Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Життя Тараса Шевченка / 1845 – 1847 рр. Вільний художник / У Седневі. Арешт

Життя Тараса Шевченка

1845 – 1847 рр. Вільний художник

У Седневі. Арешт

Павло Зайцев

Проведені в Києві друга частина листопада, грудень і початок січня були періодом, коли Шевченко мав змогу ближче познайомитися і зблизитися з усіма членами Братства. Весною він зустрічався часто з одним Костомаровим, який цілком скорився тоді впливові свого нового геніального друга, але в червні Костомаров виїхав на одеський лиман, щоб лікуватися. Виїхав із Києва слідом за ним і Гулак. Білозерський тоді діяльно готувався до кінцевих університетських іспитів, і Шевченко з ним часто не міг зустрічатися. Та й сам він, як ми знаємо, мав тоді так багато праці й стільки різних розваг та зустрічей, що ближче познайомитися з братчиками і глибше їх пізнати не мав і часу. До того ж це була пора іспитів, і вся університетська молодь була ними зайнята. Довгі вечори в листопаді й грудні були більш догідною порою для зустрічей, розмов і дискусій. Тільки Костомаров був пильно зайнятий працею над своїми викладами. Шевченко міг глибше пізнати і Гулака, і молодших членів Братства Оп. Марковича, Вол. Навроцького, Івана Посяду й Ю. Андрузького. Останній, наймолодший з усіх, писав Шевченкові:

Як на Тебе глянем,

Мов не тії станем:

Ясними очами

Дивлюся, і серцю

Віриться в судьбину:

І нам дасться доля,

Колись слава, воля

Навіда Вкраїну.

З захопленням читали й переписували вони Шевченкові твори з циклу «Три літа», так само, зрештою, як і їхні дотеперішні керівники Гулак і Костомаров: те, що давав їм і чим був для них Шевченко, було чудом. Для них, що виховалися в ідеях євангельського християнізму, що всі свої помисли скерували на найбільш приниженого ближнього – на селянина-кріпака, на безправну, у злиднях і темноті покинуту масу, для них, що всією душею кохали свою Україну, Шевченко був реальним символом уже воскреслого народу. Цей недавній кріпак пророкував їм, що

Встане Україна,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти;

«новим людоїдам» – москалям і їхнім підспівувачам – «неситим» українським перевертням – «стяжателям» грозився кривавою революцією; з очей отемнілих земляків здіймав московську «полуду», проклинаючи сполуку України з Москвою й безжалісно розвінчуючи гетьмана Богдана.

П. Куліш, що на Різдвяних Святах 1846 року приїхав до Києва, був здивований усім тим, що побачив у Києві, а нові твори Шевченкової музи зробили на нього велике враження. Національне піднесення, що в його атмосфері жили тоді київські братчики, було, очевидно, справді надзвичайне, коли Куліш, згадуючи про тодішні київські враження, міг сказати: «Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання: царство вищого розуму, царство спасенних задумів мов би вже наступало… Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини». Куліш казав, що застав «своїх любих киян дуже щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він бо тоді і сам у собі чув, і всі як одне серце чули, що подає яко поет надії ґрандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енерґією своєю проти ледарства сильних мира сього». Товариство поета – за словами Куліша – було «мов небесне обітування». «Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то се було тоді в Києві». «Високі ноти національної кобзи Шевченкової» були «пророчим плачем і пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських».

«Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. Восторженому щастям, наукою і поезією, мені здавалось, мов би перед нами сталося те, чого дізнав на собі ветхозавітний посол Господень… Київська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким почитанням».

Кияни, за словами Куліша, «взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і се був погляд праведний… Шевченко з’явився між нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш». «Для мене ж, – казав він, – сяєво його духа було чимось надприродним…» Згадував Куліш і те, як Шевченко всіх їх навчив ненавидіти москалів, яких не називав інакше, як кацапами.

На перший день Різдва зібралися «колядувать» у М. Гулака Шевченко, Костомаров, Оп. Маркович й інші. Серед гостей був і поміщик М. Савич, що недавно повернувся з Парижу. Розмова йшла про федеративне об’єднання слов’ян, поділ Росії на частини, про готування народу до повстання, про можливість повторення в Росії революції, подібної до французької. Розмови затяглися до 3-ої години вночі. 26 грудня приїхав до Києва Куліш. З приводу його приїзду відбулися великі збори у Костомарова. Куліша зустріли з особливою пошаною. Хотіли навіть зробити його головою організації. Може найповажнішою з конкретних справ, обміркованих на зборах, що відбулися раз іще й у Куліша, була видавнича справа. Збиралися видавати українською мовою народній часопис. Поза тим велися гарячі дискусії на ідеологічні теми. Речниками українського націоналізму на зборах у Костомарова виступали Куліш і Шевченко. Куліш боронив ідеї української національної виключності. Шевченко його підтримував, «висловлювався не зовсім цензурно про існуючі порядки». Він декламував свої поезії, між іншим «Посланіє». Для ентузіаста-поета Різдво того року було справжнім святом. І революційний настрій, і націоналізм зросли серед київської молоді в значній мірі завдяки його музі.

1 січня Куліш виїхав з Києва до Борзенщини, запросивши Шевченка на своє весілля: Куліш мав оженитися з сестрою Білозерського панною Олександрою. 9 січня й Шевченко вкупі з Гулаком виїхали з Києва. Гулак їхав до Петербургу, Шевченко покищо – в гостину до знайомих і приятелів: під Борзною жив його приятель В. Забіла, недалеко було й до Качанівки, де, крім старого Григорія Тарновського, пізнав і в його домі і в околиці багато людей.

Весілля Куліша відбулося в хуторі Мотронівці 24 січня. З’їхався мало не весь рід молодої. Приїхав з Полтави і Василь Білозерський. Костомарова Куліш ще раніше запрошував теж приїхати, «якщо він хоче поглянути на те, що представляє представників [sic!] українського народу». Костомаров не приїхав, але Шевченка зустріла несподівана честь: наречені запросили його на боярина. Весілля Куліша відбулося дуже урочисто. В особливо доброму настрої був Шевченко. Тішила його вся атмосфера в домі Білозерських, подобалося йому й те, що молода добре говорить по-українському. Сам молодий, його боярин Шевченко і Василь Білозерський творили справді яскраву групу представників нового українського покоління. Старший від них Віктор Забіла, що був і геніальним просто оповідачем, і добрим співаком, щасливо доповнював цю яскраву групу. То під акомпанемент фортепіано, то під бандуру неслися звуки найкращих українських пісень. Шевченко багато пісень співав соло, між іншим свою улюблену «Зіроньку», співав так, що всіх просто загіпнотизував, і був увесь оточений найвищою пошаною і самих господарів, і їхніх гостей.

Олександра Кулішева захопилася Шевченком. Вона готова була все своє придане (3 000 карб.) віддати, щоб за ці гроші Шевченко міг виїхати за кордон для дальшої мистецької науки. Куліш, ховаючи від Шевченка джерело, з якого можуть прийти гроші, і просячи поета не допитуватися, потрапив Шевченка переконати в тому, що він мусить згодитися, і той «зрадів простодушно, як дитина». Проте це була музика хоч і близької, але все таки будучини, і Шевченко покищо не кидав думки про посаду учителя малювання в університеті, що було справою цілком реальною і на яку не треба було чекати. Із звичайним для нього ентузіазмом він уже й із цим скромним початком своєї фахової кар’єри зв’язував мрії про повстання в Києві Української Академії Мистецтв.

Кінець січня, лютий і березень Шевченко провів на Чернігівщині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни, то у В. Забіли, то у нових своїх знайомих – у Миколи Даниловича Білозерського, українського історика-аматора, в його Миколаївці, або у Сребдольських у Сороці. Малював там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконуванням українських пісень. В. Білозерський згадував потім, як їх Шевченко співав: «ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, схиливши свою думну голову, шия шарфом пов’язана, вираз обличчя сумний, голос тихий, тонкий». І стара Білозерська, і навіть старий суворий Сребдольський не могли без сліз слухати Тарасових співів.

1 лютого в листі, писаному з Борзни до Костомарова, Шевченко просив довідатися, як стоїть справа з призначенням його до університету на посаду вчителя малювання. Просив відповідь надіслати до Борзни на ім’я Забіли. У листі, між іншим, кинув фразу: «О братстві не пишу, бо нічого й писать: як зійдемось, то поплачемо». Писав, що буде в Чернігові. У кінці лютого Костомаров листом, висланим до Чернігова, сповістив Шевченка, що його вже затверджено на посаді в університеті, й закликав швидше повертатися до Києва.

Тим часом Шевченко, пробувши недовго в Чернігові, виїхав до Лизогубів, до Седнева, може ще й у лютому. В кожному разі лист Костомарова не застав його в Чернігові, а попав до його рук уже пізніше, бо якби так не сталося, то Шевченко повернувся б із Чернігова до Києва ще в березні. Великодні Свята того року випали дуже рано – 23 березня, і вже від 16 березня почалися шкільні вакації. Якщо подана Костомаровим вістка дійшла до нього вже в середині березня, то не було чого до Києва поспішати, – волів, як і торік, провести Великодні Свята в Седневі і так і зробив.

У Седневі Шевченко багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузин кн. Кейкуатов, одружений з дочкою Платона Лукашевича Лисаветою, що її Шевченко пізнав іще в 1843 році у Репніних. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А. Лизогуб. Бувало, що Шевченко залишався там і ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві службовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими оповіданнями, особливо гумористичними. «Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували».

У Седневі багато писав і малював. Вранці, коли була погода, гуляв по селу. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав.

У Седневі він пробув аж до 4 квітня. 7 березня він написав тут свою нову поему «Осика» (у пізнішій редакції того самого року «Відьма»), а 8 березня – передмову до нової задуманої збірки своїх поезій, до «Другого Кобзаря», Можна припускати, що до цієї збірки мали б увійти балади «Лілея» й «Русалка», поема «Осика» та, мабуть, іще поезії, не заведені до «Чигиринського Кобзаря», а надруковані в 1841-43 рр. в різних альманахах і виданий окремо «Гамалія». Із альбома «Три літа» небагато міг вибрати з огляду на цензуру, але напевне взяв би «Наймичку» й може «Сліпого» («Невольника»). Міг також спробувати протягти через цензуру свої переспіви «Давидових псалмів».

Бажання Шевченка випустити в світ нову збірку поезій можна поставити у зв’язок із його розмовами з Кулішем, що їх вони провадили в Мотронівці після весілля. Куліш, як пригадуємо, ще літом попереднього року висунув план перевидання виправлених за його критичними «рецептами» «Кобзаря», «Гайдамаків» та «Гамалії». Видати їх хотів він «за кордоном» і то з вступною статтею й коментарями німецькою мовою, «щоб славилося українське ім’я в усіх мовах», як писав тоді. Але це була річ неможлива: літературні права на ці твори (крім «Гамалії») належали книгареві Лисенкову. Під час гостювання Шевченка на Борзенщині Куліш докладно ознайомився з новою творчістю свого «боярина», і тоді міг повстати проект видання нової збірки його творів, для якої теж уже не бракувало матеріалу.

Передмова до другого «Кобзаря» – надзвичайно цінний документ, що показує, як живо Шевченко цікавився українським літературним процесом і які глибокі погляди на нього сам уже виробив і хотів іншим прищепити. Це був літературний маніфест до «братії української возлюбленої», до українських письменників. Сконстатувавши брак української літературної продукції в той час, коли всі інші слов’янські літератури розвивалися («а в нас – ані телень, неначе всім заціпило»), поет гостро виступив проти пережитків котляревщини, проти ототожнювання вульгарного з національним; говорив про конечність справжнього глибокого вивчення українського народного життя й з гіркою іронією стверджував, що досі воно обмежувалось «Енеїдою» Котляревського та спостереженнями, які письменники-інтеліґенти роблять по шинках.

Висував вимогу, щоб українська література відбивала справжнє життя народу і його справжній світогляд. Це була жива розмова з читачем, а не сухі тези. Натякнув і на прірву, що існує між народом і тими, що його нібито вивчають і описують (безправність кріпацтва): «У хату прийти до його [до селянина] або до себе покликать по-братерській не можна. Не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня в жупані». «Щоб знати людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком». Іншими словами, говорив про те саме, про що й у «Посланії», де закликав освічених обійняти найменшого брата.

Коротко й просто розправився з противниками самостійної української літератури – «провінціального» нібито сепаратизму, які покликалися на те, що Гоголь пише по-російському, а Вальтер Скотт – по-англійському. Підкреслював, що обидва ці письменники дістали освіту не в рідних національних школах, і висунув інший приклад – шотландського поета Бернса, який писав рідною мовою і є «поет народній і великий». Шевченко кинув кілька дуже цікавих і дотепних завваг та оцінок. «Енеїду» Котляревського назвав «сміховинкою на московський шталт», а про Квітку сказав, що він «добре приглядався на народ, та не прислухався до язика», Гулака-Артемовського збештав за те, що перестав писати, бо «в пани постригся». Нарешті закінчив свою розмову з читачем сатиричним випадом проти перевертнів двох типів: зросійщених урядовців, безідейних і морально безвартісних Кирпів-Гнучкошиєнків, і «мужів мудрих, учених», що теж проміняли Україну на Росію: «добру рідну матір на п’яницю непотребную». Почав і перевів усю передмову в тоні цензурному, а в кінці зірвався: не в його «стилі» був цензурний стиль!

Надзвичайне було своєю безпосередністю і простотою це його літературне посланіє, де він властиво перший відкинув «общеруську» літературно-язикову теорію: «А на москалів не вважайте: нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму… У їх народ і слово – і у нас народ і слово». Закінчив же його поет справді в стилі апостольських посланій: «Горе нам! Но, братія, не вдавайтеся в тугу і работайте розумно во ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».

Це був останній літературний твір перед великою зміною, що мала настати в поетовому житті. Останнім малярським твором був портрет княгині Кейкуатової – шедевр нашого і один із видатних творів європейського малярства першої половини XIX віку. Закінчивши цей портрет, Шевченко провів у Седневі Великодні Свята, що припали в тому році на 23 березня, а на початку квітня вирушив звідти до Києва: поспішав на весілля Костомарова, у якого, як недавно у Куліша, мав теж бути за боярина. На станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський порон причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі. Разом з усіма речами, серед яких були в валізці й нелегальні твори, поліція повезла поета до губернатора Фундуклея.

Сталося це 5 квітня 1847 року. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його урочистого убрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, Фундуклей сказав: «Еге! коли так, то де жених, туди треба й бояринові!» Костомаров був арештований 26 березня й сидів уже в казематі в Петербурзі.

У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисунками, багато віршів, листів і різних паперів. Розглянувши їх, губернатор на другий день писав до «III відділу власної його величності канцелярії»: «Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчості [в доданому описі докладніше: «Книга писаних віршів під заголовком «Три літа»»], з них деякі – бунтівничого й злочинного змісту». Через це губернатор як ці, так і інші знайдені у поета вірші, а також приватне листування визнав за потрібне переслати до Петербургу разом із арештованим їх власником і автором. 6 квітня Шевченко під ескортом офіцера поліції Ґрішкова та жандарма виїхав із Києва, провівши в київському арешті тільки одну ніч. Не міг не здавати собі справи з того, чим усе це йому загрожує, але тримався в дорозі так, що завідувач одної з поштових станцій, поки залагоджував подорожні формальності, сказав, звертаючись до Шевченка й поліційного офіцера: «З виду не можна вгадати, хто тут із вас арештований і хто кого супроводить», – такий Шевченко був безтурботно веселий, так весело жартував, сміявся й співав…

Лише на одинадцятий день – 17 квітня – арештований поет із своїми конвоїрами під’їхав до славного на всю Росію петербурзького «здания у Цепного моста», де не тільки містився штаб корпусу жандармів та «III (секретний) відділ власної його величності канцелярії», а й каземати для арештованих, що над ними велося слідство.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2805

Модифіковано : 4.02.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.