В Нижньому Новгороді
Павло Зайцев
Іще перед приїздом Шевченка до Нижнього прийшов до тутешньої поліції лист коменданта Ускова про те, щоб вона наказала Шевченкові повернутися до Оренбурґу. Усков писав, що в висланому до штабу корпусу військовим міністерством папері було сказано, що амністованому Шевченкові заборонено жити в Москві й у Петербурзі і що він має жити в Оренбурзі «аж до часу остаточного звільнення на батьківщину». Довідався про це Усков 23 серпня – по від’їзді Шевченка – і тепер спішив виправити свою помилку, що загрожувала йому чималими службовими неприємностями [Командир батальйону не переказав змісту амністійного акту в своему листі до капітана Косарева, коли вперше писав до Новопетровського; коли ж Шевченко не прибув до Уральську разом з іншими амністованими товаришами, то тоді вже з Уральську написали Косареву, чому Шевченка не можна було пускати до Петербургу].
Формально він не мав ніяких підстав зміняти наказ командира батальйону про висилку Шевченка до Уральську, але піддався просьбам поета й звільнив його від 1000 верст зайвої дороги. Щоправда, Усков спочатку й не хотів пускати Шевченка до Астрахані, бо, як казав, не знав змісту отриманого в Оренбурзі наказу міністерства,– він підозрював, очевидно, що тут ідеться не лише про полагодження формальностей, але Шевченко мав лист із 12 травня від Михайла Лазаревського, де той писав, що поетові можна собі вибрати «характер занять і місце перебування». Це не формальне, але авторитетне свідоцтво й переконало, мабуть, Ускова.
Становище Шевченка було дуже прикре. «Я хоч і бита голова, але така несподіванка мене збентежила», – записав він у щоденнику, і справді, було чим збентежитися. Усі «надхмарні замки» його рухнули.
«От тобі й Москва! От тобі й Петербурґ, і театр, і Академія, і Ермітаж, і солодкі дружні обійми земляків – друзів моїх Лазаревського та Гулака-Артемовського! Прокляття вам, корпусні та інші командири, мої мучителі безкарні! Гидко, не по-людському мерзенно гидко!!» –
викрикував Шевченко, але зовсім не ті командири були його мучителями, – були ними старі поетові «приятелі», жандарми з III Відділу, що навіть поетових друзів-заступників ошукали й не сказали їм всієї правди про його майбутню долю. Щастям для нього було, що він приїхав до Нижнього в товаристві Сапожникових, через яких відразу зав’язав знайомства із впливовими в Нижньому людьми. Ці люди, передусім М. О. Брилкін, знайомий Сапожникових, головний керівник компанії пароплавства «Меркурій», та українець із Конотопщини архітектор П. Овсянников, і зайнялися долею поета.
Вони порадили Шевченкові «прикинутися хворим». Порада була добра, але могла б і не дати наслідків, якби не зв’язки цих людей із місцевою адміністрацією. Завдяки ним нижегородський поліцмейстер і його помічник інсценізували все, що було треба. Поліційний лікар визнав Шевченка «за хворого на якусь затяжну хворобу», а поліцмейстер «потвердив правдивість цієї вигаданої хвороби».
Пішли відповідні повідомлення до Оренбургу й до Новопетровського форту. Уже те, що ця інсценізована комедія відбулася аж десятого дня по приїзді Шевченка, доводило, що він опинився під доброю опікою впливових і приязних йому людей. У Нижньому було йому навіть весело, сам хвалився про це в листах до друзів, – був непоганий театр, можна було послухати музики, було що й у місті, багатому на пам’ятки старовини, оглядати та зрисовувати. Нижній, як один із жвавих торговельних російських центрів, був містом, до якого приходила і звідки розходилася всяка нелегальна література.
Шевченко мав змогу читати тут і «Колокол» Герцена, і його брошуру проти кріпацтва «Крещеная собственность», і «Полярную Звезду» й інші лондонські видання. Міг також перечитувати цілі комплекти літературних журналів. Мешкав у земляка Овсянникова. Зблизився з родиною гостинних Брилкінів. Знайомства його з кожним днем зростали, переважно в ліберальних колах нижегородського громадянства. Нижегородську старовину поет вивчав докладно і нею цікавився. Малював багато портретів – і за гроші, і безплатно. Нудитися не було коли. Розважали його й численні нові знайомства, а згодом зайняла й літературна праця: він почав від 22 жовтня переглядати й наново поправляти свого «Матроса».
Від початку жовтня вживав заходів для вияснення свого невиразного становища. Толстих уже безпосередньо не турбував, а вів цю справу через Лазаревського, але графиня Настасія сама відізвалася до поета сердечним листом, писала, як у неї наболіла душа від часу, коли довідалася, що йому не дозволено жити в Петербурзі. Численні петербурзькі друзі Шевченка відразу почали клопотатися про те, щоб йому прислали з Оренбурґу звільнення від служби, не вимагаючи його приїзду туди, а потім – і про дозвіл йому жити в столиці. 11 листопада Шевченко дістав від графині листа, яким вона радила йому написати в останній справі просьбу до віце-президента Академії, її чоловіка. 14 листопада Шевченко написав до графа.
Знову треба було вести справу через велику княгиню Марію. Треба було покищо жити в Нижньому – не було іншої ради. Звільнення від військової служби прийшло вже з Оренбурґу. Грошей Шевченкові не бракувало, – увесь час приходили вони від різних осіб: Залеський прислав 150 карб. за продані Шевченкові 4 образи, Куліш за цілу серію малюнків, куплених В. Тарновським і Гр. Ґалаґаном, аж 250 карб. Лазаревський писав, що має 36 карб. Шевченкових грошей і ще 175 карб., присланих для нього від поета Олексія Жемчужникова, що особисто не знав іще Шевченка, але, як і його брат Лев, був великим його почитувачем. Заробляв Шевченко гроші й за портрети.
Але гроші його «не трималися». Маючи безплатну квартиру й майже нічого не витрачаючи на щоденне життя, він, отримуючи ці, як на ті часи, великі суми, витрачав їх, сам не знаючи добре, як і куди. 125 карб., отриманих як задаток за груповий портрет трьох знайомих, у нього вкрали. Був у цих справах справжньою дитиною, як завжди, як усе життя. М. Лазаревський, знаючи його вдачу, притримував гроші у себе й добре робив. Графиня мала для поета 500 карб., виручених із спеціально влаштованої на його користь аматорської вистави, але Шевченко просив її гроші ті затримати аж до того часу, коли сам приїде до Петербургу.
Товариство, в якому обертався, було сорокате, але й цікаве. Пізнав музиколога й театромана Улибишева, віртуоза-фортепіаніста Татарінова, бував у письменника В. Даля, що служив тоді в Нижньому, заприязнився з молодим істориком В. Варенцовим, з артистами місцевої театральної трупи, зустрічався й тішив себе розмовами з декабристом Анненковим і т. інше. І серед місцевої купецької та промислової буржуазії, і серед інтеліґентних військових, і серед титулованих аристократів, як кн. В. Ґоліцин, як дружина нижегородського генерал-губернатора Муравйова, з роду кн. М. Шаховська, – скрізь був прийнятий з увагою і пошаною.
Інтелігентні земляки і не земляки, що проїздили через Нижній із столиць, робили йому візити, привозили всякі новини. Нижегородці, що їздили в Петербург, верталися з листами до нього від приятелів, з літературними презентами. Діяльно листувався з ним П. Куліш, вітав його сердечним листом, вернувшись із-за кордону, М. Костомаров, писав М. Максимович. Усі чекали його нових творів. Куліш писав 22 грудня: «Слава твоя писательська тепер в зеніті… Послі 1847 року ждут од тебе земляки речей великих». Радив наново скомпонувати загубленого «Гуса». Брався редагувати його нову поезію: «Нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою; нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька».
Може трохи й різали вухо великого поета ці повні зарозумілості слова приятеля, що присвоїв тепер собі у зносинах із ним формулу «ми з тобою», але як можна було на нього гніватися, коли він прислав свою прекрасну «Граматку», перший український буквар для шкіл, коли він видав чудові оповідання молодої талановитої письменниці Марії Маркович! Як можна було гніватися, коли він у присланих до Нижнього нових книжках – у післямові до своєї «Чорної ради» й у передмові до Шевченкової «Наймички» з захопленням так гарно й переконливо писав про Кобзаря, як про геніального поета! Добре знав Кулішеву вдачу і тепер, в апогеї свого життєвого відродження, мав би на нього гніватися?
Максимович, прочитавши у Щепкина «Ченця», «Вечір» і «Криницю», писав про свої глибокі враження від цих «віршів красномовних і кріпкодумних», називав Тараса «Бояном віщим», просив про нові твори для своїх часописів. Костомаров ділився думками про потребу видавати українські популярні книжки для народу, Куліш намовляв розпочати видавання дешевих образків теж для народу. Відкривалися широкі перспективи, повні принади; нові плани друзів вабили, захоплювали, тішили. В атмосфері, що її навівали до Нижнього листи його українських друзів-кореспондентів, поетові хотілося знову прислухатися до співів душі, що з них уже повстало стільки дорогих землякам речей, знову творити. Уже на початку грудня, збудувавши новий «надхмарний замок» – створивши собі поему-«мрію» про приїзд до Нижнього на Різдво Щепкина, Куліша й М. Лазаревського і діставши від Щепкина згоду на цей приїзд, почав писати поему «Неофіти». Писав її й присвятив Щепкинові. Писав у пролозі до поеми, що
Тоді й на світі не було,
фактично ж увесь, напоєний жовчю пережитих недавно страждань, уявляючи собі римського кесаря-мучителя, бачив очима Миколу І. Знову з давньою силою – силою біблійного пафосу часів революційного «Посланія і мертвим і живим…», «Кавказу» або «Холодного Яру» звучали його палкі молитви до «Матері Святого Сина на землі»:
… пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні пронеслось,
І на Україні святилось
Те слово – Божеє кадило,
Кадило істини!
Коли кликав свою душу-музу:
Перенесись во время оно,
Душе моя, і стоном-дзвоном,
І трубним гласом возгрими
Із мурів темної тюрми!
переживав те саме, що й дванадцять літ тому, коли перед Різдвом 1845 р. в зеніті творчої нестями писав під Миргородом та Переяславом свої посланія-заповіти, свої революційні оди: в духовому образі його нічого не змінилось.
Чекав приїзду Щепкіна. На Свят-Вечір «великий друг» поета, «волхв»-віщун, «возлюбленик муз і ґрацій» з’явився в Нижньому. Для сімдесятлітнього старця це був справжній подвиг. Радість Шевченка була безмежна. «Празникам празник і торжество єсть торжеств!» – записував у щоденнику. Наступили щасливі дні для ентузіаста-поета: «Шість днів, шість днів повного, радісно-врочистого життя!» Довго не міг прийти до себе по виїзді друга – «після чародійного, чарівного видіння». Щепкин виступав у Нижньому в кількох п’єсах, між іншим у «Ревізорі» Гоголя, але найбільшою втіхою для Шевченка було те, що йому пощастило організувати виставу «Москаля чарівника», у якому Щепкин грав роль Чупруна. По виїзді Щепкина, щасливий, гордий своїм «великим другом», поспішав поділитися своєю радістю і з гр. Настасією Толстою, і з М. Максимовичем, і з М. Лазаревським, і з П. Кулішем.
Приїзд Щепкина мав для Шевченка й ще один зовсім несподіваний наслідок. Партнеркою славетного артиста в «Москалі чарівнику» в ролі Тетяни виступила молоденька 15-літня акторка Катя Піунова. Щепкинові дуже подобалася гра молодої артистки, він її дуже хвалив, а публіка «ревла з захоплення». Катя справді була не абиякий сценічний талант. В українському одязі, повна життя й молодих сил, вона цілком полонила уяву поета, власне як Тетяна. Він уже звав її Тетясею, старався зустрічатися з нею найчастіше, ввів її в доми своїх заможних і впливових знайомих і створив у своїй уяві нову «поему», новий «надхмарний замок» – щасливе подружнє життя з цією молоденькою, але далеко не наївною особою.
Вона спритно використовувала захоплення поета. У мріях він бачив уже її великою артисткою. Розпочав листування про те, щоб її влаштувати в харківській трупі антрепренера Щербини, притягнув до помочі й доброго Щепкина; займався її літературною й мистецькою освітою і не бачив уже світу поза нею. Хотів «вирвати її з цього затхлого болота». 21 січня відбувся бенефіс Піунової, і Шевченко написав про нього театральну рецензію. Вихвалюючи бенефіціантку, він зробив їй кілька слушних порад, а молоденька кокетка образилася. Вона після цього відіслала йому прислані від нього книжки, не прочитавши їх. Нарешті, 30 січня він освідчився їй і зробив формальну пропозицію її батькам. Написав і лист до неї – лист, що його міг написати тільки двадцятилітній студент-романтик. У щоденнику занотував потім: «Я зовсім не здатний до ролі коханця. Вона, мабуть, взяла мене за божевільного або просто за п’яного, та ще й за негідника».
По двох днях довідався від її батька, що Катя нібито «прийняла його несподіване сватання, як театральну сцену». Старий Піунов не висловив поетові одвертої думки про сватання. Наївний поет-ентузіаст після цього готовий був уже вірити, що справа його – «не така погана», як думав, але фактично справа була дуже «погана». Піунови, як і їх молода дочка-артистка, були людьми дуже практичними і спритними. Катя не мала найменшого наміру виходити заміж за Шевченка: їй було 15 літ, йому 44, але він, полисілий, із довгою сивуватою бородою, виглядав уже на 50. Крім того, Катя мала вже й нареченого – аптекаря Фуса. Коли Піунови відразу категорично не відмовили Шевченкові, то робили це для того, щоб використати його зв’язки у справі харківського ангажементу для їх дочки. Коли прийшла з Харкова принципова позитивна відповідь від директора театру Щербини, Піунова, поки надійшов новий лист із Харкова з конкретною відповіддю на її умови, підписала вже угоду з новим директором нижегородського театру, використавши, звичайно, те, що дали їй і дебют із Щепкиним, і реклама, зроблена їй нашим поетом, і харківський ангажемент. Це розв’язало справу.
«От де воно – моральне убожество! А я боявся матеріального. Дружбі кінець – і чорти в воду. Хто зламав дане слово, для того присяга не існує», – це сказав собі поет 23 лютого, а 24 вже не міг поклонитися їй на вулиці. «А чи давно я бачив у ній майбутню дружину свою, ангела-хранителя свого, за якого готовий був покласти свою душу!» «Чудовий лік від любови – несамостійність… Погань, пані Піунова! Від голови до п’ят погань!» – писав у щоденнику і ввесь тут був, як у дзеркалі, із своїм наївним ідеалізуванням людей і своїм розчаруванням з приводу «несамостійності» 15-літньої дівчини, коли справа була зовсім не в тому.
Роман із Піуновою не перешкодив поетові ні нав’язувати нові знайомства, ні займатися літературною працею. Він скінчив уже обидві частини свого «Матроса», а вранці 9 лютого протягом кількох годин у піднесенні, сам стверджуючи свій психічний стан «подразнення нервів» по весело проведеній ночі, написав натхненний триптих – «Доля», «Муза» і «Слава», і не дурно в ньому «Муза» стояла посередині: вона була і його долею, і його славою. День цей був великим днем у його житті – це був день пророчо-творчого самопрозріння. Кликав свою долю-музу:
Мій друже вбогий, нелукавий.
Ходімо дальше: дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Радів, що вона
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла…
і в формі звернутої до музи просьби –
Витай зо мною, і учи, –
Учи неложними устами
Сказати правду! Поможи
Молитву діяти до краю!
– відкривав і своє творче покликання, і релігійну природу своїх творчих емоцій.
Листування його за цей час теж розрослося. Відізвався Кухаренко, почалися цікаві листовні розмови з С. Т. Аксаковим. Захоплювала його творчість Марка Вовчка. У день іменин 25 лютого дістав повідомлення від свого любого Михайла Лазаревського, що йому вже дозволено їхати до Петербургу. Сповістила його згодом про це графиня Настасія. На просьбу сестри, цар Олександер II дав на це згоду під умовою, що Шевченко «буде під суворим поліційним наглядом», а «начальство Академії Мистецтв матиме над ним пильний догляд, щоб він не зловживав своїм талантом».
Поки офіційний папір про це від нового шефа жандармів і начальника III Відділу ген. кн. Долгорукова переходив у Нижньому з канцелярії генерал-губернатора до губернаторської, а звідти до канцелярії поліцмейстера, поет, чекаючи близького від’їзду, почав редагувати для друку свою «Відьму», – Ґерн переслав йому з Оренбурґу «захалявні книжечки». Встиг іще «злегка виправити» «Русалку», «Лілею» й записав 6 лютого в журналі: «Як то зустрінуть земляки мої мою невольничу Музу?»