В Москві
Павло Зайцев
7 березня прощався ввесь день із нижегородськими друзями, а 8 покинув чуже, але гостинне місто, де пробув 5.5 місяців, пізнавши сотні людей і залишивши по собі не один теплий спомин і не одну леґенду. По дорозі міг, звертаючися до своєї музи, повторювати недавно написані в Нижньому в нескінченому «Сатрапі й дервіші» слова:
Ведеш мене з тюрми, з неволі
Якраз на смітничок Миколи…
і повний напруження, повний незгаслого ентузіазму мав свіже запитання на устах:
…Коли
Ми діждемося Вашінґтона
З новим і праведним законом?
і ясну, безсумнівну відповідь:
А діждемось таки колись!
10 березня перед північчю прибув Шевченко до Москви. По дорозі, у Владімірі, мав несподівану й цікаву зустріч із «своїм другом, товаришем і командиром» капітаном Бутаковим. Бутаков їхав знову на Сир-Дар’ю та ще й у товаристві своєї дружини. «У мене на саму згадку про цю пустелю холоне серце, а він, здається, ладен назавжди там засісти» – записав потім поет у своєму щоденнику. Приїхавши до Москви, спинився у якомусь мізерному готельчику і вже на другий день вранці розшукав коло церковці «старого Пимена» помешкання свого друга М. С. Щепкина.
Уже в дорозі до Москви у Шевченка почалося легке запалення лівого ока і якась «сверблячка на лобі», а в Москві око розпухло, а на чолі кількома купками висипали прищі. Лікар Ван-Путерен, якого покликав до хворого Щепкин, був нижегородським знайомим поета. Він наказав хворому сидіти вдома, призначив ліки та дієту. Довелося поетові в Москві, де сподівався весело й різноманітно провести час, сидіти в хаті й дивитися в вікно на «старого Пимена».
Тим часом знайомий мало не з цілою Москвою балакучий і рухливий Щепкин розніс по столиці вістку про приїзд дорогого гостя. Почалися візити, передусім – земляків. Тричі відвідав Шевченка Михайло Максимович, при чому раз був із молодим Маркевичем, сином давнього поетового приятеля історика Миколи: заходили до Щепкина і московські вчені, і літератори, і актори – все це трохи розважало хворого. Лікаря Ван-Путерена, що виїхав додому до Нижнього, заступив доктор Мін, перекладач Данте. «Поет і лікар… яка прекрасна дисгармонія», «у старого друга мого Михайла Семеновича скрізь і всюди поезія: в нього і домовий лікар – поет», – писав Шевченко в щоденнику. Сам Михайло Семенович догоджав хворому гостеві і розважав його, як міг і чим міг, ходив коло нього – казав Шевченко – «як коло вередливої хворої дитини». Лікування йшло успішно, і вже 16 березня Шевченко нарисував олівцем портрет Щепкина, а 17 не витримав і втік із дому, хоча йому ще й не дозволено було виходити на вулицю: «увечорі нищечком одвідав давно небаченого друга свого, княжну Варвару Миколаївну Репніну».
Мало, мабуть, із ким іншим так хотів він зустрітися, як із княжною Варварою. І старі яготинські спомини, і глибока вдячність за співчуття й моральну втіху, що їх мав від своєї нареченої сестри на засланні, – все це тягло його якнайшвидше її відвідати. Але зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів. Княжні здалося, що поет постарів і «згас», а він записав у щоденнику:
«Вона змінилась на краще: погладшала, ніби помолодшала і кинулась у святошество, чого я давніше не помічав. Чи не зустріла вона в Москві доброго сповідника?»
Останнє речення навіть неприємно вражає нас тепер, але його треба пояснити, мабуть, тим, що княжна Варвара, що завжди любила моралізувати й часто впадала в тон катехитки, переборщила трохи, бо під час цієї зустрічі Шевченко напевне вже не сподівався почути від неї ні напучувань, ні релігійної потіхи. Що ж до враження, яке він викликав у кн. Варвари, то воно було зрозуміле: непотрібна довга борода з сивиною, що його постарювала принаймні на 10 літ, змучений вигляд хворої людини з бандажем на оці, – така була та зовнішня декорація, що ніби навмисне мала довести, що він – «тільки підоплічка колишнього Шевченка», як сам висловився понад сім літ тому в листі до княжни.
18 березня Шевченко присвятив візитам до земляків: відвідав Максимовича, а потім колишнього товариша з Академії Ап. Мокрицького і професора Бодянського. Три дні перед тим Щепкин, щоб розважити друга, запросив до себе якусь «напівземлячку» пані Грекову, що мала його розважити співанням українських пісень, але хоч голос вона мала добрий, та, як переконався Шевченко, «національної експресії не схопила». Зате молоденька жінка «старого антикварія» Максимовича взяла за серце поета і своїм «чистим, незіпсованим типом» української вроди, і грою на фортепіані. «І де він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно і заздрісно…» – питався здивований. По трьох днях пані Марія зовсім очарувала його, співаючи йому «сердечно-прекрасно» «наших рідних задушевних пісень». Щасливий поет «уявив себе на берегах широкого Дніпра» і записані в щоденнику враження того дня закінчив словами: «Чудові пісні! Чарівна співачка!»
Минав страсний тиждень, і наближалися Великодні Свята. Здоров’я поета поправлялося, повернулася енерґія й добрий гумор, і він безупинно кружляв по Москві, відвідуючи нових і старих знайомих, оглядаючи московську старовину й твори нової архітектури. Настрій його дедалі кращав, увага й пошана з боку громадянства тішила. Імена видатних московських учених, літераторів і письменників заповнювали його щоденник, і він писав:
«Гріх нарікати мені на долю, що вона загальмувала мій від’їзд до Пітера. За тиждень я тут зустрівся й познайомився з такими людьми, з якими не пощастило б зустрітися протягом багатьох літ. Отже, немає лиха без добра».
У Страсну Суботу 22 березня мав «найрадісніший з усіх радісних днів» – познайомився із Сергієм Тимофійовичем Аксаковим, з яким діяльно листувався, ще бувши в Нижньому, і хоч старий письменник був тяжко хворий, але, «всупереч наказові лікаря», попросив Шевченка до себе. Кількахвилинне побачення це лишилося «в колі» його «найсвітліших споминів».
Наступив Великдень. Перед утренею Шевченко побував у Кремлі, але московська святкова процесія не справила на нього ніякого враження: «Світла мало, дзвону багато, процесія – немов вяземський медівник, суне в юрбі. Брак усякої гармонії і ані тіні краси». У Щепкиних не було звичаю розговлятися спільно, цілим товариством, і Шевченко жартівливо відгукнувся на це в своїх записках: «Республіка! гірше – анархія! ще гірше блюзнірство! Де ж пак відкинути віками освячений звичай обжиратися й обпиватися при сході сонця… Та це ж наруга над святинею!» На другий день свят був із візитами у декого, між іншим у Аксакових і Репніної, а потім на обіді-бенкеті для «цвіту московської учено-літературної братії», що його робив син Щепкина Микола, книгар і видавець, справляючи новосілля своєї книгарні. Бачив тут мало не всю ліберально-радикальну літературну Москву.
25 березня, на третій день свят, Михайло Максимович зробив на честь Шевченка урочистий обід. Крім земляків Щепкина й Гр. Галагана, що трапився тоді в Москві, Максимович, мабуть, щоб зробити більшу честь поетові, запросив до себе й двох видатних московських учених – Шевирьова й Погодіна. Зробив це щиро, але для Шевченка не було ніякої приємності в товаристві цих стовпів «самодержавія, православія і народності», але ж ні гніватися, ні ображатися не міг: знав, що старого опортуніста не переробить, а Максимович у ролі гостинного амфітріона зробив усе, щоб і своїм московським гостям, і Шевченкові довести, як він його високо цінить і шанує: він прочитав за обідом на честь великого земляка-поета свою «схолію», що починалася словами:
На святе Благовіщення Тебе привітаю,
Що ти, друже мій, вернувся з далекого краю!
Третій день свята Воскресення зійшовся того року із святом Благовіщення, і Максимович зв’язав цей день із «благою вістю» для України про поворот із заслання найбільшого з українців. Коли декламував ці рядки:
Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна,
Усе тебе вспоминала, як та мати сина.
Твої думки туманами по лугах вставали,
Твої сльози росицею по степах спадали,
Твої пісні соловейком в садах щебетали…
– Шевченко був зворушений, а сентиментальний Щепкин «ридма ридав». У «схолії» бриніли й ліберальні нотки – про нові часи, коли «людям говорити і дихать вільніше», і автор-амфітріон закінчив її закликом до Кобзаря:
Заспівай же нових пісень про людськую волю,
Заспівай нам таких пісень, щоб мати-Вкраїна
Веселилась, що на славу тебе породила!
Із захопленням описував цей обід Грицько Галаган у листі до жінки, але зазначив, що Шевченко «дуже змінився, постарів, над його широким чолом простяглася лисина, густа сивувата борода при його глибокому погляді надає йому вигляду котрогось із наших мудрих дідів-полковників, що до них часто приходять по пораду». По обіді господар і гості мали справжню насолоду, – зворушений і радісно настроєний Шевченко разом із господинею дому, молодою й веселою пані Марією «чудесно співали» українських пісень.
З обіду-бенкету поїхав поет попрощатися з Аксаковим, і там йому співала українських пісень панна Надія Аксакова, а Шевченко слухав їх з насолодою. Цей останній вечір перебування свого в Москві закінчив він візитою до слов’янофіла Кошелева, де познайомився з поетом Хомяковим і декабристом кн. Сергієм Волконським, рідним братом покійного князя Миколи Репніна. Князь Сергій «лагідно, без найменшої жовчі» оповідав Шевченкові всякі епізоди із свого 30-літнього заслання на Сибіру.
Повен нових і різноманітних вражень, утішений і підбадьорений людською пошаною й увагою до себе, вранці 26 березня поет виїхав із Москви до Петербургу, вперше в житті відбуваючи цю дорогу новозбудованою залізницею.