Перші місяці на новому місці
Павло Зайцев
По трьох днях плавби Каспійським морем 17 жовтня 1850 року поштовий байдак, на якому виплив Шевченко з Гур’єва під конвоєм підстаршини Булатова, прибув до пристані Новопетровського форту на пустельному піщано-скелястому півострові Манґишлаку. Це був останній навігаційний рейд до форту бурхливим морем: починався період страшних вітрів і буранів, і Булатову, що «здав» Шевченка комендантові форту, довелося там і зазимувати.
Із штабу 1 лінійного батальйону Булатов привіз два папери: один комендантові форту, другий командирові тих двох рот батальйону, що стояли в Новопетровському. У першому було лише загально зазначено, що «рядовий із політичних злочинців» Шевченко переведений наказом генерала Обручева з батальйону ч. 5 до батальйону ч. 1 з тим, щоб служив у тих його ротах, що стоять у Новопетровському, і що приділено його до 4 роти «під нагляд командира роти штабс-капітана Потапова», якому спеціальною інструкцією наказано мати над Шевченком «особливий нагляд і не дозволяти йому ні писати, ні малювати, ні навіть мати при собі які-небудь знаряддя до писання й малювання».
Особа новоприбулого «політичного злочинця» овіяна була таємничістю. Щоправда, заборона писати й малювати «наводила на думку, що він, мабуть, із числа письменників або митців-малярів; але що він таке писав чи малював? Звідки? Хто він такий і за що потрапив у солдати? – про це ніхто з нас спершу не знав», – оповідав пізніше в своїх споминах капітан Косарев, командир іншої роти, що стояла теж у форті. Сталося це тому, що чи через недогляд, чи через поспіх з Орської фортеці не переслали ні службового реєстру Шевченка, ні даних про царську конфірмацію 1847 року.
Уже два з половиною роки Шевченко не виконував солдатської муштри і був фактично вільний від усякої військової дисципліни, від усього того, до чого мав глибоку й органічну відразу. Тепер опинився в ще гіршому становищі, ніж під час першого заслання до фортеці Орської, де хоч і мав спочатку брутального начальника, але мав і близьких оборонців та опікунів: тут він був зовсім безборонний і вже не міг мати й найменшої надії на те, що його становище не те що ближчим часом, а й взагалі коли-небудь покращає. Навіть листи до знайомих заборонено було йому писати, на що мали право найгірші кримінальні злочинці.
Штабс-капітан Потапов ретельно взявся за Шевченка. «Неосвічений, безсердечний», часто без потреби грубіянський і суворий, ненависний не тільки солдатам, а й старшинам, він приставив до Шевченка спеціального доглядача-«дядьку», а сам не давав йому жити своїми «дріб’язковими непотрібними причіпками», знущаючись, – як оповідає Косарев, – з людини, що «вже й без того терпіла»:
«То, бувало, ні з того, ні з цього, почне в нього кишені вивертати, щоб подивитися, чи нема в нього чого написаного або намальованого. То почне глумитися з нього за недосить голосну і не «солдатську» відповідь на питання, або за спущені додолу очі тощо».
Але найбільше мучив він Шевченка, домагаючись від нього «тонкой выправки, маршировки и ружейных приемов», до чого вже й в Орській Шевченко виявив повну нездатність. Навіть офіцери, колеґи Потапова, люди, далекі від сентиментальності, заступалися за поета, вказуючи ретельному капітанові на всю безплідність його зусиль, але він відповідав: «А що, я маю за нього відповідати на оглядах, чи що?» – і далі мучив Шевченка. До цих моральних мук долучалося часто й повне фізичне виснаження: Потапов висилав його навіть на грабарські «фортові роботи», що й для призвичаєних до фізичної праці людей були дуже тяжкі, а для Шевченка по перенесених хворобах і по кількамісячному перебуванні в каторжній в’язниці були просто над силу. А до того ж ще й дика, мертва пустеля, що оточувала форт, наводила на душу вигнанця ще більший сум: «навколо – сине, сіре каміння, піски та солончаки…»
Такого життя поет не міг би довго витримати, але обставини стали складатися так, що в ньому почали з’являтися й ясні проблиски. Офіцери, в душах яких була хоч маленька іскорка людяності, приглядаючись до Шевченка, почали йому співчувати, і по трьох місяцях свого перебування в Новопетровському він уже міг написати княжні Варварі Репніній: «начальники мої – добрі люди».
Залишився Потапов із своїми причіпками й знущаннями, залишилася й ненависна муштра, але завдяки своїй чарівній вдачі, своїй освіті й талантові оповідача Шевченко почав що далі, то більше завойовувати собі симпатії свого оточення. На Різдвяних Святах 1850 року в одній із пустих казарм відбулася аматорська вистава комедії Островського «Свои люди – сочтемся». Шевченко виступив тут і як декоратор, і як актор. Запальний аматор театру, приятель найвидатніших акторів того часу, сам драматург, знавець театральної техніки й тонкий оповідач-імітатор, він не міг не бути душею цієї справи і, мабуть, був сам і її ініціатором, і режисером. Він був так чудесно заґримований і вдягнений і так блискуче виконав роль урядничини – хабарника-пияка Різположенського, що «здивував і захопив» і публіку, і самих акторів, які його гри перед тим не бачили, бо на пробах він не грав як слід, а тільки подавав репліки.
В житті маленької, закинутої на край світу залоги це було справжнє свято, а в військовому середовищі миколаївських часів взагалі незвичайна подія, тим більше, що виставу цю двічі повторено для солдатів. Акторами були офіцери, молодші з них грали й жіночі ролі, і єдиним солдатом, що брав участь у виставі, був Шевченко. Очевидно, без нього не могли обійтися. Коли вперше повторили виставу для солдатів, то Шевченко зробив товаришам недолі ще один сюрприз: він по закінченні вистави протанцював гопака в парі з заґримованим на українську дівчину прапорщиком Бажановим. Солдати були захоплені, і на масниці виступили вже самі як актори в двох водевілях, при чому тут уже напевне організатором був виключно Шевченко.
Комендант форту майор Антін Петрович Маєвський після першої вистави влаштував вечерю, а по ній бал. Серед гостей, якими були всі офіцери залоги з родинами, був і солдат Тарас Шевченко, до якого комендант особисто підійшов і перед тим, як випити за його здоров’я, висловив співчуття його долі, кажучи, що Бог щедро наділив його талантами поета, митця-маляра й артиста-актора, та не наділив його щастям, і закінчив словами: «Ну, та Бог не без милости, а козак не без долі!»
Ще в листопаді Шевченкові довелося посилати кн. Варварі Репніній крадькома в чиємусь помешканні написаний лист, і він просив писати до нього кружною дорогою через Оренбург, через полковника Матвеєва, що мав листи віддавати Ґернові, а Ґерн уже мав пересилати їх до форту якимсь конспіративним шляхом – може на адресу когось із новопетровських поляків-засланців, бо був одружений із полькою. Тепер справа значно спростилася: Маєвський або сам запропонував, або на просьбу Шевченка згодився, щоб уся поетова кореспонденція йшла на його, коменданта, адресу. Було це велике досягнення для нещасливого поета.
Писав листи теж, мабуть, у помешканні самого Маєвського, або у знайомих офіцерів, серед яких мав одну особливо близьку людину – башкира сотника Хаїрова, що був товмачем у форті. З-поміж усіх мешканців форту були тільки два з вищою освітою – цей Хаїров, що скінчив університет у Казані, та військовий лікар Нікольський, що передплачував газети й журнали. У листах до княжни Варвари від самого початку свого перебування на Мангишлаку, а згодом і в листах до інших своїх кореспондентів Шевченко гірко нарікав на брак книжок до читання. З газет до форту регулярно приходив тільки військовий офіціоз «Русский инвалид». Офіціоз Третього Відділу – «Северная пчела» Булґаріна, а з журналів «Современник» і «Отечественные записки» приходили несистематично, – офіцери складалися на передплату, але платили, мабуть, неакуратно. Щодо газет, то пошта приходила тільки раз на місяць, усі на них накидалися, і треба було довго ждати черги, щоб прочитати про те, що діється в світі, навіть у «вивернутому догори вовною кожусі» булґарінської публіцистики.
Сходився тепер Шевченко з людьми дуже поволі. Оренбурзька історія зробила його таки справді обережним. Поки пізнав когось справді добре, довго приглядався, а при людях, яким не довіряв, не можна було від нього й слова витягти.
Якщо Потапов, під впливом загального доброго ставлення до Шевченка, поволі й ослабив свою причепливість, то муштра все ж і далі лишилася муштрою, і по вечірньому сиґналі не можна вже було виходити з казарми, щоправда, чистішої, ніж була Орська, а все таки «смердючої». Крім муштри й робіт, треба було відбувати ще й «караули» – варти. Шевченко навіть любив відбувати варту на високій горі – коло флаґштока, звідки можна було досхочу вдивлятися в безмежні обрії бурхливого й завжди мальовничого моря.
Листів довго не діставав ні від кого. Лише в січні міг уже сміливо розпочати листування через Маєвського, але відповідей не діставав саме від тих, що були для нього найдорожчі: ні від братів Лазаревських, ні від Лизогуба, ні від княжни Варвари. Федора Лазаревського спіткали за виявлені приятельські відносини з Шевченком службові неприємності: через втручання Обручева йому не дали підвищення, яке він мав дістати, й начальство остерегло його щодо дальшого приятелювання з поетом.
Княжна Варвара дістала від гр. Орлова гостру пересторогу, що рівнялося повній забороні зноситися з Шевченком [Нагадавши в листі до княжни про те, що вона вже зверталася до нього з просьбою про полегшення поетової долі й назвавши її співчуття Шевченкові «непристойним, з огляду на його порочні й розпусні властивості», гр. Орлов писав: «З Найвищого Государя Імператора дозволу, маю за шану попередити Ваше Сіятельство як про невідповідність Вашого співчуття рядовому Шевченкові, так і про те, що взагалі корисно було б для Вас менше втручатися до справ Малоросії і що в противному разі Ви самі будете причиною, можливо, неприємних для Вас наслідків»].
Що ж до Лизогуба, то, бувши в Чернігові, князь Орлов наказав губернаторові Гессе викликати до себе ліберального дідича й висловити йому гостру догану.
Про це Шевченко не міг нічого знати і мучився думкою, що й найвірніші друзі його покинули.