Поезії, написані в Раїмі
Павло Зайцев
На Кос-Аралі Шевченко висидів аж до кінця січня 1849 року – чотири місяці, а потім подався разом із Вернером до Раїму. Зимою північна частина Аралу замерзала, і з Кос-Аралу можна було до суходолу ходити й їздити через лід. Від зими 1847 року Шевченко «два роки хворів на скорбут та на біль голови». «Далекий похід [від Орської кріпості до Аральського моря] і довге купання в морі було причиною, що на всім тілі й особливо на ногах з’явилися в мене золотушні болячки, після чого голові полегшало», – писав він по двох з половиною роках д-рові Козачковському. У Раїмі були два знайомі лікарі, і хоч і там, як і на Кос-Аралі, теж «навіть і нужа» [Блощиці в Раїмі доводили людей мало не до божевілля] нападала, як писав пізніше Лизогубові, але можна було хоч ці болячки лікувати.
Командиром форту був тепер підполковник Матвеєв. Він заступав капітана Єрофєєва, що літом або восени 1848 року, напившись п’яний, збомбардував сусідню киргизьку оселю, щоб полюбуватися пожежею. Але й цей п’яниця любив Шевченка, а культурний і добрий Матвеєв прив’язався до поета всією душею, і йому було вільно робити все, що хотів. Ходив і тут із бородою, в смушевій шапці й якійсь свитці, ніяких обов’язків не виконував. Жив у якійсь хатині разом із Вернером.
Командир бриґади генерал Федяєв, що приїздив до Раїму, привіз Шевченкові з Оренбурґу цілу скриньку фарб. Шевченко малював з офіцерів портрети, беручи за кожний червінця. Міг собі тут хоч купити пляшку рому, що його дуже любив. Звичайно поет бував дуже сумний і неговіркий. У товаристві за чаркою іноді жвавішав і ставав веселіший. Тоді він всіх смішив своїми оповіданнями. Але коли все товариство більше підхмелювалося, то й Шевченкові «жарти та сміхи змінялися злим глузуванням, а далі сльозами та гіркими скаргами на свою долю». Прапорщик Н. пам’ятав, як Шевченко «ввічі називав добродушного Матвеєва бурбоном, катом і бажав йому з цілою фортецею провалитися в безодню». Навіть для вільних людей страшне було життя в цій пустелі. «Снігові замети заввишки в сажень замітали з верхом хати», «цілими тижнями не видно було світу Божого від безперестанної хуртовини». Лікар Кинкевич, з яким Шевченко приятелював, увесь час твердив про себе, що йому вже недовго лишилось терпіти, так усі були змучені нудьгою й тяжкими умовами життя.
26 березня Шевченко писав Макшеєву: «Я ось уже два місяці, як покинув свою резиденцію в Кос-Аралі, а тому й не можу сказати Вам нічого нового про тамошнє життя-буття, любий Олексію Івановичу, а про Раїм і казати нема чого: незмінний».
Нудьга була страшна. Розваг не було ніяких. Іноді офіцери їздили в гості до сусідніх киргизьких баїв. Шевченко теж їздив із ними. Раз козаки вбили великого кабана, і Шевченко брав діяльну участь у ловах на тигра, що сам себе вбив, тягнучи шнурки, прив’язані до того кабана, що його залишили як принаду, – шнурки були прив’язані до курків рушниць, прикріплених над кабаном. Прийшла ще раз пошта, але Шевченко не дістав ні від кого листів. Писав про це у вірші:
Нічого пошта з України…
З жалем і з болем у серці вписував до свого поетичного щоденника:
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розійшлись,
Без сльоз, роси тії святої.
І довелося знов мені
Людей на старості…
Але слова «клясти» не вписав і, ніби схаменувшись, продовжував
…Ні, ні!
Вони з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу…
Шукав розради в творчості:
Люди скажуть, люди зрадять,
А вона мене порадить, –
І порадить, і розважить,
І правдоньку мені скаже.
Але туга за краєм і за людьми не покидала його й далі, і наступна поезія теж мотивом мала все ту саму самотність, покинутість:
Нема з ким серця поєднать…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А душу треба розважать,
Бо їй так хочеться, так просить
Хоч слова тихого… Не чуть!
І мов у полі сніг заносить
Неохолонувший ще труп.
Повторювалося те саме, що й восени, коли віршуванням хотів відігнати нудьгу,
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу…
й мусів твердити, що
…лютий злодій
Впирається таки, та й годі!