Революційні поезії
Павло Зайцев
Дім Родзянків покинув поет несподівано, – це була просто втеча: він побачив, як старший слуга побив молодшого і зараз же, навіть не забравши своїх рукописів, зник із дому, де б’ють людей. Був це мимовільний і типовий для Шевченка відрух [Кілька місяців пізніше так само покинув він дім якогось дідича в Лубнах, побачивши, як той ударам збудив кріпака-слугу].
Утікаючи від Родзянків, він по дорозі сильно застудився, як сам оповідав; захворівши, не виходив із хати, читаючи Біблію та пишучи поезії. Все таки, не зважаючи на хворобу, переїздив із Миргорода до Мар’їнського й назад. Переживав він пору надзвичайного творчого напруження, бо за дуже короткий період – якихось два тижні – не уникаючи й товариства і не перестаючи читати, створив тут такі великі речі, як поеми «Єретик», «Сліпий» [У пізнішій редакції – «Невольник»] і містерію «Великий льох».
Можливо, що до Родзянків завело його бажання познайомитися з уже згаданим Єдлічкою, що був особисто знайомий із Шафариком і Ганкою, знав історію Чехії й був для Шевченка єдиною особою, що могла дати йому чи якісь поради, чи зробити критичні завваги з приводу «Єретика» («Івана Гуса»), написаного під враженням нової, що лише тоді вийшла з друку, праці про Гуса учня Бодянського, молодого московського ученого С. Палаузова. Ця праця була єдиним джерелом, на підставі якого Шевченко створив свою геніальну поему. Написав він її відразу, «одним духом», про що свідчать дрібні фактичні помилки, яких він не зробив би, коли б перечитав іще раз своє єдине джерело. Зрештою він творив свого Гуса. Захоплений ним як борцем за правду, місцями Шевченко забував про справжній зміст Гусової боротьби і, вживаючись в його уявлені переживання, із священика, що молився на вогнищі за своїх ворогів, робив месника-революціонера. Вкладена поетом в уста Гуса молитва:
На месть і на муки,
Благослови мої, Боже,
Нетвердії руки! –
була його власною молитвою, молитвою українського революціонера, що, пишучи про давні події на далекому Заході, очами бачив сучасну українську дійсність:
Розбійники людоїди
Правду побороли,
Осміяли Твою славу
І силу, і волю!
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати:
Нема кому розкувати,
Одностайне стати!
І через це й останнім могутнім акордом – «кодою» цієї революційної музики, був мотив про грізного кривавого вояка-лицаря Жижку, що з Таборова махнув булавою: це Шевченко грозив нею своїм українським «ченцям і баронам», що «розвернулись у будинках і гадки не мають, – бенкетують…».
У кінці жовтня – на початку листопада їздив із Миргорода до Закревських і, зустрівшись у Пирятині з Чужбинським, поїхав до нього до Ісковець. Довідався перед тим про смерть убитого літом в бою на Кавказі гр. Я. де Бальмена і, гостюючи в Чужбинського, розпитував його про Кавказ, звідки той недавно повернувся.
У листопаді, як обіцяв, поїхав знову до Козачковського у Переяслав. У славному Миргороді не було ні аптеки, ні лікаря, і може це було теж причиною поетового переїзду до Переяслава, бо він усе тяжко хворів. Козачковський лікував його. Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафарикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», у якій під враженням смерти друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поберете!» Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а й сам брав у них участь.
У грудні переїхав до близьких од Переяслава В’юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим [Самойлов теж був декабристом]. Мабуть іще в вересні, коли бував в Андрушах та на хуторі Козачковського, пізнав і цих його сусідів-хуторян. У В’юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнєє посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар’яні», «Минають дні…» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі, вже тяжко хворий: 25 грудня написав там свій «Заповіт». Безперечно, генезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф. На жаль, дані про цей важливий і критичний період життя поетового дуже скупі, і ми не знаємо, як саме й де перебув він цю тяжчу хворобу. Відомо тільки, що з цих околиць виїхав до Яготина.
Ще 22 грудня зробив він трагічний підсумок усього пережитого за останні три літа – цикл своїх поезій з 1843-1845 рр. він назвав «Три літа» і в поетичному післяслові до них, під тією самою назвою, писав про ці «злії літа»:
Марно пролетіли,
А багато в моїй хаті
Лиха наробили:
Опустошили убоге
Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо.
Писав про те, як він «прозрівати став потроху»:
…Доглядаюсь –
Бодай не казати!
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії…
І засохли мої сльози,
Сльози молодії,
І тепер я розбитеє
Серце ядом гою –
І не плачу, й не співаю,
А вию совою!
Страшні були його «прозріння». Побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайне стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани – «недолюди, діти юродиві», «розбійники-людоїди, голодні ворони»; бачив, як вони
Правдою торгують
І Господа зневажають, –
Людей запрягають
В тяжкі ярма…
Національною традицією ці «перевертні» нехтували, – колишня «добра слава» України була для них чужа, вони не хотіли її знати: «московською блекотою в німецьких теплицях заглушені», отруєні чужою культурою и чужою наукою, не розуміли того, що
В своїй хаті – своя правда,
І сила, і воля.
Коли писав у глухому закутку Переяславщини своє натхненне «Посланіє» до цих земляків-панів, коли заклинав їх «обняти найменшого брата»-кріпака й не шукати правди «на чужому полі», а полюбити щирим серцем «велику руїну», мариво кривавої народної революції стало перед його очима, і він загрозив ним зрадникам-недолюдкам:
Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде:
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати:
Одцурається брат брата
І дитини мати;
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Не переставав і потім думати про цей «день радости», про народне повстання, і в «Холодному Ярі» знову передрікав «неситим» «перевертням», що над ними
Розпадеться кара,
І повіє огонь новий
З Холодного Яру!
Тепер на ложі тяжкої хвороби, думаючи про можливу смерть, тримаючи нетвердою рукою олівець, писав він свій заповіт, кличучи до революції тих, що ще мають живу душу:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом!
Перед лицем можливої смерти спішив ще раз сказати те, що вщерть переповнювало його «трудне» серце. Кликав до збройного чину в ім’я «вольної, нової» нації-родини – України, звільненої від путів усякої неволі – національної й соціальної.