. З цього можна без помилки гадати, що в Києві Шевченка держали в «кутузці» не менш 3–4 днів.

В дорозі Шевченко був веселим, безпечним; жартував, сміявся, співав і взагалі поводився так, що на одній станції смотритель, записуючи в книжку «подорожнюю», мовив, «з виду не можна вгадати хто тут з вас арештований і хто кого «сопровождает»: чи Гришков Шевченка, чи навпаки» [Рус. стар. 1880 кн. 3 с. 600].

Шевченка замкнули в окрему келію тюремну при «III отделении». Там по келіям сиділи вже приятелі його братчики: Гулак, Костомаров і Андрузький; небавом привезли арештованих у Києві Марковича і Посяду (властиво Посяденка) – з Полтави Навроцького і Білозерського; Куліша заарештували в Варшаві, професора Чижова десь в дорозі, перейняли, коли він вертався з-за кордону, Савича – вернули в арешт із заграниці.

Слідство провадив начальник «III отделения» генерал Леонтій Дубельт під кермою і доглядом шефа жандармів графа Орлова. Цар велів, щоб при опитах був і секретар Бібікова – Писарев. З споминок Костомарова і з документів, які доводилося мені бачити, знати, що головним помічником Дубельта був «действительный статский советник» Михайло Максимович Попов, колишній, як каже Костомаров, учитель відомого критика російського Віс. Белінського [Див. автобіографію Костомарова, записану Н. Білозерською. – Рус. мысль 1885 кн. V і VI і Русск. стар. 1887].

Слідчі перш за все розглянули на забрані в арештованих папери і інші речі. У Костомарова опріч іншого, був перстень з надписом «Св. Кирил и Мефодій», печатка з вирізаними словами «Іоанна, глава XIII, стих. 32, Н. К.»; статут товариства і зшиток рукописний з творами Шевченка «превосходно иллюстрированными».

У Куліша, опріч іншого, той самий, що і в Костомарова «Закон Божий», зшиток не друкованих творів Шевченкових, між ними «Кавказ» і «Сон» і проект просьби до царя, щоб дозволено було заводити на Україні школи задля освіти народу.

З паперів Марковича можна зауважити тільки на листи Пильчикова, та якоїсь родички Марковича Катерини Керстен, де вона доводила Опанасові «непристойность стихотворений Шевченка и ничтожество малорусского языка»: на її думку, Шевченко тому писав по-українськи, що «не силен был в русском языке» [за це цар пошанував Керстен епітетом «благоразумной и рассудительной девицы»].

В паперах Гулака теж знайдено статут товариства, «Закон Божий» і «Наддністрянку»; нарешті в паперах Шевченка [Киев. стар. 1893 кн. II с. 401 і листи людей приватних, ще неоголошені] були: 1 вірш Чужбинського і Андрузького; 2) чотири листи до нього Куліша: в одному з них 23 липня 1846 р. з Петербурга Куліш висловлює своє глибочезне поважання до Шевченка; в другому пише, на які добрі добутки він здобувся подорожуючи по Україні; в 3-м каже, що коли вони взялися проясняти очі землякам, так повинні діяти так, щоб один одному помагав, по правилу Хмельницького: «Тим і стала козацькая сила, що у нас, панове-молодці, була воля і душа єдина»; нарешті в четвертому була звістка, що харківляне заходжуються видавати «Записки о Южной Руси» і кличуть до праці його, Шевченка і інших. Два листи Квітки, в них останній «очень дурно отзывается о москалях и называет их – дурными кацапами», Лист княжни Репніної, писаний 9/21 грудня 1845 р., де княжна натякає, що вона приміркувала зробити щось на користь Шевченкових кревняків, – листи якогось Карпа і Штрадмана, що був учителем у Репніних.

З власних творів у Шевченка були «Сон», поема «Осика», написана 7 березіля 1847 р. у Седневі; кілька дрібних віршів; зшиток творів його злаштованих до цензури з передмовою, в якій слідчі зауважили, що він «бранит (лає) русских» і каже: «променяли мы свою добрую родину на пьяницу непотребную» (Россію). Слідчим кинулося в вічі що у Шевченкових паперах нема статуту товариства, на руці нема у нього перстеня, нема і образка Кирила і Мефодія. А це потроху свідчило б то, що він не належить до Брацтва.

Почались опити арештованих.

[Дубельт – начальник «III отделения» – родом іспанець [фактична помилка О. К.: Дубельт був ліфляндський німець. – М. Ж.]. Попередник графа Орлова – шеф жандармів і начальник Дубельта – граф Бенкендорф держав його «в полном подчинении»; в листах до нього Дубельт підписувався «нижайшим рабом». Див. Рус. арх. 1892 кн. VII с. 357–8]

І Куліш і Костомаров в одно слово запевняють, що Дубельт на опитах поводився занадто неввічливо, по-грубіянськи, гукав, лаявся паскудними «площадними» словами, тупотів ногами, загрожував карою на горло. Костомаров додає, що з Шевченком Дубельт поводився геть зневажно і на одному опиті мовив до Костомарова: «Та й гарне ж було б те товариство, до якого б належав і Шевченко».

Куліш в своїх споминках характеризує Дубельта і Орлова «хлоп’ятами під сивим вусом, тільки що лиха доля московська звеліла ім правити дорослими. Та ще як правити, без всякого закону». Костомаров називає Дубельта старою лисицею. Опріч того слідчі не соромилися уживати спокуси і підступства. Михайло Максимович Попов, як оповідає Костомаров, часто приходив в келії до узників і всякими заходами влещував і спокушав їх, щоб на опитах говорили те, чого бажав Дубельт, напр. що вони дійсно організували товариство, але не політичне, а наукове, таке, щоб між славянами простало православ’я і з’єднання усіх славян в одну державу під рукою імператора російського. Слідчим – очевидна річ – треба було довести тільки, щоб самі арештовані призналися, що товариство існувало; а вже яке товариство – чи наукове, чи політичне, про те розсудила б сама «третєотділенська юстиція».

За такими заходами слідчих не диво, що дехто з братчиків поплутався. Напр. погрози і похвалки карою на гордо – з одного боку, а з другого – обіцянки царської ласки і нагороди за щирість так вплинули на Василя Білозерського, що він, як повідав нам Куліш, «впавши навколішки, в усьому признався, з щирим каяттям повинився і все розповів про товариство». З вісток урядових знаємо, що Білозерський на опитах виявив «благородство і откровенность» (звісно – з погляду слідчих і гр. Орлова). Плутався і Андрузький, говорячи на опиті, що «Шевченко був крайнім репрезентантом української партії в славянському товаристві, а товариство те мало на меті возродити гетьманщину»; далі, що Шевченко «усіх монархістів називав подлецами; підбивав товариство до більш енергічної діяльності і до видання часописі мовою українською; а з гетьманів – більш за всіх хвалив і шанував Мазепу», і нарешті що «противозаконні» Шевченкові твори були на схованці у Навроцького [з листів приватних].

Більш за всіх стійко і з великою повагою до власного пошанування, до української ідеї і до Шевченка поводилися на опитах Гулак, кревняк його Навроцький і Куліш. Про Гулака граф Орлов в своєму «докладі» цареві каже,

«що він незвичайно уперто не хотів відповідати на питання; не признавався навіть в тому, в чому призналися Білозерський і Костомаров» і «мабуть в душі своїй ховав такі думки злочинні, яких не повідав і своїм товаришам» [Русск. архив 1892, кн. 7, Доклад гр. Орлова].

В одному тільки разі усі арештовані, опріч Андрузького, говорили в одно: що Шевченко до товариства не належав; але перегодом, коли 15 і 17 мая Андрузького поставили віч-на-віч з іншими і з Шевченком, він відрікся від того, що говорив попереду, і сказав, що такі думки свої про Шевченка він виводив з самих тільки здогадів, а не з фактів [з приватних, неоголошених звісток].

Самого Шевченка слідчі брали на опит першим разом 21 квітня. На питання він відповів, що він з кріпаків; що до панського двора взято його р. 1828; потім його викуплено, Академію він скінчив р. 1844. Ще коли був в Петербурзі, дак чув дерзкі нарікання на царя і на уряд його; а вернувшись на Україну, почув ще гірше; нарікали і молоді і старі. На власні очі він побачив страшенне убожество в народі і жахливі утиски панами кріпаків, і все те діється іменем царя і його уряду. Признаючи себе автором творів «Сон», «Кавказ» і інш., він додав, що гострих виразів ужив в них «по неразумию». Ілюстрували ж його твори – якийсь Башилов, котрого він не знає, та граф Яків де Бальмен, з котрим бачився тільки один раз і котрого вбито на Кавказі р. 1844. До Кирило-Мефодіївського товариства ніколи не належав; вірші почав писати ще р. 1837 в Петербурзі [там само і Киев. стар. 1893 кн. 2].

Таким чином слідчі не здобулися жодних доказів на те, що доносив Петров – ніби і Шевченко був братчиком; все йшло на те, щоб Шевченка відокремити; але прийшла з Києва нова звістка, і трохи затягла відокремлення. Бібіков, вернувшись до Києва, кинувсь всіма силами вистежувати «україно-славянське товариство» і 3 мая за N. 14 прислав Орлову звістку, що у арештованих повинна бути на тілі випечена ознака приналежності до товариства; ознака та –гетьманська булава [з листів приватних, неоголошених]. Тоді слідчі усіх арештованих роздягали гольцем, оглядували їх всіма сторонами, але ж жодного тавра на тілі ні в кого не знайшли… [Рус. мысль 1885 і Рус. стар. 1887 автобіогр. Костомарова]

Нарешті 15 мая арештованих поставили віч-на-віч з донощиком Петровим. Останній признався, що Шевченкових творів ніколи не читав, але стояв на тому, що Шевченко, Костомаров, Гулак і Савич говорили на царя «дерзкие, непристойные слова» і лаяли його. Звісно, ніхто не повинився; Дубельт лютував і поставивши віч-на-віч Гулака проти Білозерського і Костомарова, мовив до нього:

– От вони признались, що ви з ними і з іншими хотіли організувати потайне товариство, тільки не політичне, а наукове?

Гулак на те відповів:

– Дайте мені лишитися з тим, що я й попереду вам казав, що цього не було.

Тут вже не тільки Дубельт, але й граф Орлов не всидів, розлютився і, наче стерявшись, почав тупотіти ногами і кричати, вигукуючи усякі похвалки страшенної кари [з листів приватних; там само і Хуторна поезія Куліша].

Ся сцена так вплинула на рахманну і полохливу вдачу Костомарова, так пригнобила його, що він зблід і руки опустив. Коли їх повели з зали по келіям, Шевченко, йдучи попліч з ними, мовив:

– Не журись, Миколо! ще доведеться вкупі жити [Рус. стар. 1880 кн. III с. 601].

Це були останні слова, які промовив тоді Шевченко до Костомарова; з того дня вони не бачились 11 років. Слова ті були пророчими і справдилися р. 1859.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 232 – 238.