Кара-Тауська експедиція
Павло Зайцев
Але прийшла весна, а з нею разом і просвіток, як здавалося, у безпросвітному поетовому житті: на початку травня 1851 року до Новопетровського форту прибула геологічна експедиція, яка ще торік мала вирушити з Оренбурґу на Манґишлак і до якої, як пам’ятаємо, Обручев мав приділити й Шевченка. Приїхав Броніслав Залеський, що з ним так заприязнився Шевченко в Оренбурзі, а разом із ним підстаршина Людвік Турно, теж засланець-поляк, один із учасників оренбурзького бенкету на честь Шевченка. Вони привезли Шевченкові купу новин, різні відомості про його оренбурзьких приятелів і знайомих, яких він там покинув багато, привезли політичні новини й головне – книжки й журнали. Легко собі уявити, з якою радістю привітав їх Шевченко: це були люди живі, освічені, нічим не зв’язані з тим «казьонним» оточенням, де довелося йому тепер опинитись.
Завданням експедиції було дослідити родовища кам’яного вугілля в горах Кара-Тау. У складі експедиції був штайґер Козлов, присланий, мабуть, з Уралу, був іще офіцер-топограф, а Залеський був призначений її рисувальником. Які функції виконував Турно – невідомо. Комендант Маєвський виділив із своєї залоги військовий відділ, що мав охороняти експедицію, виконувати службу зв’язку з фортом, який був її базою, і провадити гірничі роботи. Відділ складався не тільки з солдатів-піхотинців, але й з кінних – уральських козаків. Начальником відділу поставлено козацького старшину Антіпова.
Десь на початку травня експедиція вирушила в гори, що починалися тут же, за фортом. Невідомо, як це саме сталося, але Шевченко теж попав до складу експедиційного військового відділу як один із солдатів, призначених для гірничих робіт. Він завдячував це, очевидно, своїм товаришам-членам експедиції й доброму Маєвському, а може й клопотанню когось із оренбурзьких приятелів, як от Матвеєва; трапилася нагода дати змогу Шевченкові вирватися з казарми, де він перебував уже близько семи місяців. Відпускаючи Шевченка з форту та звільняючи його від спеціального нагляду, Маєвський, безперечно, ризикував.
Невідомо, чи відразу виступив Шевченко в похід, чи пізніше: Залеський тяжко заслаб і цілий травень лежав у Новопетровському шпиталі, і можливо, що Тарас поїхав пізніше вже разом із ним. Та хоч як воно було, але на початку червня Залеський, Турно й Шевченко були вже вкупі, мешкаючи спільно в кибитці-наметі в одній із кара-тауських долин коло криниці, званої Апазир. Праця Залєського як рисувальника не була зв’язана з працею геологів: він мав малювати всі прикметні краєвиди, цікаві урочища, пам’ятки киргизької й туркменської старовини. Запасаючись харчами, вони могли пересуватися з місця на місце, де це було безпечно, аби не губити зв’язку з табором експедиції, і Шевченко дістав змогу малювати. Коли він разом із Залєським виїздив на конях кудись у гори, ніхто не міг бачити, що він там робить, а коли вертався, то вертався до окремої кибитки Залєського, а не до гурту солдатів, приділених до експедиції як охорона й робітники, рисунки ж його забирав до своєї теки Залеський.
Можна собі уявити, як радів тепер Шевченко, що може, нарешті, кілька місяців малювати, – адже цілий рік не мав він у руках ні олівця, ні пензля. Із жадобою він кинувся після річного «мистецького голоду» до улюбленої праці, що була його органічною потребою.
Далеко простягалися від моря вглиб півострова Мангишлаку два пасма гір – Кара-Тау і Ак-Тау, невисокі (до 780 метрів), але повної своєрідної суворої і якоїсь зловісно-таємничої краси. Їхні масивні «столовидні» хребти творять місцями величезні кам’яні блоки, що прямовисно підносять стіни-ребра над піщаними пустельними долинами, як велетенські мури циклопічних замків-фортець. Уночі, при світлі місяця, виглядали вони, як штучна декорація – зачароване, заснуле казкове царство, і тільки виття шакалів, гієн і вовків та скигління нічних хижаків-птахів будило зловісну тишу.
Для романтичної душі поета ця гірська пустеля була джерелом нових, незнаних об’явлень, але він не вмів чи не хотів втілити їх в образи-звуки, зате в ритміці ліній під його пензлем душа Сходу знайшла свій вираз у всій її несамовитій меланхолійності і приспаній страхітливості. У пейзажах, що він їх тут малював, стільки експресії, що вони промовляють самі до глядача, співаючи пісню безмежної східної туги й будячи жах і неспокій. Дивлячись на кара-тауські та ак-тауські краєвиди, можна читати, що діялося в душі Шевченка, кинутого в цю містичну східну пустелю.
Краєвиди були декорацією, що грізною тужливістю відповідала настроям поетової душі. Коли б пропали його новопетровські листи, з цих пейзажів ми могли б вичитати те, що писав він і в листах: «Родився я й виріс у неволі та й помру, здається, солдатом. Який хоч, та щоб швидше був кінець…» (до С. Гулака-Артемовського); «тісно мені в широкій оцій пустині, а я один» (до Бодянського).
Шлях до того пункту, де геологи мали почати свою працю, йшов пустельними піщаними долинами, такими, як і той степ, що від півночі підходив до форту. Посувалися вперед поволі – робили по 25 верст денно, а іноді й по 10-12. Залеський і Турно їхали верхи, невідомо, як відбував цю дорогу Шевченко: «Маємо кибитку, яку займаємо разом із Тарасом та з топографом, бо й Тарас із нами в числі солдатів, приділених для гірничих робіт» – так писав Залеський Венґжиновському до Одеси з Апазиру, де вони стояли кілька днів (8. VI. -10. VI.), а Сераковському, що був перед тим рік на засланні у Новопетровському ще перед Шевченком, оповів у листі: «Степ зовсім такий, як і коло Новопетровського»; «степ страшенно пустий – каміння, пісок або солончаки, трави навіть дуже мало, але в деяких місцях з-поміж каміння виростають ще гарні дерева шовковиці».
Закінчувати малюнки або робити композиції із зроблених шкіців доводилося в кибитці, в страшну спеку й у дуже невигідних умовах – при невеличкому складаному столі. Перешкоджав і вітер, що наносив до кибитки багато піску. Проте Шевченко й у цій невигідній обстанові зробив кілька гарних композицій. З них особливо цікаві «Циган» та жанрова сценка з життя учасників експедиції. На останній бачимо Шевченка, як малює Броніслава Залєського, а той розглядає нарисованого «Цигана», далі – Л. Турно за чаєм, із підібраними по-турецькому ногами, на долівці коло нього самовар, а ближче до глядача похідна «манерка» для води й книжка з написом: "G. Sand 1851". Рисунок цілком відтворює обстанову життя учасників експедиції.
Шевченко зробив тут дуже багато шкіців і, привізши їх до форту та сховавши у когось із приятелів як рисунки Залєського, міг згодом, коли умови його життя змінилися на краще, робити з них композиції. Між іншим, зробив він тут чимало етюдів і з живої натури, – натурників не бракувало. Начальник військового відділу, козацький старшина Антіпов, як згадував пізніше Шевченко, теж: «іноді на людину скидався». Похід у гори Кара-Тау надовго залишився в споминах поета, як хоч і короткий, але повний живих вражень період його невільничого життя: «Похід у Кара-Тау надовго в мене в пам’яті зостанеться – назавжди». Відпочиваючи, читали «Космос» Гумбольдта, твори Жорж-Занд, Міцкевича.
Повернулись до фронту, мабуть, у жовтні, бо вже 19 жовтня Залеський був у Новопетровському і того дня, перед виїздом до Оренбурґу, писав листа А. Венґжиновському. Між іншим, він вислав йому тоді до Одеси Шевченкові малюнки на продаж. Пробув Шевченко в горах поза фортом щось близько п’яти місяців, – можна було відпочити від муштри, від тяжкої «амуніції», ходити в вигідній сорочці à la Словацький і навіть бороду собі запустив, як колись на Кос-Аралі й у Раїмі, чого не вільно було зробити у форті.