Творчість останнього періоду заслання
Павло Зайцев
Попередній, повний неспокою й тривожних дожидань, 1856 рік провів він теж у праці. Написав повість «Художник». Писав її на тлі автобіографічних даних – на тлі образів і фактів із свого студентського петербурзького життя. Кінцевим мотивом її була драма митця, що зв’язав своє життя із жінкою-міщанкою, чужою його мистецьким і взагалі ідейним зацікавленням. Річ зрозуміла, що мотив зламаної мистецької кар’єри взагалі в тодішніх психологічних умовах його життя настирливо підсувався його уяві.
Але в житті його сталася подія, що спричинила загострення відповідних настроїв і вплинула на створення конкретного образу фатальної жінки-міщанки; змальовував він його тепер з тієї самої пані Аґати з запалом, не меншим від того, коли засліплений її опоетизованими фантазією принадами, створив був із неї свій ідеал. Власне кажучи, нічого в ній не змінилося, – лишилася така сама, як була й тоді, коли її пізнав і в неї закохався, але вражене самолюбство поета силою фантазії обернуло недавню приятельку в «бездушну кокетку» й картярку.
Лікар Нікольський почав докучати пані Аґаті глузуванням з приводу її спільних прогулянок із Шевченком. Аґата перестала виходити на ці зустрічі. Шевченка це схвилювало й образило. Було це ще весною 1855 року, коли він так тяжко переживав те, що його не зробили підстаршиною. Писав тоді Залеському, що «ледве над собою панував», «ледве чорне від білого відрізняв». І саме в цей момент пані Аґата почала ухилятися від зустрічей із ним, а він, як казав другові, був якраз в тому стані, коли «серцю треба найщирішого зовсім безкорисливого друга». У цьому особливому психічному стані «зрада» пані Аґати його глибоко вразила, і він писав Залеському: «А моя моральна, моя одинока підпора, і та тепер захиталась і враз пуста й бездушна стала: картярка, нічого більше…» Але сам, бачачи, що «білого від чорного» не відрізняє, додавав: «Або це мені так здається, або воно й справді так є».
Був своєю людиною в домі Ускових, розважав їх маленьких дочок Наталю й Надію, обідав у них щодня, знав усе їх щоденне життя. Коли ж пані Аґата зробила йому раз догану за те, мабуть, що прийшов до них нетверезий, обурився й пережив це ще тяжче. Це вже було за рік по першому непорозумінні – влітку 1856 року. Писав тоді знову Залеському: «Аґата мала необережність дорікнути мені своїми добродійствами, і я обтрусив порох із ніг моїх…» Усе це були перебільшення, а джерелом їх стала вразливість, викликана тяжкими переживаннями тих часів. Але хоч який був психічний ґрунт цієї нової кризи, фактом було те, що свою «моральну підпору» втратив. Ідеалізована його поетичною уявою жінка перестала бути для нього джерелом чистих і заспокійливих вражень. Платонічний роман скінчився.
І в 1855, і в 1856 роках Шевченко далі ліпив із глини й багато малював. «Куски вовняної матерії», «вироби тутешнього краю» ввесь час мандрували до Оренбургу, а звідти розходилися по руках аматорів мистецтва, час від часу приносячи митцеві потрібні гроші. Скінчивши на початку жовтня 1856 року розпочатого ще в кінці січня того ж року «Художника», приступив до нової повісти «Матрос», а 8 грудня перша половина її не тільки була написана, а й кимсь переписана й автором виправлена.
Охолонувши трохи по щасливій новорічній новині, що її приніс 1857 рік, Шевченко взявся до другої частини «Матроса», і весною вона вже була в руках М. Лазаревського, як і вислана ще перед Різдвом перша частина. Настроям смутку й розпачу не було вже місця в його душі. Тепер не переривав праці й жертвами Бахусові, що ними заливав горе, яке вщерть наповнювало його душу, особливо в останні два роки, по весінній невдачі 1855 року. У той час таке шукання забуття починало вже робитися його потребою. Тепер, оживлений надією, був повен творчих мрій і планів.
Великдень 1857 року був, мабуть, найщасливішим у житті Шевченка. 7 квітня, на перший день Свят, дістав Шевченко кілька крашанок. Найкраща була – від М. Лазаревського. Лазаревський у листі з 7 січня писав, що цар дав дозвіл на звільнення Шевченка з військової служби і що про це повідомлено вже військового міністра «для виконання». Прислав Лазаревський і пачку з улюбленими поетом дорогими сиґарами й потрібну йому фарбу «sepia di Roma».
Кошовий Кухаренко прислав при сердечному листі 25 карбованців. Не менш зворушливий був і лист від сина історика М. Маркевича – Андрія, що від імені української молоді переслав поетові 16 карбованців і теж сповіщав про близьку амністію, про близький поворот кобзаря «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, у мир хрещений». П. Куліш прислав через Лазаревського перший том своїх «Записок о Южной Руси».
Бучно відсвяткував щасливий поет це соняшне свято. Недавно під враженням листа Залєського збирався, коли його звільнять «з широкої хурдиґи», їхати до Залєського, тепер будував уже новий «надхмарний замок» – писав Кухаренкові, що думає звідси «навпростець ушкварить на Чорноморію». Дякував друзям, кому щирими словами, кому й віддарюючись: Кухаренкові послав «обличчя» (портрет). Захоплений був «Записками» Куліша, – це ж було здійснення мрій Братства, це була перша ластівка нової ери, перше українське культурне надбання по десятилітній перерві! Мріяв про те, щоб «Записки» зробити періодичним виданням.
Останній лист Я. Кухаренка не тільки зворушив Шевченка, як доказ справжньої, глибокої приязні, але й викликав у нього бажання по семилітній перерві випробувати свої поетично-творчі сили. Кухаренко писав, що Щепкин у Москві декламував йому «Пустку» («Заворожи мені, волхве…»), що він збирає Шевченкові поетичні твори, й просив, якщо знайдеться в нього ще щось із писаних по 1842 році поезій, то щоб їх списав і до нього прислав. В листі Кухаренкові Шевченко ще 22 квітня відповів, що, може, відпочивши, спробує «на старість» писати хіба прозою, кажучи, що «о віршах нічого й думать». Але згодом спробував перевірити, чи справді це так, і «заходився» коло «Москалевої криниці», написаної ще в 1847 році, – цілком наново переробив десять літ тому опрацьований сюжет, і результати були надзвичайні: в новій редакції поема вийшла значно «ядерніша». Сам це відчув і тішився, бо писав Кухаренкові:
«Я писав Тобі, друже…, що не втну нічого віршами – отже і збрехав. Збрехав і не схаменувся. Правда, я сам думав, що я вже зледащів, захолонув у неволі, аж бачу – ні! Нікому тільки було огню положить під моє горем недобитеє старе серце, а Ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого огню».
Не тільки тішився з цього, а й хотів перевірити, чи «помолодішав… через 10 літ в неволі, чи постарішав серцем», і для порівняння послав Кухаренкові «Ченця» й «Вечір», улюблені свої твори, підкреслюючи, що «"Криниця"… сьоголітня, а "Чернець" і "Вечір" Бог зна колишні».
Так відновив він у хвилини піднесення й свою поетичну творчість.
Одержавши від М. Лазаревського листа про вже певне й близьке звільнення, з кожною поштою чекав з Оренбургу наказу про це, а минув уже й травень, і частина червня, а звільнення не приходило; зате прийшов новий лист од Лазаревського, писаний 12 травня, і з нього видно було, що лише в квітні розпочалося формальне листування між різними петербурзькими офіційними установами з приводу царського рішення. Нарешті 12 червня довідався з третього листа М. Лазаревського, що вже в кінці квітня вислали з Петербургу лист командирові Оренбурзького Корпусу. Напруження все зростало: кожна пошта могла вже привезти наказ про звільнення. Уже Лазаревський прислав і 75 карб. на дорогу й жартома додавав у листі до Ускова про Тараса: «Виганяйте його звідти швидше…»
Щоб заповнити час, почав 12 червня вести «Журнал». Записував свої щоденні враження, переплітав їх часто згадками з давнього й недавнього «невольничого» минулого, розсипав цікаві думки про твори мистецтва й про його завдання, блискуче відтворював життя залоги маленького азіатського форту, описував просто й правдиво свої муки, свої страшні переживання в неволі, згадував і давніші події свого ще вільного життя, цікаві, яскраві постаті давніх знайомих і друзів.
За останні сім літ бачив стільки чужого лиха, стільки сліз і страждань, що їх переживав разом із нещасливими мучениками царської казарми, як свої особисті муки. Бував свідком страшної кари тих часів – биття солдатів шпіцрутенами, бачив, як тисячі ударів спадали на спини катованих. Описував такі факти в щоденнику й навіть змалював цю страшну «зелену алею».
Уже від січня, від часу, як одержав листа графині про близьке звільнення, йому трохи полегшили службові обов’язки: від того часу він уже не ходив на варту. По Великодніх Святах, як видно, він уже частіше звільнявся від муштри і дедалі більше перебував поза казармою. Фельдфебеля можна було й грішми задобрити, а командир роти Косарев знав уже, що Шевченко от-от буде звільнений. Малював уже тепер, не криючись. Намалював і портрет Косарева, може навмисне, щоб і його задобрити. Проводив час переважно в т. зв. «комендантському» городі, де росли й дерева, що їх насадив Усков восени 1853 р. Перше дерево, там посаджене, було дерево Шевченкової надії, верба, що її, ще прибувши до форту, сам посадив, поливав і доглядав. Тепер під тією вербою, що вже давала тінь, а то в альтанці або землянці, що була на городі, проводив час, маючи власний чайник і часто там ночуючи.
Минув червень, уже й липень кінчався, а з Оренбургу не було нічого про звільнення: папери написали й переслали із штабу корпусу до штабу дивізії, із штабу дивізії до штабу бриґади. Звідти до штабу батальйону. Робили все це без поспіху, а написане завжди чекало наступної пошти. Щодня стежив Шевченко за змінами вітру, ходив часто на прибережні скелі й нетерпляче виглядав поштового човна, що мав привезти йому бажану вістку. Нарешті, об 11 годині 21 липня офіцер Бажанов привітав Шевченка радісною вісткою про те, що він вільний.