Вартовий Новопетровського форту
Павло Зайцев
Поворот до форту й до казарми після зазнаної свободи мусів бути для Шевченка особливо тяжкий. Нічого невідомо про те, як він провів кінець цього року, і дуже мало про те, що з ним було в 1852 році. Приїзд Залєського був для нього великою подією. Через нього відновив він зв’язки із зовнішнім світом. Залеський від того часу став посередником між поетом і його друзями, а також виконавцем його доручень, що їх треба було полагоджувати дуже конспіративно. Десь незабаром Шевченко вже дістав від Залєського гроші за проданого комусь «Цигана», що було для нього великою радістю, бо від початку перебування в Новопетровському до цього першого заробітку він не мав ні шага при душі.
Улітку 1852 року несподівано прислав Шевченкові листа й 20 карб. Семен Артемовський. Великою була радість засланця, коли він дістав ці реальні докази незабутої приязні від славного співака-земляка. Зворушений, відповідаючи другові, згадував колишні молодечі літа – «січову» богему 1842 року із щирим козаком Кухаренком на чолі: «Де то вони тепер? Живуть собі гарненько, – тільки я один, як одколота тріска, ношуся без шляху-дороги по хвилях житейського моря».
Описуючи Гулакові сувору й нудну місцеву природу, казав: «Дивишся, дивишся, та така тебе нудьга схопить – просто хоч вішайся… так і повіситись нема на чому. Отак то чоловік у злиднях живе сам у собі, як то розумні люди кажуть, – себто роздумує. Та до чого веде роздума? – Спитати б отих розумних! До того, що руйнує надію, оту прекрасну оману всесвітню!» Сумно закінчив цей лист до давнього приятеля: «Родився й виріс у неволі, та й помру, здається, солдатом. Який хоч, та щоб швидше був кінець, бо справді набридло вже чорт-зна по якому жити!»
Військова служба була для поета дуже тяжка: він відбув 63 «караули» лише в одному цьому 1852 році.
Кінець 1852 року приніс Шевченкові велике горе: умер добрий комендант форту Маєвський. Нелегко, мабуть, пережив Шевченко цю втрату, – лишився без шляхетного, безкорисливого, зовсім несподіваного оборонця. Зате не міг не радіти з того, що лихого Потапова забрали з Новопетровського, і ротою почав командувати капітан Косарев, людина досить тупа, теж формаліст, але не без добрих відрухів у серці й не без моральних засад.
Уже від 1851 року замість Обручева Оренбурзьким (і Прикаспійським) краєм управляв генерал граф Василь Олексійович Перовський. Він призначив новим комендантом Новопетровського форту майора Іраклія Олександровича Ускова, і той десь на весні 1853 року прибув на місце нової служби. Приїзд нового коменданта став переломовою датою в новопетровському періоді Шевченкового життя. В Оренбурзі були люди, справді щиро прив’язані до нашого поета, і вони, річ зрозуміла, не оминули нагоди попросити Ускова за нещасливого поета, що в них на очах впав жертвою своїх шляхетних почувань і людської підлоти.
Усков був людиною шляхетною й доброго серця. Він мав молоду жінку й трилітнього сина. Незабаром по приїзді Ускових до Новопетровського форту їх маленький Мітя вмер по тяжкій хворобі. Шевченко дуже любив дітей, і хлопчик устиг прив’язатися до доброго «лисого дяді». Чутливий поет усім серцем пережив тяжку драму Ускових і тим назавжди й їх прив’язав до себе. На могилі Міті він за власним проектом збудував гарний пам’ятник і носив квіти на ранню могилу свого маленького друга. Від того часу став він своєю людиною в домі нового коменданта. Усков не міг в ґрунті змінити поетової долі, і Шевченко мусів і далі відбувати муштру й жити в казармі, але в години відпочинку та в свята мав тепер гостинну хату, де міг і писати, і навіть малювати. Добре ставлення коменданта до засланця-рядового не могло не впливати й на інших офіцерів.
Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав тепер зовсім леґально займатися скульптурою; Усков сказав йому, що «те, що не заборонене, – дозволене». Потайки відновив Шевченко й літературну працю, але не писав уже поезій: почав писати повісті. Дуже можливо, що почав він їх писати ще під час кара-тауського походу, але тепер, завдяки Ускову, міг віддаватися цій праці спокійно, лише так, щоб ніхто про це не знав. На Різдвяні Свята 1853 року читав уже Усковим свою повість «Наймичка», з обережності датовану в рукописі «Переяслав, 1845 року». Хоч солдатська муштра його й стомлювала, але мистецька вдача вимагала ще й іншої діяльності, діяльності творчої, і заняття різьбою та писанням повістей заповнювали тепер його вільні хвилини, відганяючи «нудьгу невсипущу», що вічно його мучила в цьому «забутому Богом і людьми краї».
Своїм кореспондентам: С. Гулакові-Артемовському, А. Козачковському й Я. Кухаренкові подав адресу коменданта Ускова, на яку вони могли сміливо посилати листи. Протягом 1853-54 років одержував час від часу гроші від приятелів, то від Гулака, то від М. Лазаревського, то від Козачковського.
Діяльне листування з друзями, особливо з Бр. Залєським, теж було для нього і розвагою, і духовим відпочинком. Шевченкові був потрібний саме такий приятель, як Залеський, людина, яку цікавили мистецькі проблеми, що цікавили й бідного українського вигнанця, закинутого в середовище новітніх «ґетів». «Ти так любиш прекрасне мистецтво. Боже мій! Коли ми побачимось? Коли порозмовляємо з Тобою, один на одного дивлячись?» – писав Залеському. Нікого не мав тут коло себе такого, кому близьке було те «прекрасне мистецтво», не мав взагалі людини, з якою можна було б щиро поділитися своїми ідейними зацікавленнями. Чи той самий Усков, чи башкир Хаїров, чи якийсь симпатичний Шевченкові «уральський козачина» Савичев, чи такий повстанець 1831 року артилерійський офіцер Мостовський, якого Шевченко гаряче полюбив, – усі вони були чужі широким мистецьким зацікавленням Шевченка, а про справи політичні, поза Мостовським, ні з ким із них він, мабуть, і розмовляти не наважувався.
Книжок було мало, тільки лікар Школьський передплачував «дещо літературне». Усіх своїх друзів і знайомих Шевченко вічно просив присилати книжки – просив і Бодянського, і Козачковського, і Плещеєва, і Кухаренка, і Іванишева, і Залєського, але лише один Залеський присилав йому ті книжки, що їх міг для приятеля роздобути. Тужив найбільше за українською історичною літературою, просив Бодянського, щоб прислав йому «Историю Русов», літопис Величка. «Від часу мого заслання ні букви я про нашу вбогу Україну не прочитав, та й те, що про її минуле знав колись небагато, швидко забуваю, і подарунок Твій буде мені правдивою розрадою». Хоч чомусь і не писав тепер поезій, але в 1853 році надумав перекласти «на наш прекрасний задушевний язик» «Слово о полку Ігореві» і просив Бодянського й Козачковського прислати текст поеми, але не дістав від них нічого. Від Венґжиновського згодом довідався, що Лизогубові і кн. Репніній заборонено з ним листуватися, – ті б то дістали для нього все, про що не просив би.
Залеський і Венґжиновський старалися продавати Шевченкові образи, що він малював крадькома. В листуванні з приятелями конспіративно називав свої малярські праці «кусками матерії». Час від часу діставав за них гроші.
У 1854 році зробив був спробу легалізувати свої, в найбільшій таємниці ведені, малярські заняття. Ще за Маєвського писав літом 1852 року Лизогубові, що збирається просити Перовського, який мав приїхати до форту, про дозвіл «безмездно намалювати» для новопетровської церкви запрестольний образ Воскресення Христового. Перовський тоді до форту не приїхав. Тепер Усков згодився вислати до Оренбургу відповідний рапорт. Вийшов він із Новопетровського 7 січня 1854 року.
Як Шевченкові, так, мабуть, і Ускову справа уявлялася так, що Перовський не зможе такої просьби Шевченка відкинути, і якщо сам не відважиться на дозвіл, то принаймні до Петербургу цю справу перешле. Тим часом Перовський сам «не дав згоди» на те, щоб Шевченко намалював згаданий образ. Ще коли мистець Чернишов і інші просили в Петербурзі за Шевченка Перовського, то він сам пішов до Дубельта, прочитав усю Шевченкову справу «від дошки до дошки» і – як оповідав – «переконався тільки в тому, що мені за нього заступатися й просити за нього царя не можна!»
Це ще в 1851 році розповів Перовський К. Ґернові, який просив за Шевченка цього впливового адміністратора, колишнього міністра внутрішніх справ і приятеля Миколи І. Перовський при цьому сказав Ґернові, щоб більше ніколи не просив його за Шевченка. А просив за Шевченка Перовського не один Ґерн, – просили ще якісь невідомі нам Глебов, Середа й Павлов, і всі дістали таку саму відповідь. Як вірний слуга царя, Перовський не визнав за можливе заступатися за Шевченка, що образив особисто царя й царицю – свою «добродійку», яка помогла йому викупитися з неволі. Тепер мова йшла не про заступництво, а просто про переслання просьби до Петербурґу, на яку й найбільш розлюченому деспотові тяжко було б відповісти відмовно; але Перовський не схотів і цього зробити. З болем 6 червня писав Шевченко про цю відмовну відповідь оренбурзького штабу Бр. Залеському:
«Сумно, нестерпно сумно! При таких невдачах, думаю я, і найбільший поет усякої надії на кращу долю зречеться, а мені, безталанному, давно вже на краще майбутнє очі заплющити можна».
У кінці 1854 року блиснула Шевченкові інша надія – на поліпшення його службового становища. Генерал Фрейман, що був у форті на інспекції, 28 жовтня подав Перовському просьбу, щоб Шевченка зробили підстаршиною. Очевидно, Усков дуже за те просив цього, мабуть, ліберального генерала, що навіть відважився або купити, або в подарунок від Шевченка прийняти його акварель «Ніч». Перовський, не відмовивши Фрейманові, наказав запитати про те, як проходить службу і як поводиться Шевченко, у безпосереднього його начальника – командира батальйону майора Львова. Львов приїздив з Уральську до форту, знав, що Шевченко фронтової служби виконувати не вміє, і відповів, що Шевченко поводиться добре, але «по фронтовому образованию слаб» і тому не заслуговує на підвищення.
Мало того: весною 1855 року Львов наказав іще спеціально муштрувати Шевченка, попереджаючи його, що інакше він ніколи не може сподіватися полегшення своєї долі. Зрештою, 7 липня і Львов подав начальству рапорт із просьбою про підвищення Шевченка в підстаршини. Скільки здоров’я і нервів усе це коштувало Шевченкові, легко собі уявити. Весною 1855 року він писав про це російському поетові Плещеєву, що теж перебував на засланні, кажучи, що з нього «тягнуть жили по вісім годин на добу», а Залєського питав: «Яким робом могли дати перевагу «представлению» майора над «представлением» генерала? Це питання мені темніше за ніч безмісячну». Минав час, але пропозиція Львова лежала без руху.
А тим часом Шевченкове життя було повне змісту. Хоч скільки часу забирала йому військова муштра, він виявляв якусь просто несамовиту творчу енергію. Легально, не криючись ні перед ким, ліпив із глини й виливав з алебастру барельєфи, творячи все нові й нові композиції, не переставав діяльно листуватися з друзями, читав усе, що міг тільки дістати. Крадькома малював, і то багато, бо ввесь час протягом 1853-1855 років пересилав свої малюнки Залеському й дарував їх симпатичним і гідним довір’я людям. Писав повісті, писав без перерви: кінчав одну і зараз починав другу. Так по черзі за цей час повстали «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музика», «Нещасний», «Капітанша», «Близнята».
Напруженою енергійною працею, що її не переривав ні на годину, намагався рятувати свою душу, не допускаючи, щоб опанував її розпач. Не піддався, не зломився.
Справжніми святами для нього бували ті дні, тижні й місяці, коли до далекого форту приїздили люди з культурного світу. Бувало це рідко, але коли бувало, то Шевченко, як тільки міг, старався використати їх товариство, щоб і про культурні новини довідатися, і розмовою про речі, що його цікавили, себе потішити.
У кінці 1852 р. завітав до форту природознавець Головачов, у 1853 й 1854 рр. була тут природознавча експедиція члена російської Академії Наук фон Бера. Через Головачова, що знав Бодянського, Шевченко переслав листи другові. З членом експедиції Бера, видатним природознавцем, економістом і публіцистом М. Данилевським, зблизився і слів не мав, щоб описати Залеському, скільки задоволення й радощів дала йому зустріч із таким співбесідником, як Данилевський. Для цих людей з культурного світу зустрічі з Шевченком у глухому закутку теж були подіями, повними цікавого й глибокого змісту. З увагою й пошаною до Шевченка поставився й сам Бер, і видатний російський повістяр Ол. Писемський, що теж трохи пізніше відвідав Новопетровський форт.
Але романтична поетова вдача і серед тутешніх сірих скель та мертвих пісків, і в цьому безлюдді зуміла – і то на досить довгий час – створити собі атмосферу, в якій легше дихалося, легше мріялося й легше було миритися із справді безмежно тяжкою дійсністю. Атмосферу цю давав йому платонічний роман із дружиною коменданта Ускова, молодою, може не такою гарною, як сповненою деякої привабливості й жіночості Аґатою. Здобувши відразу її симпатію своєю добрістю й співчутливістю, Шевченко в її товаристві почав знаходити потрібний йому спокій і переживати теплі й ніжні емоції, що їх знають лише люди того романтичного типу, до якого він належав. Восени 1854 року поет писав про неї своєму другові Броніславові:
«Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа. Це одна єдина істота, якою я захоплююся аж до поезії. Отже я більш або менш щасливий, можна сказати, що я цілком щасливий».
Він давно вже, мало не щодня, обідав у Ускових, звик до товариства пані Аґати, і може єдиною його розвагою, поза працею, були часті прогулянки з Аґатою за фортом.
«Що за чудова, дивна істота непорочна жінка! Це – блискуча перлина в вінці творіння. Якби не це одне-єдине, моєму серцю рідне, не знав би я, що з собою робити. Я покохав її високою, чистою любов’ю, – всім серцем і всією вдячною моєю душею. Не припускай, друже мій, і тіні чого-небудь порочного в непорочній любові моїй» –
писав це Залеському щиро, писав правду. Була це платонічна любов романтика, якого задовольняв ласкавий погляд милої й симпатичної жінки, зворушували і її усмішка, й вираз смутку в її очах, тішив до нестями кожний вираз приязні й уваги. Перебування в товаристві пані Аґати було найкращим ліком на всі болі й рани, що їх було в серці поетовому аж надто багато.
«Чи віриш, – писав тоді ж тому самому Залеському, – мені іноді здається, що я й кості свої отут покладу; іноді просто одур мене бере і сердечний біль такий пекучий, отруйний, що ніде собі місця не знаходжу, – і що далі, то більше ота моя препогана хворість росте. Та й те сказати: бачити раз-у-раз перед собою тупі та ще й п’яні голови, – не диво, коли й чоловік більш, ніж я, зрівноважений, здуріє! І я справді трачу надію коли-небудь кінець моїх жорстоких іспитів побачити».
Не дивно, що серед таких настроїв він що далі, то більше ідеалізував ту, що однією своєю присутністю давала його душі огрійливе тепло й будила в ньому почуття щирого захоплення – почуття, що було органічною потребою його поетичної душі. Почуттю цьому немало він завдячував, мабуть, і те, що міг тоді так багато й так продуктивно працювати.
Примітки
колишнього міністра внутрішніх справ – Фактична помилка П.Зайцева. Міністром внутрішніх справ був не В.О.Перовський, про котрого тут ідеться, а його старший брат Лев.