10. Клопотання Сергія Левицького в Петербурзі

Олександр Кониський

Таким чином недалеко в будущині перед Тарасом манячив знов киргизький степ – і хоч не в казармі, але ж в неволі і на далекій чужині. Не диво, що душу поета часом знов охмарювала тяжка нудьга й сум:

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю – (каже поет)

О Господи! як то тяжко

Тії дні минають! [Кобзар т. 2 с. 140]

Журба й сум відбиваються по всіх листах Шевченкових, по всіх поезіях його, написаних впродовж перших чотирьох місяців року 1850. Пишучи 7 березіля до Репніної, він каже:

«1 мая мене поженуть в степ на східний берег моря Каспійського; значить – знов спинять зносини з людьми. Отут-то книжка «Мертвые души» (Гоголя) буде мені другом в моїй самотині: ради Бога і всего високого, пришліть мені її. Можна б і самому виписати її з Москви, але овва! не можна мені тепер зробити видатків на таку розкіш. У мене давно була думка прохати вас про це, та не відважувався я, пам’ятаючи про один журливий вечер в Яготині. Пришліть ради всего святого… Новий завіт я читаю благоговійно і у мене родилася думка описати материне серце по життю пречистої діви матері спасителя, а друга думка – змалювати картину розп’ятого її сина. Молю Бога, щоб хоч коли-небудь здійснилися мої мрії.

Коли б мені дозволили, я бажав був в тутешню церкву римську змалювати запрестольний образ (безплатно), а на тому образі змалювати смерть Спасителя повішеного між розбійниками, але ж ксьондз не хоче молитися перед розбійниками. Що діяти! Мимо волі знаходиш похожість віку XIX і XII».

Про отой яготинський вечер журливий, що згадав Тарас, він пише в тому ж таки листі так:

«Якась у мене з вами зайшла була розмова про «Мертві душі» і ви висловилися занадто сухо. Це було мені прикро, бо я завжди читав Гоголя раюючи, а ще й те, що я в глибині душі шанував ваш ум благородний, ваш смак і ваше ніжно-високе почуття. Мені стало тоді боляче і я подумав: от я такий нерозумний і грубий, що не спроможен ні розуміти, ні почувати прекрасного?… А з теперішніх ваших думок про Гоголя я вельми радію! ви зрозуміли суще-християнську мету його! Так! перед Гоголем нашим треба благоговіти, яко перед людиною, наділеною високим розумом і найважнішою любов’ю до людей… Наймудріший філософ, найвищий поет повинен благоговіти перед ним, яко перед чоловіколюбцем. Я ніколи не покину жалкувати, що мені не довелося спізнатися з ним особисто. В знайомості особистій інколи покажеться така привабливість, що жодне перо не вдатне її списати».

Я наумисне подаю оцю довгу виписку: вона не тільки цікава, вона вельми характерна про Репніну і про Шевченка: з неї знати нам Тарасів погляд і думки про Гоголеві твори, властиво погляд на реальне змалювання художником Гоголем життя реального.

«Молюся Богові і не трачу надії, – писав далі Шевченко в тому ж листі, – що коли-небудь буде край мого нещастя, Тоді поїду в Седнев [себто до Лизогуба] і там змалюю в церкву образ «Смерть Спасителя» [Киев. ст. 1893 кн. 2 с. 269].

Надію – вернутися на Україну голубить Шевченко і в своїх віршах того часу:

«Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани:

Може ще я подивлюся

На мою Вкраїну…

Може ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими,

З темними лугами,

Бо немає в мене роду

По всій Україні; –

Та все-таки не ті люди,

Що на тій чужині».

Далі поет благає Господа підтримати в душі його надію,

Бо серце холоне,

Як подумаю, що може

Мене похоронять

На чужині… [Кобзар т. 2 с. 141]

Надію Тарасову більш за все гріла тоді заповзятість його приятелів оренбурзьких, що прирадили собі ужити всіх можливих заходів і клопоту, щоб досягти коли не повної амністії Тарасові, так хоча пільги і скасування заборони йому писати й малювати.

Приклонник і приятель Тарасів – Сергій Левицький, щирий українець, що служив тоді на добрій посаді в Оренбурзі, поїхав до Петербургу, може в своїх особистих справах, але ж, як побачимо, він міркував клопотатися в столиці і про Шевченка. Останній через нього послав листи до академіка Остроградського, до художника Чернишова, до княжни Репніної і до проф. Бодянського. Була сподіванка, що московські і петербурзькі земляки, приятелі і знайомі Тарасові та й взагалі добрі люди запоможуть в цій справі.

Здається, найбільш уповали на запомогу Михайла Лазаревського [Михайло Лазаревський – з Конотопського повіту, як і всі брати його: Василь, Федір і Олександр – родився р. 1837; скінчив ліцей у Ніжині, помер р. 1866]: він був на службі «чиновником особых поручений» у столичного губернатора, значить яко людина добре ознайомлена з звичаями столичної бюрократії, знає і напутить до кого і як вдатися. Їдучи через Москву, Левицький побачився з професором Бодянським. Останній дав йому рекомендацию до земляка Редькина, що служив тоді при Міністерстві вн[утрішніх] справ. 6-го березіля Левицький між іншим писав до Тараса:

«Ледве я достукався до Бодянського; зате, коли сказав, що я від вас і маю до нього лист, дак він так зрадів, немовби я говорив з ним про брата його, або про чоловіка, найближчого його серцю. Довго розмовляли про Оренбург – як там жити, найпаче вам. Жалкували і тужили за вами укупі і набалакавшись – розійшлись немов кревняки».

Редькин теж ласкаво повітав Левицького і теж розпитував, як жити Шевченкові, але, мабуть, не подавав надії на поліпшення долі страдальника і не взявся клопотати за нього. Принаймні Левицький в своєму листі писав:

«Мені здається, що цей Редькин не те що Бодянський; знати, що він чогось боїться, або може він перейнявся паскудним петербурзьким духом».

[Лист Левицького був писаний по-українськи, але його одібрали у Шевченка при ревізії, як зараз побачимо, й одіслали в 3 отд. Мені не прислано ні оригіналу, ні перекладу, хоч і обіцяно. Не знати чому д. Васильєв не відважився подати всього цілком листу д. Левицького в своїй статті (Киев. стар. 1880 кн. 2). Я беру виписки я листу Левицького в перекладі вже на мову російську, подані д Гаршиним в Ист. вестн. 1880 кн. 1 с. 108 і перекладаю їх на мову нашу. З таких двоїстих перекладів можливі і похибки; та що діяти! Інакше не можна було мені.]

Бутаков тоді вже був у Петербурзі. Левицький побачився з ним, і він сказав йому, що «справа розпочалася і він рушив знайомих дам, щоб вони прохали за Тараса кого треба». Взагалі, писав Левицький, в Петербурзі є чимало людей, що згадують про Шевченка.

«Є між ними Головко, магістр з Харкова. От душа правдива: скоро зійдемося, перше слово про вас. Хлопець він дуже розумний; шкода тільки, що своєю правдивістю наробить того, що і його зашлють, він і тепер вже під доглядом поліції. Він каже, що хоч вас і не стало, але знайдеться 1000 готових стояти за все те, що ви говорили».

Не вгадати, які б були добутки з клопоту Левицького й інш., коли б в цій справі не нашкодив був стільки тяжко, скільки і несподівано, чоловік зовсім сторонній, що так люто і підло кинув новим лихом на голову поета-страдальника.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 51 – 55.