У Києві
Павло Зайцев
Тим часом Шевченко знайшов собі приміщення на Козиному Болоті (пізніше – Хрещатицький провулок), де оселився разом із митцем-малярем Михайлом Сажиним та Афанасьєвим-Чужбинським, що ще по Проводах приїхав до Києва. Сажин був товаришем Шевченка з Академії. Обидва митці з самого ранку аж до вечора пропадали на етюдах, зрисовуючи «всі прикметні види Києва, інтер’єри церков і цікаві околиці». Зрисовував Шевченко і лаврські ґалерії-коридори, що провадили до печер, і цікаві характеристичні постаті прочан і жебраків у Лаврі. Коли була негода, залишався вдома й читав нові журнали або потрібні йому для праці історичні твори. «Не було нічого приємнішого за наші вечори, коли, повертаючись потомлені додому, ми розчиняли вікна, сідали до чаю й переказували свої чудові враження», – так згадував Афанасьєв-Чужбинський їхнє тодішнє життя.
Бував тоді Шевченко і в аристократичних домах, де його скрізь приймали з пошаною, але серед «пихатих денді й пань» почував себе менше вільно й волів товариство людей простих, як от якихось родичів Чужбинського, що годували його смачними пісними українськими обідами, або київських міщан-цехових, закоханих у свою «маґдебурґію», що її скасував Микола І; іноді на яких два дні зовсім зникав із дому, затягнутий до якогось приємного йому і, певно, не «панського» товариства.
Із панських, тобто дворянських родин, де досить часто бував, можна назвати вже відомих нам Тарновських із Потоків, що мали в Києві власний дім, і їхнього свояка М. В. Юзефовича, помічника куратора київської шкільної округи. Підкреслюючи свою пошану до людської гідності кріпаків, Шевченко, буваючи в панських домах, навмисне демонстративно залишався в товаристві панських слуг. Одним із його приятелів у Києві був Василь, слуга Юзефовича. Розмовляючи з ним, поет часто цілими годинами засиджувався в передпокої, спізняючись до салону, де перебували господарі і їхні гості.
Виходячи з дому до міста, завжди брав із собою гроші, щоб роздавати вбогим. Якомусь жебракові, що підійшов до вікна його помешкання на Козиному Болоті, не замислюючись, всунув у руку золотого півімперіала, що лежав на столі. Жебрака налякала небувала щедрість, і він не схотів узяти цієї великої суми, бо, мовляв, «у старців таких великих грошей не буває». Поетові довелося дати йому дрібнішу монету. Не раз бував він у таких випадках і жертвою ошуканців, але коли приятелі радили йому «берегти свої фінанси», відповідав: «Я і сам знаю, та нехай лучче тричі одурять мене, а все таки учетверте подам тому, хто справді не бачив може шматка хліба». Не вмів теж відмовляти, коли в нього позичали гроші.
Зворушливою була і його надзвичайна любов до дітей. Чужбинський уже й давніше мав нагоду придивлятися, як під час їхніх спільних прогулянок на Пирятинщині Шевченко, проходячи сільською вулицею, не раз «підсідався в кружок до дітей і, осміливши боязке товариство, оповідав їм казки, співав дитячих пісень, що знав їх безліч, поважно робив пищики і швидко здобував прив’язаність усіх хлоп’ят». Тепер у Києві Чужбинському довелося бути свідком дуже характеристичної сцени, коли наш поет, зрисовуючи Золоті Ворота, змушений був перервати свою працю, щоб заопікуватися дівчинкою, що її в сусідньому яру покинула п’яна нянька: поет бавив дитину іграшкою, зробленою із шматків паперу, нарешті забрав маленьку з собою і був щасливий, коли зміг віддати її випадково зустрінутій матері.
Не менше зворушливою була також і його любов до тварин. «Не раз боронив він котята й щенята від злосливих намірів хлопців-вуличників, а прив’язаних мотузком пташок викуповував іноді в дітей і випускав на волю». Одного разу ледве уникнув нещастя, вихопивши ломаку з рук гицля, що тягнув вулицею недобитого собаку і відповів Шевченкові грубіянством, коли той висловив своє обурення. Ломака от-от могла обернутися на людину-звіра, коли б Чужбинський не залагодив справи.
Таким у приватному житті був цей поет-революціонер, непримиренний ворог «неситих» володарів, що хотів «нагодувати голодних кровію царів неситих».
У відносинах із людьми виявляв часто непрощенну необережність. Познайомившись із пізнішим російським реакційним журналістом Аскоченським, він декламував у його помешканні свої революційні твори, і хоч сам господар, – що вже тоді, як виявилося, не вагався робити доноси, – остерігав поета, що за такі вірші він у москалі може попасти, той одначе читав і «ще кращі». Нічого дивного не було, що при такій його необережності аж до глухих провінціальних закутків доходили чутки про його небезпечну творчість. Дійшли вони й до його свояка Варфоломея Шевченка, що теж походив із Кирилівки.
Цей обережний, практичний і по-своєму, по-селянському розумний півінтеліґент, що зумів власною енергією викупитися з кріпацтва, літом 1846 року почув щось не тільки про Шевченкові нелеґальні твори, а навіть і про те, що Шевченка дехто вже перестерігав щодо їх розповсюджування: «Кажуть, що ваше писання уподобали розумні люди, а декотрі сказали, що так не годиться…» Варфоломей виразно натякав на те, що поет може й на засланні опинитися: «Буває, – писав він своякові, – що за правду принудять за дев’ятими ворітьми гавкнуть… Як я почув, що Вам щось там сказано не пускать меж люди – писання якогось, що колюче, то я аж зажурився». Варфоломей умів цінити Шевченкові твори, любив читати його «Гайдамаки», але слушно боявся за свого талановитого свояка, бо добре знав, скільки вже хоча б отих польських паничів «за дев’ятими ворітьми» опинилося і все за «колючі» писання, навіть не за свої, а розповсюджувані чужі.
Лист цей був написаний 5 липня – через сорок днів по тому, як Шевченко читав свої революційні поезії у Аскоченського. Аскоченський був учителем небожа генерал-губернатора Бібікова й мешкав у його домі. Читав Шевченко публічно своє «Посланіє» і в домі Тарновських. З боку господарів йому тут ніщо не загрожувало, але ніхто не міг ручитися за гостей. Та й не треба було чиєїсь злої волі, щоб поетові зашкодити: вистачило б необережної згадки, якогось натяку про його нову музу в присутності якоїсь непевної особи «урядового ґатунку». Здається, можна з певністю припускати, що Шевченка таки зустріло тоді якесь напівофіційне адміністративне «внушеніє» і що воно мало покищо «приятельський» характер з огляду на знану всім любов і приязнь до Шевченка багатьох впливових людей. Інакше тяжко пояснити те, звідки взялася чутка, що дійшла до Варфоломея.
У зрисовуванні Шевченком чудових пам’яток київської старовини минув травень і червень. Він був закоханий у святе українське місто. Часто, замість піти на запросини в гості, волів вибратися в чиємусь товаристві на високий берег Дніпра, щоб поспівати, дивлячись на чудову панораму Задніпров’я, але частіше любувався нею сам. Мав свої улюблені місця. Одним із них була круча за Михайлівським монастирем. Одного разу Аскоченський побачив там поета, як він сидів на землі, підпершись обома руками, і «дивився, як кажуть німці, dahin – туди, в далечінь». Він так заглибився в свої роздумування, що не помічав нікого навколо себе.
Ще більше любив величну панораму, що відкривається з ґанку Києво-Печерської Лаври. Писав про неї: «Мені здається, що ніде ніякий зовнішній вид так не доповнить щирої молитви, як вид з ґанку лаврської друкарні. Я довго, а може й ніколи не забуду цього прославленого ґанку». «Одного разу, – згадував уже по десятьох роках, – вислухавши ранню службу Божу, вийшов я своїм звичаєм на той ґанок. Ранок був тихий, ясний, а перед очима – вся Чернігівська губернія й частина Полтавської». «Величина картина» викликала в поета меланхолійний настрій, і він «порівнював її з могутніми акордами Гайдна». Сильні естетичні емоції завжди були в нього зв’язані з релігійними, молитовними переживаннями.
Усе життя «леліяв» він свою уяву «образами золотоголового, садами сповитого й тополями увінчаного Києва». У далеких азіатських пустелях, як живе, вставало в нього перед очима це українське «вічне місто»:
Святий Київ наш великий.
Дивним дивом сяють святі храми,
Ніби з Богом самим розмовляють.
Світла, непорочна радість, навіть перед образом «невмирущої краси Києва», переходила в душі його в тужливий настрій, – його починав мучити вічний біль на думку про сумну долю Христової науки, що на Україні, як і скрізь, була пізніше викривлена організацією нібито християнської, а такої далекої від правдивих Христових засад державності з її становими підставами. На святих горах київських в уяві повставав образ Первозванного Апостола, що приніс сюди чисту Христову віру: «Бачу його сивоволосого, поважного, лагідного старця; з писаною великою книгою в руках він проповідує здивованим дикунам своїм…» Спрофанований образ Апостола, що його пізніші покоління, як казав Шевченко, «одягли в панцер», символізував собою для нього сумну роль пізнішої цивілізації, що нею розпочався варязький період історії Руси. Шевченко вірив у те, що первісні слов’яни, отже й наддніпрянські предки сучасних українців, як народ хліборобської культури, чужі були всякій войовничості, і громадський лад їхній заснований був на засадах рівності, що їх правдива, не зіпсута християнська культура мала й повинна була лише зміцнити.
Через своє офіційне становище співробітника комісії познайомився він і з місцевими ученими, як Іванишев і Селін, з високими особами місцевої адміністрації, як уже згадуваний помічник куратора М. Юзефович, як губернатор Ів. Фундуклей, знавець місцевої старовини й щедрий меценат митців, власник цінної ґалерії образів. Познайомився з численними родинами місцевих інтелігентів, військових і простих міщан. Зрисовуючи церкви й усяку церковну старовину, пізнав київське духовенство й чернецтво. Увійшов у саму «гущу» київського життя й пізнав душу сучасного Києва. Вивчення старовин відкривало йому іншу душу української столиці – душу старого Києва, що ним так любив милуватися. Дивлячись на київські святині, на будинок Могилянської Академії, згадував давніх святих насельників Лаври, згадував щедрих фундаторів-меценатів української культури, уявляв собі реально Київ козацьких часів, оживлений юрбою чубатих лицарів і гордих міщан, бачив, як
Те бурсацтво
Мовчки виглядає.
І хоча туга за минулим і гіркі враження сучасності не раз пригнічували його душу, але ж у тій сірій сучасності були вже й ясні проблиски нового життя – кращого національного майбутнього, що мало зв’язати себе з глибокою давньою традицією, яку москалі так були «очухрали». Знав уже про існування нового братства, що його члени хотіли віддати свої сили відродженій Україні, відродженій в ім’я народу і для народу, з якого він сам вийшов.
Знав уже цілий гурт молодих завзятців-патріотів, що, за пізнішим висловом П. Куліша,
…вік попередили
І, чуючи, що вже світає,
Віконце миру відчинили:
Нехай на небо поглядає.
Тому часом і переживав хвилини дитячої радости й по-дитячому, з якоюсь задирливою завзятістю, радість свою виявляв. 4 червня, зустрівши Костомарова після того, як він прочитав свою вступну лекцію, як новий ад’юнкт-професор Київського університету, щасливий успіхом друга й національним успіхом у цій справі, почав на вулиці співати на ввесь голос, ні на кого не звертаючи уваги.