11. Другий арешт Шевченка
Олександр Кониський
В одного з найщиріших Шевченкових приятелів в Оренбурзі К. І. Герна, людини освіченої, гуманної, без краю доброї, у людини, що вельми багацько зробили задля Тараса доброго і лишилася вірною йому до віку, була молода жінка красуня. До неї лицявся офіцер Ісаєв; вона й собі горнулася до нього. Про кохання їх ходила в Оренбурзі поголоска; тайною воно було, як це звичайно буває, тільки задля мужа.
Помітив і Шевченко те кохання і спостеріг, що аби Герн з господи – Ісаєв зараз до його в господу; і доки Герн сидить на службі, доти Ісаєв сидить у його жінки. Трудно, навіть неможливо було Тарасові витерпіти таку наругу над своїм другом; глибоко вдячливе серце його обурювалося; він довгий час не тямив, що діяти: чи відкрити своєму другові очі, чи байдуже збочити і не втручатися до цієї інтимної і занадто лоскітливої справи? Мовчати совість не давала йому; та таки ж чи чесно б було дивитися мовчки і не остерегти свого друга, бачучи, що під його стріху підкладають віхоть з вогнем.
Нарешті помітивши раз якось, що ледве Герн вийшов на службу, як до його жінки прийшов Ісаєв, Шевченко сів на фіакра, поїхав до Герна, взяв його і привів під самі двері того покою, де пані Герн лицялася з Ісаєвим. Не треба розповідати подробиць, що вийшло далі!… На паню Герн напала істерія, а Ісаєва Герн з Тарасом випровадили так, як звичайно чоловіки випроваджують таких гостей з своєї господи [Киев. ст. 1888 кн. 10].
Дорого ж приплатився Шевченко за совісливе заступництво за родинну честь свого друга. На другий день – побитий вчора Ісаєв зробився «патріотом» і подав генералу Обручову донос, що Шевченко, на перекір царському наказу, ходить в цивільній одежі, пише вірші і малює портрети. Коли саме, себто якого дня Ісаєв подав донос – звістки не однакові, як це зараз бачитимемо. Обручов, одержавши донос Ісаєва, опинився, як кажуть, на роздоріжжі і якийсь час не тямив куди брати. Він, звісно, і сам відав, що Шевченко малює портрети, але відав про те приватно, від своєї жінки; тепер прийшла про те звістка до нього, яко до корпусного командира.
Офіцер з його корпусу обвинувачував жовніра з того ж корпусу в «політичному злочинстві», в неслухняності проти начальства і проти царя. Знехтувати донос трудно було та й небезпечно ще й через те, що в Обручова була опаска, що Ісаєв може послати, а то й послав вже потайний донос анонімний до жандармів, а між шефом жандармів і між Обручовим були недобрі відносини!… Небезпечно було наряджати зразу звичайне слідство: бо як не як, а воно б могло показати, що й з жінки його, Обручова, Шевченко малював портрет!…
Обручов вибрав ніби середину, з якою може сподівався, що й кози наїдяться, і сіно буде ціле. Він покликав Герна і наказав йому, взявши жандармського офіцера, потрусити Шевченка і зробити ревізію паперів його. Може бути, що він сподівався, що Герн попереду остереже Шевченка і таким чином справить ревізію так, що у Шевченка нічого не знайдуть такого, щоб підтримувало донос Ісаєва. Так, мабуть, розумів цю справу і Герн; побачимо, що так він і кермував нею; та не по його вині не так сталося.
Одержавши приказ Обручова, Герн перш за все метнувся до Федора Лазаревського, щоб він остеріг швидше Тараса, що за 1 ½ години його труситимуть. Але ж Тараса на лихо не було в господі і Лазаревському треба було ужити доброї праці, заким знайшов він поета. По доброму ладу треба було, не гаючи часу, зараз же усі папери, малярські пристрої і цивільну одежу винести куди-небудь з Тарасової світлички; та ні! Збентежені несподіванкою Герн, Лазаревський і Шевченко взялися переглядувати папери та міркувати, що з тих паперів і малюнків знівечити, а що лишити? Знівечивши чималу долю того добра, Тарас, нарешті спинився і запевняючи, що у нього нема нічого «предосудительного», не дав більш нічого нівечити, забувши, що є листи у нього з непевним змістом, які ліпше б було знівечити, забувши, що малярські пристрої теж річ небезпечна.
Правда, щодо останніх, – дак може і він і приятелі його були певні, що в цій справі вивестися легко: скоро Шевченко малював Бутакову аральські види, дак не можна ж було йому не мати фарб, пензлів і т. ін.
Годі! буде! – мовив нарешті Тарас, затуливши рукою листи, – лишіть хоч що-небудь про інквізиторів; а то вони подумають, що добрі люди й знати мене не хочуть.
Переказую оцю сцену, як її подав проф. Стороженко [Киев. стар. 1888 кн. X], записавши її мабуть не від кого більш, як не від Лазаревського. Мене трохи дивує поблажливість Герна і Лазаревського, найпаче останнього; вже ж не можна було йому не відати, що у Шевченка є і його листи і не тямити, що хоча в листах його «нет ничего особенного», але вони свідчили, що через його руки проходили до Шевченка листи від інших людей, а за те не подякують йому, як потім і сталося.
Справивши ревізію, у Шевченка забрали: 22 листи, між ними сім листів Лизогуба Андрія, писаних 21 жовтня, 31 грудня р. 1847; 7 січня, 7 і 28 лютого, 7 квітня і 15 липня р. 1848 ; два листи від княжни Репніної, листи від Олександри Псьолівни (поетки), від Сергія Левицького, п’ять листів Лазаревського, два від Чернишова, а останні «невідомо від кого». Забрали книжки: Біблію, Євангеліє, О подражании Христу; дві книжки Шекспірових творів: дві творів Лермонтова, Євгенія Онегіна Пушкіна і дві книжки «Полного собрания сочинений русских авторов». Взяли дерев’яну скриньку з красками і пензлями, що прислав йому Лизогуб; два портфелі, і там два альбоми з українськими віршами, (між ними і «Свячена вода» Псьолівни) з піснями і з малюнками олівцем, нарешті взяли цивільну одежу [Истор. В. 1880 кн. 1 с. 166 і Киев. ст. 1896 кн. 2 с. 136].
Шевченко знов опинився в арешті.
Коли саме відбулася оця ревізія і коли саме закинули Шевченка в арешт?
Д. Стороженко каже, що справили її в страсну суботу [Киев. ст. 1886 кн. 10]: значить би то двадцять другого квітня. (Який безталанний був про Шевченка квітень! нагадаймо, що і вперше арештовано його в квітні!) Але Гаршин з урядових звісток оповідає, що до 12 мая Тарас просидів вже в арешті 15 день. Значить, арештовано його 27 квітня. З цього можна б гадати, що після ревізії Шевченко до 27 квітня, тобто перші дні великодніх свят, був на волі; а коли ні, і якщо його арештовано зараз після ревізії, тоді, значить, ревізію справляли 27 квітня.
Я більш пристаю до останньої думки; опріч того що якось аж млосно стає думати, щоб безталанного страдальника закинули в тюрму саме за кілька годин до Великодня, і на це треба б або надзвичайного злочинця, або нелюдського серця у того, хто звелів зараз по ревізії взяти поета в арешт!
Маємо у д. Васильєва дослівну виписку з доношення Обручова військовому міністру, де сказано: велено було потрусити Шевченка і самого його «впредь содержать под арестом». З другого боку, бачимо, що Обручов 27 квітня дав наказ, щоб Шевченка не посилати вже в експедицію на Мангишлак. Нарешті з конструкцій оповідання про це д. Васильєва [Киев. ст. 1886 кн. 2 с. 135] можна гадати, що приказ Обручова про ревізію, сама ревізія, арешт Шевченка і приказ не посилати його в експедицію – все це сталося 27 квітня. Шкода, що д. Васильев не оголосив дослівно обох приказів Обручова.
В усякому разі річ певна, що 27 квітня р. 1850 Шевченко сидів вже в арешті в Оренбурзі на військовій гауптвахті.
Є ще інша редакція про причину арешту Шевченка. П. Юдин (Р. арх. 1898 кн. 3) розповідає, що
«Шевченко, живучи у Герна, помітив раз дуже характерну сцену відносин пані Герн до Ісаєва ; він змалював ту сцену і положивши малюнок у себе на столі, забув про нього. Герн, обов’язаний би то підпискою щотижня переглядувати Шевченкові папери, побачив той малюнок. З того вийшла родинна буча. Невідомо, – каже Юдин, – чи дійсно Ісаєв зробив донос Обручову на Шевченка, але Шевченків малюнок опинився в руках Обручова, котрий страшенно розгнівався на художника і показав покликати його до себе.
– Це ти намалював к…ія? – спитав Обручов Шевченка, показуючи малюнок.
– Я! – відповів поет.
– Ах ти, сякий такий! Так ти платиш за хазяйську хліб-сіль! Я тебе заморю в солдатах.
Останні слова Обручов сказав з того приводу, що незадовго перед тим Бутаков прохав його зробити з Шевченка унтер-офіцера. Обручов обіцяв, а тепер пішов назад і велів закинути Шевченка в арешт «на хліб і воду».
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1901 р., т. 2, с. 55 – 58.