4. Кара на братчиків

Олександр Кониський

Під час слідства Шевченко завжди був веселим, бадьорним і спокійним. Перед опитом, якийсь жандарм-офіцер, помітивши, що Шевченко – ніби зажурений, мовив до його:

– Господь милостивий, Тарасе Григоровичу! ви виправдитесь, тоді-то залунає ваша муза.

– Та не який же чорт усіх нас отсюди і загнав, як не ота бісова муза, – відповів Тарас [там само].

Справді журитися і вбиватися, здавалось, нема чого. Перед слідчими було тільки те павутиння, що самі вони з Петровими та з своїми павуками наплели; самі в йому заплуталися і не тямили, як виплутатися!… Товариство – начебто й було, але було воно тільки кільки місяців під кінець р. 1845, та з початку р. 1846 і складалося воно з трьох чоловіка: Гулак, Костомаров та Білозерський; інші арештовані – як Посяденко, Навроцький і другі тільки «сближались» з ними; а за Кулішем і за Шевченком не було й цього; вони «чинили злочинно на власну руку.» [Рус. арх. 1892; N. 7, с. 341])

За Шевченком усі «злочинні» вчинки були єдине вірші його. Вже ж не можна було не гадати йому, що за вірші великого лиха не буде: нехай – на кільки місяців закинуть в тюрму, чи в хурдигу фортеці, – та на тому і край: «висиджу своє та й годі!»…

Після 17 мая його вже не турбували опитами; сидів він в келії самотою, читав Біблію (це єдина книжка, яку дозволено було йому читати) да часом творив вірші. 19 мая, сидячи біля вікна, він побачив, що блага неня Костомарова йшла в тюрму провідати свого дорогого одинчика [Костомариха, Мазуриха і Крагельська небавом після арешту Миколи Йвановича поїхали до Петербургу; їм дозволено було бачитися з Костомаровим, на опит їх не брали]. Постать, вирази на тварі Тетяни Петрівни і всі тюремні обставини викликали з серця поета – один з найліпших віршів його. Наведемо його цілком, бо тут поет подає нам не тільки характерні риси тюремних обставин, але і становище свого духа.

«Весняне сонечко ховалось

В широких хмарах весняних,

Гостей зачинених своїх

Холодним чаєм напували

І часових [Вартових]) переміняли –

Синємундирних часових.

І до дверей на ключ замкнутих

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих

Моїх тяжких, кривавих сльоз;

А їх чимало розлилось

На марне поле… хоч би рута,

А то нічого не вийшло…

І я згадав своє село,

Кого я там, коли покинув?

І батько и мати в домовині…

І серце тяжко запеклось,

Що нікому мене згадати…

Дивлюсь: аж, брате! твоя мати,

Чорніше чорної землі,

Іде, з хреста неначе знята…

Молюся, Господи! молюсь,

Хвалить тебе не перестану,

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани.»

[Русск. стар. 1880, март с. 602, 603; жандарми російські носять мундири синьої барви.]

Здається, опитами Шевченка і Андрузького 17 мая слідство скінчили і взялися розглядувати його і прибирати кому яку кару призначити.

«Правителям імперії р. 1847, – каже Куліш [Хуторна поезія], – здавалося, що Шевченкові твори занадто злочинні не тільки своїм змістом і ідеями; не тільки тими добутками, до яких можна прийти людям читаючи їх, але – головна річ, сама тільки думка, самий замір поета писати такі вірші як «Сон».

Граф Орлов з Дубельтом, розгледівши все слідство про Шевченка і Кирило-Мефодіївців, скомпонували і подали цареві 26 мая «доклад». В «докладі» тому про Шевченка висловлено так:

«Шевченко, замість того, щоб довіку носити в душі своїй побожне почуття до осіб царської родини, що викупила його з кріпацтва, творив вірші мовою українською найбаламутнішого змісту. В них він то вимовляє плач про зрабування нібито і бідування України, то гукає про славу гетьманського урядування та колишню волю козацтва; то неймовірно сміливо виливає покліп і жовч на царську родину, забуваючи, що вона стала добродіями його.

[Добродійство це досі річ темна. Шевченко на опиті, хоч і згадав, що царська родина брала участь в лотереї на портрет Жуковського намальований Брюловим задля викупу його, Шевченка, але згадав про це лишень, яко про факт, не надаючи йому жодного значення добродійства; а пізніш в своїх «Записках» він річ про добродійство царської родини називає «дурною байкою» і каже : «бездушному сатрапові і прибічнику царя (графу Орлову) привиділося, що мене викуплено в кріпацтва і виховано коштом царя (Кобзарь т. III. с. 19) а я б то взяв, та й віддячив своєму добродієві тим, що намалював з нього карикатуру… Не тямлю звідкіля взялася оця дурна байка; тямлю тільки, що вона мені не дешево коштує»]

Опріч того, що все заборонене вабить до себе людей млявого характеру, Шевченко поміж своїх приятелів придбав собі славу знаменитого письменника українського. Тим-то вірші його двічі шкідливі і небезпечні. З любленими віршами можна було на Україні посіятися, а потім і закоренитися думкам – про ніби бутне раювання часів гетьманщини; про щастя вернутися до тих часів і про можливість Україні існувати окремою самостійною державою.

Уважаючи на те непомірно велике поважання, яке усі україно-славяністи носили в собі до Шевченка і до його творів, здавалося спершу, що Шевченко був поміж них, коли не діячем, то хоча зброєю, з якої вони бажали користуватися в своїх заходах; але ж – з одного боку – заходи ті не мали такої ваги, яку бачили за ними з першого погляду (на початку слідства), а з другого вірші свої баламутні Шевченко почав писати ще року 1837, коли ідеї славянські ще не інтересували київських учених. Усе слідство доводить, що Шевченко не належав до Україно-Славянського товариства, а діяв собі окремо, під впливом попсованості власної. Одначе ж уважаючи на баламутний дух і сміливість його, що перейшли за всякі межі, треба його признавати за одного з злочинців важних» [Русский архив. 1892, N. 7, с. 341 – 2].

А скоро він злочинець, то й треба прибрати до його відповідну кару. Такої кари Орлов з Дубельтом не шукали ні в статуті карному, ні в кодексі етики, або найпростішої справедливості, а знайшли її в звичаях того часу, властиво в тому ладу, що кермував тоді життям імперії. Зовсім не знати, з чого слідчі і судді впевнилися, що природа наділила Шевченка міцним здоров’ям; але вони порадили цареві, щоб

«художника Шевченка, за написання баламутних і до високого ступня сміливих віршів, яко наділеного міцним здоров’ям, віддати рядовим (звичайним) солдатом до війська оренбурзького з правами вислуги; наказати начальству, щоб строго доглядаю за ним і щоб з-під пера його не виходило ні в якому разі баламутних і пашквільних творів».

Імператор Микола I, розглядівши доклад, пристав до поради, вимовленої Орловим і, конфірмуючи 28 мая, до присуду Шевченка додав: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати!» [там само].

Тією самою конфірмацією присуджена кара і всім іншим арештованим:

«Гулака 25 років, яко головного керманича товариства, закинути в Шлісельбурзьку фортецю на три роки, а потім заслати його під пильний догляд в далекі провінції.

Костомарова 27 років (властиво тоді 30) замкнути в фортеці на один рік, а потім заслати в яку великоросійську губернію на службу, але не по «учёной части» і під пильний догляд.

Білозерського – Орлов радив спершу замкнути в фортеці на чотири місяці, а потім повернути на службу, тільки не на Україні. Цар звелів: «за щирість просто на службу в Олонецьку губернію під догляд».

Куліша 20 років – Орлов радив замкнути в фортеці на 4 місяці, а потім вирядити в яку далеку губернію на службу під догляд, не дозволяючи йому їздити на Україну і щоб цензура звертала найпильнішу увагу, коли він буде що писати і друкувати. Цар звелів: заборонити йому писати і вирядити на службу в Вологду.

Навроцького закинути на пів року в арешт на гауптвахті, а потім заслати в яку далеку губернію на службу під догляд.

Андрузького 19 років і Посяду (властиво Посяденка) вирядити в Казань, щоб там скінчили науку університетську, а потім заслати в далекі губернії на службу під догляд і не дозволяти їздити на Україну.

Надруковані твори: Шевченка «Кобзар», Костомарова «Українські балади» і «Вітка» і Кулішеві «Повесть об украинском народе», «Україна» і «Михайло Чернышенко» заборонити і не дозволяти більш продавати.

І граф Орлов і цар не забули віддячити донощикові Петрову: велено було взяти його на службу в те саме «III отделение», надавши йому права укінченого студента, хоч він і не скінчив університету; видати йому 500 карб. на одежу («обмундирование») а перегодом, уважаючи на його щирість на службі, зробити йому відповідну запомогу грошеву.

З інших джерел (Рус. ст. 1888, кн. XI) відомо, що цей Петров, служачи в «III отд.», викрав якусь резолюцію царську про коней жандармського дивізіону і вкупі з анонімним доносом на Дубельта одіслав її до царя, «яко доказ, що в «III отд.» за гроші можна добути все». Цар звелів вистежити донощика. Слідство довело, що донос зробив Петров; він повинився і признався, що зробив це, кермуючись помстою. Цар звелів закинути його в фортеці в тюрму на цілий рік, а потім заслати під догляд поліції в Олонецьку губернію. Випустили його з заслання лишень р. 1870. Помер він р. 1883; живучи на волі вже страшенно бідував, перебиваючись заробітком з лекції музики.

Матері Петрова цар велів давати пенсії не 100, а 200 р. Звернули увагу на матір і на невісту Костомарова: як відомо мені з джерел ще не оголошених, велено було матері Костомарова і жінці Куліша, доки син першої і чоловік другої сидітимуть в фортеці, видавати ту саму платню, яку брали на службі Костомаров і Куліш до арешту їх. На сам кінець велено було видати грошеві запомоги: Мизуровій з дочкою на дорогу в Київ три сотні карб., а Білозерському, Посяденку, Андрузькому і Навроцькому по дві сотні кожному «на обмундирование» (на одежу б то). Знаємо, що Білозерський був людина геть не вбога.

30 мая привели в хату «III отделения» Шевченка і товаришів його, щоб вичитати їм царський присуд. Шевченко, як розповів Костомаров [Рус. стар., 1880. кн. III, с. 601], нестеменно спокійно вислухав той незвичайно жорстокий присуд і на запитання, що він скаже? мовив, що почуває, що заробив на тяжку кару і признає справедливість царської волі.

Жодної причини нема не няти віри словам Костомарова, але ж в словах його ми чуємо єдине іронію, звісно, не з Шевченка. Річ очевидна, що Шевченкової відповіді не можна брати за щиру; Шевченко не сподівався, та й не було жодної причини сподіватися на таку жорстоко-тяжку кару. Почувши такий присуд, він, яко людина вдачі перейнятливої, певна річ, зумився. Лишитися спокійним не можна було; чоловік і з риб’ячою кров’ю здригнув би! Спостережений Костомаровим «спокій» дійсно не був спокоєм; то була німа приголомшеність духа і всього організму, несподівано придавленого присудом такої кари.

Відповідь Шевченка треба вважати просто за несвідому, автоматичну; вона стає перед нами свідком і того, як «третєодділенські» судді поводилися з нашим поетом! За тими обставинами, за якими перебував тоді Шевченко, іншої відповіді і не можна було висловити. Найпростіша гуманність повинна б була сказати Дубельтові, що не личить йому вдаватися до приголомшеного поета з таким запитанням. Та й до чого і на що було те запитання? Можливе і потрібне воно тільки в суді, коли вичитують присуд, на який можлива апелянта, або касація; а тут про це і речі не могло бути! Поміркуймо тільки: що зробили б Шевченкові, коли б він на запитання Дубельта дав був щиру відповідь? коли б він присуд назвав власним його йменням?

Ми маємо спроможність запевне сказати, якої був думки Тарас про висловлений йому присуд. На другий день він написав вірші: «Понад полем іде». В них читаємо:

«Мужика й шинкаря,

Сироту кобзаря –

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мине і царя.

І мене не мине,

На чужині зітне,

За решоткою задавить».

Не трудно зрозуміти думку цих віршів і дух їх, а щоб виразніше став перед нас внутрішній образ поета в ту годину, коли йому вичитано конфірмацію, наведемо оцінку присуду, висловлену Тарасом в своїх «Записках», [Кобзар, т. II, с. 18 і 19]) тоді вже коли він відбув кару і був визволений, це б то р. 1857.

«Скільки пам’ятаю себе, – каже він, – коли я був ще дитиною, мене солдати не вабили, як це звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити в ті літа, коли справи вже розумієш, так у мене прокинулося не переможене гидування до «христолюбивого воїнства». Відповідно тому, як ширшали мої зносини з людьми оцього «христолюбивого» стану, гидування моє більшало і зростало до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так люто поглумитися з мене: взяла вона та й кинула мене в найсмердючу гущу оцього «христолюбивого» стану. Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна б було приміркувати задля мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до війська. А до всього того мені ще заборонили писати і малювати і відібрали у мене найблагороднішу частину життя мого.

Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського. Бездушні справники огидливо до останньої ниточки справили його. Август поганин, засилаючи Назона до хижих гетів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один з них християнин XIX віку. Республіка Флорентинська напів-хижа, розбісована християнка середніх віків і вона, все-таки, не поводилася так з своїми непокірливими горожанами, от хоч з Дантом Аліг’єрі».

[Заборону писати в практиці російських кар стрічаємо не вперше. Відомо, що свящ. Федору Левицькому, засланому в монастир, заборонено було давати папір і атрамент. Див. Русск. стар. 1885, кн. 1, с. 119–127.]

Кару, присуджену царем Костомарову і Кулішеві, Шевченко уважав (хоч і не зовсім вірно, як побачимо) ще більш тяжкою морально.

«Я, – писав він до княжни Репніної з Орська 24 жовтня р. 1847 [Киев. стар. 1893 кн. II, листи Шевченка до Репніної], все-таки вважаю себе щасливим, коли прирівняти до Костомарова і Куліша: у першого блага неня старенька, а в останнього прекрасна жінка молода і я не тямлю за яке злочинство вони так страшенно покарані?»

Варто спинитися та обмізкувати питання: чи не прибільшує Шевченко лиходійної сторони присуду?

Розглянути присуд і обміркувати його поглядом права і закону – річ цілком неможлива. Бачимо, що в «докладі» шефа жандармів ніже єдиним словом не згадано про який-будь закон, немов в Росії жодного закону нема. Тим часом, коли в Росії організовано інституцію жандармів, так потребу її доводили нічим більш, як потребою доглядати, щоб в Росії панував закон. Доклад графа Орлова перш за все знехтував грунтовний закон російський, що ні в кого і ніхто, опріч певного суду, не може одібрати приналежних йому прав горожанських, та й суд може одібрати тільки за злочинну подію, заборонену законом, доведену перед судом певними доказами, кваліфіковану судом і припасовану до відповідного їй закону карного. Бачили ми, що у Шевченка одібрано без суда права горожанина і художника і призначено йому кару – якої жоден закон не призначає.

На Шевченка наложено чотирі кари: заслання без термину; заслання в солдати, заборона писати і заборона малювати. Будемо далі бачити, на скільки люто-тяжкі задля поета-художника були оці кари і яким невимовно-пекельним огнем вони мордували його цілих десять років; тепер же нагадаємо лишень думку Куліша про ті кари:

«Правителям імперії р. 1847, – каже він [Хуторна поезія], – здавалося ділом дрібним запроторити в російську преісподню мужичу дитину, що писала вірші не знати якою мовою. Тепер оця дитина стоїть поруч дитини панської, поруч Пушкіна, і як усе чесне, усе благородне, усе високе умом в Росії йде слідом Пушкіна, так усе, що є істинно людського на Вкраїні, іде за стягом Шевченка. Обидва поети обдаровані великими дарами природи; Шевченко ще більш ніж Пушкін. Коли б судді Шевченкові знали своє стійло і не мішалися б у такі речі, яких їм не дано розуміти, тоді б те серце, що засвітилося спасенною думкою, спокутувати гріх щербатої долі Тарасової, не пройшов би гострий меч.»

Виходить, що царська заборона Шевченкові писати стала забороною Україні, Славянщині і цілому світові, скористуватися тими великими дарами, якими природа наділила Шевченка, Хто зна, до якого б високого ступня загально-людських ідей добра людського і поступу розвився б Шевченків талант і в які б високохудожницькі форми він вилився б, коли б не обтяла йому крил рука «III отделения»! Ті, що карали Шевченка забороною писати, добре тямили, що діяли, і мені не можна пристати на Кулішеву думку, що вони вважали дрібним ділом таку саме кару. Заборону писати вони виправдували в докладі тим, що Шевченко своїми творами надбав собі на Україні великої слави і поваги; от їм і йшло про те, щоб знівечити не «злочинця», а поета, щоб знівечити на Україні твори, які здавалися їм «двічі небезпечними і шкідливими» з їх погляду.

Граф Орлов, немов на глум, вважає прибрані Шевченкові кари «милосердними». Він вдає, що уважає на молодий вік, на «попсованість моральну», яку треба полагодити; каже, що бажання царя завжди простує до милосердя, і радить покарати Шевченка засланням, солдатчиною, та забороною писати; а цар самостійно вже, без чужої поради і мотивів, додає нову кару: заборону малювати. Шевченко кільки разів в листах до приятелів і в записках своїх стоїть на тому, що до цієї кари і приводу не було, бо він ніколи не малював нічого такого, щоб простувало проти уряду!

Коли в «правосудії» колишнього «III отделения» треба шукати якої доброї сторони, так це хіба те, що воно, нехтуючи всякий закон, відкидало формалізм, справляло свій суд дужо швидко: за два місяці воно над Шевченком і його товаришами справило і слідство і суд і виконало присуд.

Хоча і як жорстокою здається нам кара Шевченка і товаришів, одначе, річ певна, що коли б карав їх Бібіков. так він покарав би ще більш люто; бо проти жорстокості його змагалися інколи навіть голови «III отделения». Напр. довідавшись, що дідич Григорій Галаган (від р. 1881 радник ради державної) приймав у себе Шевченка і був близький приятель Чижова, Бібіков доводив 13/25 мая за N. 21 шефу жандармів. що через те й Галаган «человек неблагонамеренный». Орлов відписав, що він не бачить «неблагонамеренности» в тому, що Галаган загарливо любить свій рідний край, одначе ж «проти українофілів буде ужито обережного і непомітного спостереження». Дійсно, 30 мая по наказу царя велено було київському і харківському генерал-губернаторам стежити, чи не лишилося у кого Шевченкових віршів і інших творів «баламутних»; а тим паче чи не живуть між українцями думки про колишню волю, гетьманщину, та про право на самостійне існування України. Більш за все звертати увагу на тих українців, що займаються українською давниною, історією і літературою і пильно братися, щоб в цій сфері знівечити всякі «надужиття», одначе чинити це обережно, непомітно і скільки мога не роздратовувати українців («уроженцев Малороссии») [Див. Рус. арх. 1892 кн. VII, с. 340].

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 238 – 246.