Секретний процес 1847 р.

Луняк Євген

(справа Украйно-Слов’янського товариства)

Історія Кирило-Мефодіївського товариства в наш час здається загальновідомою і не викликає великих дискусій. Загальну історію Кирило-Мефодіївського товариства (чи братства) можна прочитати практично в будь-якому нарисі історії України. Більш зацікавлені можуть звернутися до тритомника документів “Кирило-Мефодіївське товариство”, праць П.А.Зайончковського, Г.Я.Сергієнка, які є доступними і знаходяться в багатьох бібліотеках. [1] Особливо зацікавлені можуть ознайомитися з працями дореволюційних або нерадянських авторів. [2]

Зараз Кирило-Мефодіївське товариство визнається одним з чинників процесу Українського національного відродження, політичного становлення України. Але викликає щирий подив, що за всі роки незалежності на Україні не вийшло, чи принаймні не дійшло до широкого загалу, жодне велике дослідження присвячене кирило-мефодіївцям. Таким чином, нібито підкреслюється обставина, що фактична історія Кирило-Мефодіївського товариства повністю відома і не потребує подальшого дослідження. Що ж ми можемо узнати про це товариство з численних довідникових видань з історії України?

В загальному вигляді воно, здебільшого, характеризується наступним чином: таємна політична організація, що виникла на межі 1845-1846 рр. у Києві, засновниками якої стали М.І.Костомаров, М.І.Гулак і В.М.Білозерський. Згодом до товариства приєдналися інші, зокрема, Т. Г.Шевченко і П.О.Куліш, і загальна чисельність організації склала 12 осіб (інколи чисельність братчиків збільшують до 100 осіб). Обстоювало соціально- й національно-визвольні вимоги для українців та інших слов’янських народів. У березні 1847 р. товариство було викрите за доносом провокатора-студента О.М.Петрова. Його учасники були суворо покарані. Найжорстокіше покарання випало на долю Шевченка, якого відправили в солдати з забороною писати й малювати.

Але чи так вже все відоме в історії Кирило-Мефодіївського товариства? Розглянемо лише один момент з цієї цікавої історії, пов’язаний з арештом і покаранням кирило-мефодіївців, хоча для цього прийдеться звернутися до трохи ранішого періоду, щоб краще розібратися в цьому питанні.

Восени 1845 р. доля звела в Києві багатьох неординарних особистостей, які у подальшому відіграють неабияку роль в історії України. По закінченню Дерптського університету до Києва приїхав М.І.Гулак. В цей же період почав викладати в київській гімназії М.І.Костомаров. Закінчував навчання в Київському університеті В.М.Білозерський. Не виникає заперечень, що саме серед гурту цих трьох на початку 1846 р. і виникла ідея заснувати товариство на честь св.Кирила і Мефодія. Назва його була запропонована Костомаровим.

Ідея ця була не нова. В першій половині 1840-х рр. серед молодих українських інтелігентів вже існував молодіжний гурток, учасниками якого були П.О.Куліш, В.М.Білозерський, О.Д.Тулуб. Невеличкі гуртки серед студентів були звичайним явищем. А оскільки серед студентів було дуже багато поляків, які мали свої угруповання, цілком логічним виглядає і створення гуртка українських інтелігентів-патріотів. Пізніше ідею заснування товариства приписували собі і Костомаров, і Білозерський. [3]

Однак головною організуючою силою все ж таки слід визнати саме Гулака. Випускник Дерптського університету, «просякнутий духом корпоративізму», єдиний юрист за фахом Гулак більше за інших надавав ваги саме формальним ознакам товариства. Скромний, трохи відлюдкуватий, енциклопедично обізнаний Гулак палко захопився ідеєю таємного товариства. До речі, Гулак буде єдиний крім Костомарова, у кого жандарми виявили при трусі перстень з емблемою товариства.

Дуже швидко до цього гуртка почали приєднуватися й інші, здебільшого студенти, серед них можна назвати О.О.Навроцького (двоюрідний брат Гулака), О.В.Марковича, І.Я.Посяду, О.Д.Тулуба, Г.Л.Андрузького, вчителя Д.П.Пильчикова, і, нарешті, Т. Г.Шевченка. П.О.Куліш же ще з кінця 1845 р. виїхав до Петербурга, де швидко здобув прихильність ректора Петербурзького університету П.О.Плетньова, і навіть розмірковував одружитись з його дочкою, але продовжував підтримувати зв’язок з київськими товаришами. Спочатку товариство кирило-мефодіївців дещо нагадувало релігійно-містичний гурток на зразок масонської ложі.

Вступ до нього регламентувався певними обрядовими формальностями: складання присяги, обов’язок тримати відомості про товариство в таємниці, як знак належності до товариства носіння персня тощо. В якості печатки планувалося використання особистої печатки Костомарова з написом: “Іоан, гл. VIII, ст. 32, Н.К.” У Святому Писанні в указаному місці знаходиться фраза: “І зрозумієте істину, і істина визволить вас!” Саме вона стала девізом таємного товариства. Маємо свідчення, що Костомаров з трьома товаришами якось вночі пробралися до Софійського собору, щоб скласти урочисту клятву. [4]

Двоє товаришів Костомарова тут безсумнівні – Гулак і Білозерський; хто був четвертим, можна лише здогадуватись, але за деякими причинами можна припустити, що це був Навроцький: близький родич Гулака, був у курсі подій пов’язаних з товариством, брав участь в обговоренні ідеї створення товариства, а головне – єдиний крім Гулака з кирило-мефодіївців, який під час слідства категорично відмовлявся свідчити про товаришів, що й було відмічено жандармами. Хоча не можна відкидати ймовірність, що присягу в Софійському соборі крім трійці засновників склав хтось інший, наприклад, Пильчиков, який незабаром виїхав до Полтави і не був навіть притягнений до слідства.

Але формалізація товариства призводила до його замкненості, таємничості, і це могло викликати занепокоєння декого з тих, що були близькі до гурту, проте не бажали зв’язувати себе містичною присягою і підпорядковуватись певній обрядовості. Так, наприклад, відсахнувся на деякий час від товариства Маркович, коли Костомаров показав йому перстень. Подібну реакцію на розмови про товариство бачимо у Посяди. [5] Тому, ймовірніше за все, нові люди залучалися до товариства без наявності будь-якої формальності. Хоча кирило-мефодіївці і намагалися вводити в своє середовище лише тих, кому можна було довіряти.

Відсутність будь-якої організаційної структури проявлялась у відсутності впорядкованих зустрічей, узгодженої діяльності, і навіть в тому, що ті люди, яких пізніше об’єднали під єдиною назвою “кирило-мефодіївців”, часто не знали один одного або знали дуже поверхово. Не було і впорядкованого місця зборів. Збиралися в різних місцях, в різних складах і кількостях. Тож, якщо умовно об’єднати всіх в сукупність “Кирило-Мефодіївське товариство”, то виникне необхідність виділити внутрі його ще декілька мікрогруп, хоча дехто, такі як Костомаров, Гулак і Білозерський все ж таки залишаються зв’язуючою ланкою між ними.

В цілому, ідеї кирило-мефодіївців про визволення і об’єднання слов’янських народів, необхідність вивчення слов’янських мов, відродження української національної культури і, навіть, необхідність скасування кріпацтва не були кримінальними, тому не було особливої необхідності їх приховувати, і кирило-мефодіївці часто їх виражали у бесідах з іншими людьми. Так, Костомаров вів подібні бесіди з поміщиком В.В.Тарновським, чиновником М.А.Рігельманом і навіть з помічником попечителя учбового округу М.В.Юзефовичем, який відіграв дуже ганебну роль у цій історії. [6] Хоча до подій 1847 р. М.В.Юзефович складав певну протекцію для Костомарова, і неабияку для Куліша. Неодноразово Костомаров говорив Юзефовичу про бажання створити науково-літературне товариство для вивчення слов’янських культу р. А одного разу навіть говорив йому щось про рукопис, відомий нам під назвою «Книги буття українського народу». [7]

Одночасно з так би мовити легальною діяльністю, ватажки товариства Костомаров, Гулак і Білозерський проводили вербовку нових членів. Вона була обережною, спочатку вивідувався спосіб мислення людини, її нахили, потім говорилося про необхідність працювати для доброї справи, але про вступ до якогось товариства, як правило, не говорилось і тому ці люди часто про нього нічого не знали. Часто вербовка закінчувалася невдало. Крім наведених випадків з Марковичем і Посядою, можна згадати й спробу Шевченка і Костомарова залучити до товариства студента-поляка Ю.Беліна-Кенджицького. [8]

На середину 1846 р. відомості про товариство Костомарова з товаришами були вже широко поширені серед студентів. [9] При тодішній системі доносительства, коли все життя студентства і професури було під контролем, важко уявити, щоб жодна інформація не потрапила до попечителя учбового округу та його оточення. Принаймні, сам факт періодичних зборів студентів і молодих чиновників у Гулака чи Костомарова, які самі кирило-мефодіївці і не намагалися приховувати, мав бути відомим місцевій владі. Отже, вже в 1846 р. існування українофільського гуртка не було глибокою таємницею.

Костомаров був головним ідеологом товариства. Саме від нього походить переважна кількість тих творів, які були визнані програмними документами кирило-мефодіївців. Про значення Костомарова для функціонування товариства свідчить і те, що з від’їздом його на лікування до Одеси влітку 1846 р. будь-яка діяльність гуртка припинилася, а з поверненням знов пожвавилася.

Влітку-восени 1846 р. Костомаров пише твір, який з легкої руки Куліша ввійшов до історіографії під назвою «Книга буття українського народу» (або «Закон Божий», така назва була дана йому жандармами). Якщо до цього кирило-мефодіївці діяли, в цілому, в правовому полі (якщо не брати до уваги, звичайно, сам намір створення таємного товариства), то написання цього твору вже могло тлумачитися як певний злочин. Ще більшим злочином, звичайно, слід визнати недруковані, антиурядові поезії Шевченка, які у великій кількості ходили серед кирило-мефодіївців, і не тільки між ними.

Восени 1846 р. можна знову бачити більшість кирило-мефодіївців в Києві, хоча Білозерський і Пильчиков вже вчителювали в Полтаві, а Куліш перебував ще в Петербурзі. Твір написаний Костомаровим («Книга буття українського народу») зачитувався і обговорювався у гуртку друзів. У своїх бесідах кирило-мефодіївці торкалися багатьох різноманітних питань, зокрема, і політичних проблем, що в ті часи межувало зі злочином.

Скоріше за все число учасників листопадово-грудневих дискусій не перевищувало 5-6 чоловік. Точно відомі прізвища Гулака, Костомарова, Шевченка, Марковича та поміщика з Полтавщини М.І.Савича, який зупинився в Києві проїздом, вирушаючи в закордонну подорож, і був давнім знайомим Костомарова ще по Харківському університету. Відомо, що в цей період у Костомарова гостив і видатний український історик, його особистий товариш професор М.О.Максимович. [10]

Приїзд Савича відбувся напередодні Різдвяних свят, і Костомаров радо залучив старого приятеля до зборів на квартирі Гулака. Палкі дискусії між молодими інтелігентами продовжувалися до глибокої ночі. Саме вони і привернули увагу Гулакового сусіди – студента О.М.Петрова. Інколи в літературі зазначається, що Петров підслухав розмови Різдвяного вечора. Це твердження базується на свідченні Костомарова. [11] Однак, це не зовсім так, Петров почав підслухати розмови в Гулаковій кімнаті ще раніше. [12]

Зацікавлений підслуханими розмовами, він хотів якомога більше пізнати цих людей. В історіографії звикли малювати образ молодого провокатора, який тільки й підслухав ці розмови, щоб наклепати донос. Однак, не слід приписувати Петрову на грудень 1846 р. те, що він здійснив у березні 1847 р. Чому не можна припустити, що молодий 19-річний юнак міг щиро зацікавитися оригінальними і незвичними для нього міркуваннями більш досвідчених людей.

З цією метою, а не з метою доносу, він міг познайомитися з Гулаком. І, можливо, Петров щиро схотів стати приналежним до великого таємничого товариства, що сполучило у собі представників багатьох слов’янських племен, члени якого носять золоті каблучки з іменами Кирила та Мефодія, а центр знаходиться у Москві. [13] Адже саме таку картину змалював молодому неофіту Гулак. Звичайно, Гулак видавав бажане за дійсне, але сам він дійсно вірив в існування товариства. Згадаймо, що перстень подібний Костомаровому мав тільки Гулак.

Наївний, щиросердний Гулак довірився 19-річному хлопчині, і, навіть, дозволив йому списати статут товариства. Це був величезний прорахунок з його боку. Однак, на той момент Гулак вже знав, що незабаром виїде до Петербурга, тому, можливо, і хотів наостанок прилучити до товариства ще одного члена, тим більше, що Петрова трохи знали Навроцький (двоюрідний брат) і Маркович. Протягом двох тижнів, в які Гулак міг спілкуватися з Петровим, він остаточно впевнився в його відданості справі і в присутності Навроцького прочитав Петрову твір Костомарова, котрий як велику цінність шанували кирило-мефодіївці. Правда, його Гулаку хватило розуму не дати Петрову для переписування. Можливо також, що Костомаров, даючи Гулакові свій твір, наказав бути з ним обережним і знищити при першій же небезпеці.

Саме в цей момент, останні дні грудня 1846 р., до Києва нарешті приїхав Куліш, який також збирався у подорож по слов’янських країнах. Маючи непевну туманну інформацію про події останнього року, Куліш взяв на допит Білозерського, з сестрою якого мав намір одружитися, і той заспокоїв Куліша сказавши, що молоді українці дійсно надумали собі скласти таємне товариство на честь св.Кирила та Мефодія, і, навіть, почали носити чавунні каблучки з їх іменами, але потім ця ідея в них випаровувалася, а каблучки вони позакидали в воду. [14]

Таким чином, Куліш міг зрозуміти, що мрії у київської молоді, яку він звів докупи в Києві, почали набувати організованих рис. Однак, на цей момент таємне товариство, з містичною обрядовістю фактично вже не існувало, і чи не єдиним його учасником залишався хіба що Гулак. Об’єднання молодих українців почало все більше набувати рис науково-літературної корпорації, тобто цілком легальної організації, хоча й підозрілої. [15] Слід зауважити, що Костомаров ще раніше почав вимагати уникати називати їхні збори товариством, щоб не наразитися на небезпеку.

На початку 1847 р. Савич вже поїхав за кордон, Куліш і Костомаров облаштовували своє особисте життя, Гулак виїхав до Петербурга, Шевченко поїхав до Борзни, очікуючи свого призначення до університету на посаду вчителя малювання, Білозерський – знову в Полтаву, Навроцький і Маркович – в Пирятин. Всі інші, яких зараховують до Кирило-Мефодіївського товариства (Андрузький, Посяда, Тулуб, Пильчиков), на той момент вже не підтримували сталих зв’язків з гуртком Костомарова-Гулака. Отже, товариство роз’їхалося.

В Києві залишився тільки Костомаров, та й він палко закоханий в 16-річну дівчину, свою колишню ученицю, одружитися з якою він готувався, навряд чи переймався справами товариства. Своїй нареченій Костомаров навіть подарував золотий перстень з іменами Кирила та Мефодія. Саме в такому контексті слід розуміти слова Шевченка, який тільки-но, наприкінці січня 1847 р., відгуляв у якості боярина на весіллі Куліша, звернуті у листі від 1 лютого 1847 р. до Костомарова: «О братстві не пишу, бо нічого й писать; як зійдемось, то поплачем. Куліш блаженствує, а Василь Білозерський поїхав у Полтаву одгецькуватися од учительства». [16]

Але саме в цей період, коли братчики і думати не могли про те, яка загроза над ними нависла, прорахунок, зроблений Гулаком почав давати свої плоди. Історія не терпить умовного способу, але, якби Петров не підслухав розмов на квартирі Гулака, якби Гулак не розповів йому про товариство і не дав списати статут, хтозна, чи дізналися б ми колись про Кирило-Мефодіївське товариство.

Сюди слід додати ще одне “якби”. Якби Петров у гостях в свого дядька, професора математики Київської духовної академії Д.О.Подгурського не проговорився про таємне товариство, до якого він вступив, і не показав його статут. А саме так і відбулося. І просте бажання похвалитися перед дядьком, перетворилося на велику катастрофу для багатьох людей. [17]

Що відбувалося далі, здогадатися не важко. Більш досвідчений дядько швидко зрозумів, у яку халепу вскочить його племінник, якщо про таємне товариство стане відомо владі. Логічніше за все, до цього моменту Петров і уявити собі не міг всю серйозність ситуації і те, що саме йому випала доля стати зрадником. Чи тягнув би Петров два місяці, давши роз’їхатись практично всім учасникам таємного антиурядового товариства, якби він був свідомим провокатором. Скоріше за все, слова Петрова про те, що він не сповіщав владу про таємне товариство св.Кирила та Мефодія, щоб вивідати про нього побільше, є елементарним бажанням виправдати себе, щоб уникнути покарання. Ймовірно, що текст доносу був відрепетирований разом з дядьком Подгурським.

Галицький історик М.С. Возняк писав, що Петров намагався зробити донос генерал-губернатору Д.Г.Бібікову. Але коли той дізнався, що студент прийшов доносити на свого учителя-Костомарова, негайно вигнав Петрова. [18] Звідки таку інформацію взяв М.С. Возняк невідомо, в жодних відомих джерелах і літературі вона не підтверджується. Однак те, що подібний факт був можливий, є цілком ймовірним. Хоча, можливо, це є одна з тих поголосок, яких безліч ходило навколо кирило-мефодіївців після арешту, зафіксована лише М.С. Возняком.

Як би там не було, але зробити донос для Петрова перетворилося на засіб самозахисту. І 3 березня 1847 р., коли Д.Г.Бібіков поїхав у справах до Петербурга, Петров робить донос попечителю Київського учбового округу О.С. Траскіну та його помічнику М.В.Юзефовичу. Сам факт звертання саме до відомства, що було в юрисдикції Міністерства народної просвіти, а не до жандармерії, поліції чи цивільного губернатора І.І.Фундуклея, свідчить про те, що Петров міг діяти за підказкою свого дядька, професора Подгурського, якому саме ця галузь була найбільш відомою, і особисті зв’язки з посадовцями якої, зокрема з Траскіним і Юзефовичем, він міг мати.

Є відомості, що Петров трохи раніше зробив попередній донос Юзефовичу, а вже потім в його присутності повторив його Траскіну. [19] Однак суті це не міняє, і чорна справа була зроблена.

Тепер прийшла черга хвилюватися Траскіну, який прогавив створення антиурядового злочинного товариства на першому ж році своєї праці попечителем учбового округу. І це при тому, що кілька років тому Київський університет вже зачиняли для “профілактики”, щоб очистити його від політизованих елементів. А особливо треба б було хвилюватися Юзефовичу, під крилом якого працювали Костомаров, Гулак і інші кирило-мефодіївці, і який знав від самого Костомарова про його намір скласти якесь товариство, про якийсь таємничий рукопис та, скоріше за все, знав про збори української інтелігенції навколо Костомарова і Гулака. Подібну догану міг висловити Юзефовичу і Траскін. Для Юзефовича виник ризик самому понести відповідальність.

Дії Траскіна і Юзефовича наступні: проводити арешти це не їх компетенція, тож вони звільняють з посади вчителя малювання тільки-но призначеного на неї Шевченка і відправляють докладну доповідь до Петербурга генерал-губернатору Бібікову, нехай той вирішує, що робити, причому відмічають, що Маркович і Навроцький вже закінчили Київський університет, а Гулак взагалі вихованець Дерптського університету, а самі тихо проводять розслідування цієї справи, періодично викликаючи Петрова на допити.

Петрову також доручають вивідати все, що можна про таємне товариство. Завдання дуже складне – з Костомаровим особисто Петров був не знайомий, а всі інші відомі йому кирило-мефодіївці роз’їхались. Петрову пощастило натрапити ненадовго в Києві Марковича, але все, що він зміг з нього витягнути, лише те, що той читав “Закон Божий” (як назвав Петров твір Костомарова). Однак, незабаром і Маркович знову виїхав з Києва на Великодні свята до брата. Місцева київська влада нічого не зробила для затримання Марковича. Також без всяких наслідків залишилося і коротке перебування в Києві щойно одружених Кулішів і примкнувшого до них Білозерського, які прямували до Варшави, щоб розпочати свою закордонну подорож.

Київська адміністрація вичікувала рішення з Петербурга.

Для Бібікова були наявні всі ознаки антиурядового товариства, і він, отримавши повідомлення з Києва, негайно передав справу туди, де нею і мали займатися, тобто до III відділення власної його імператорської величності канцелярії. Це сталося 17 березня. І саме це відношення стало початком справи “Украйно-Слов’янського товариства”. Назва “Украйно-Слов’янського”, скоріше за все, була дана товариству жандармами, бо слов’янофільське по ідеї, воно було українофільським по суті. Одночасно, щоб допомогти слідству, Бібіков запропонував передати для використання керуючого своєї канцелярії М.Е.Писарєва (правда, як виявилось пізніше, толку від нього було небагато, адже з виявлених кирило-мефодіївців крім Куліша, Костомарова, Шевченка і Гулака він нікого не знав). Це також дозволяло Бібікову бути в курсі розвитку справи. [20]

Звичайно, Бібікову було не дуже приємно, що в його парафії, і не де-не-де, а в самому її центрі діє злочинне товариство. Справа “Украйно-Слов’янського товариства” явно продовжувала непокоїти Бібікова і надалі, тому він настійливо просив III відділення тримати його в курсі, зокрема, надсилати копії свідчень підслідних на допитах.

Шеф жандармів, начальник III відділення граф О.Ф.Орлов в той же день зробив доповідь цесаревичу Олександру (майбутньому Олександру II), цар Микола І тоді хворів, про необхідність арешту Гулака, який знаходився на той момент у Петербурзі. З усього видно, що справі “Украйно – Слов’янського товариства” було надане дуже велике значення. Резолюція цесаревича Олександра була наступною: “Арестовать Гулака немедля!” [21] Відтепер цесаревич Олександр тримав справу “Украйно – Слов’янського товариства” під власним контролем.

Арештовувати Гулака пішли не хто-небудь, а обер-поліцмейстер генерал-ад’ютант С. О.Кокошкін і керуючий III відділенням генерал-лейтенант Л.В.Дубельт. Те, що арештовувати Гулака ходили такі високі чини, зайвий раз підкреслює всю важливість цієї справи.

18 березня Гулака було заарештовано. Ця подія для нього була як грім серед ясного неба. Головним компрометуючим матеріалом у Гулака був твір Костомарова. Відпросившись до відхожого місця, він вкинув туди цей рукопис. Однак, ця спроба його знищити була невдалою, і негребущі руки жандармів витягли його і звідти. Крім цього злочинного рукопису також в Гулака були знайдені статут і перстень з іменами Кирила і Мефодія.

Отже, донос підтвердився, а, значить, в Києві дійсно існує таємне антиурядове товариство, деякі члени якого вже вирушили за кордон. Справа “Украйно-Слов’янського товариства” все більше набирала серйозного значення. Ще більше в цій думці жандармів ствердили допити Гулака, який відмовлявся свідчити будь-що про таємне товариство. Згідно з вимогами статуту, Гулак майже єдиний не переступив присяги й не оговорив нікого з кирило-мефодіївців. Для нього дана присяга була важливіша за збереження власного життя. Ніякі умовляння й загрози не допомогли жандармам зламати цієї клятви. Не допомогли навіть умовляння й погрози священника, хоча для такої релігійної людини як Гулак годі було й вигадати найстрашніших моральних тортур.

Гулак був переконаний, що смертна кара йому вже забезпечена, тому єдине чого він хотів, це не видати своїх товаришів. Гулак навіть не спробував знищити ще один екземпляр статуту і “Книги буття українського народу”. Можливо він не бачив в цьому вже ніякого сенсу, а можливо, перебуваючи в стресовій ситуації, навіть не подумав про це. І 2 квітня ці папери були в нього знайдені, але Гулак про них знову відмовися незнанням.

Однак, ще до цього, 28 березня О.Ф.Орлов зробив ледве одужавшому Миколі І доповідь про таємне “Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія”, в якій показував велику серйозність цієї таємної організації. Микола І дуже зацікавився цією справою і наказав, якщо виявиться щось важливе, негайно йому повідомити. III відділення також підтримувало думку, що дії київських українофілів були інспіровані з боку польської революційної еміграції в Парижі. [22]

Поляки-заколотники неодноразово давали про себе знати, проводячи антиросійську пропаганду. І саме в цьому руслі на перших порах проводило свою діяльність III відділення. Так, саме в такому ключі жандарми витлумачили прокламацію “К верным Сынам Украины!”, що з’явилася в Києві відразу після початку арештів кирило-мефодіївців. [23] Тому ще 24 березня Орлов відправив депешу до намісника Царства Польського І.Ф.Паскевича-Еріванського, де повідомляв про викриття в Києві таємного товариства. [24]

А тим часом, коли в Петербурзі тривали всілякі моральні тортури над Гулаком, до Києва було направлено наказ провести обшук і заарештувати інших кирило-мефодіївців: Костомарова, Посяду, Марковича, Тулуба, Андрузького, Шевченка, Білозерського. Такий же наказ було надіслано до Чернігівського, Полтавського і Харківського генерал-губернатора М.А.Долгорукова щодо Навроцького. Були зроблені також накази митним службам про арешт Савича і Куліша, в разі, якщо вони будуть перетинати кордон Російської імперії (жандарми ще не знали, що Білозерський разом з Кулішем виїхав до Варшави).

28 березня в Києві були отримані секретні інструкції таємно провести обшуки і арешти виявлених кирило-мефодіївців. Протягом майже місяця Юзефович мав нагоду якось попередити Костомарова про небезпеку, проте він цього не зробив, можливо, побоюючись за свою шкуру. Навпаки, Юзефович відіграв ще більш ганебну місію, видавши Костомарова, людину, яка вважала його своїм покровителем.

Про романтичну історію арешту молодого професора історії напередодні свого весілля написано досить багато. Велике і чисте кохання Миколи Костомарова і Аліни Крагельської не може залишити байдужим будь-яке серце. 28 березня Костомаров їздив зробити останні розпорядження стосовно освітлення церкви під час вінчання. Він хотів, щоб в цей щасливий день, вся церква була осяяна яскравим вогнем свічок. Незадовго перед цим в будинок Костомарова, майбутнього чоловіка, була перевезена частина речей Аліни Крагельської, серед яких знаходився і подарунок нареченого – нещасливий перстень з іменами двох слов’янських просвітителів. [25]

А саме в цей момент Траскін і Юзефович з нетерпінням розпечатували секретну депешу з Петербурга, в якій містився наказ про негайний арешт Костомарова й інших кирило-мефодіївців і відправлення їх разом з їхніми паперами до Петербурга. В той же час подібну депешу розпечатував і цивільний губернатор Фундуклей, який вже був введений в курс справи. Як і було наказано в секретній інструкції, Фундуклей, Траскін, Юзефович і жандармський полковник Білоусов, незважаючи на пізній час, вже був вечір, негайно приступили до проведення арештів і обшуків. Звернімо увагу на високі посади арештувальників. Фактично, за відсутністю Бібікова, це було найвище місцеве керівництво, що ще раз підтверджує факт, що справі було надано неабиякої ваги.

Обшук на квартирі Марковича, якого тоді не було в Києві, нічого не дав. Тож відправивши чиновника в Переяслав, де за свідченнями мав знаходитись Маркович, місцева адміністрація направилася до квартири Костомарова.

Костомаров, який щойно повернувся до своєї домівки, і не встиг навіть роздягнутися, несподівано почув стукіт в двері. Відчинивши їх, він несподівано помітив у пізньому візитері свого колишнього покровителя Юзефовича. Схвильований Юзефович одразу повідомив, що на Костомарова зроблено донос, і якщо він має щось компрометуюче, хай негайно передасть йому. Найбільш небезпечним був, звичайно, написаний Костомаровим твір про відродження України і слов’янську федерацію, про який Юзефович дещо знав. Костомаров почав розводити вогонь, щоб знищити цей документ (згадаймо, що знищити саме його інший екземпляр перед цим намагався у Петербурзі і Гулак, це могло свідчити про певну домовленість між власниками документу). Але Юзефович не дав Костомарову це зробити. Це зайвий раз підкреслює, що ніякого наміру врятувати Юзефович не мав, а виконував розпорядження свого начальства.

Юзефович вийшов, але через кілька хвилин повернувся разом з Фундуклеєм, Білоусовим і Траскіним. Почався обшук. Помітивши на столі стару газету з повідомленням про страту декабристів, один з непроханих гостей зазначив: “Одразу видно чим займається”. В ході обшуку було знайдено і золотий перстень з іменами св.Кирила й Мефодія. Як і в Петербурзі, донос Петрова повністю підтвердився. Кабінет Костомарова було опечатано. Всі папери складено в простирадла, взяті в квартирі Костомарова. Молодому професору дозволили коротко попрощатися з безутішною матір’ю, а після цього увезли на квартиру Фундуклея, де сам Фундуклей і Траскін відразу почали його допитувати.

Юзефович і Білоусов продовжували обшуки, але в квартирах студентів Тулуба і Посяди не було знайдено нічого важливого. А Андрузький разом зі своїми речами виїхав до батьків у Пирятин. Де знаходився Шевченко, слідчі не знали, але в Києві його не було.

Тим часом, Фундуклей і Траскін вибивали свідчення з Костомарова. Заявивши, що Гулак у Петербурзі явився у III відділення, пред’явив злочинний рукопис і написав донос на Костомарова, начебто той просив його цей рукопис розповсюдити, цивільний губернатор і попечитель учбового округу вимагали, щоб Костомаров сам негайно в усьому зізнався і розповів все, що знає про таємне товариство Кирила і Мефодія.

Костомаров почав було відпиратися, що не знає ніякого рукопису, але папери вилучені у нього Юзефовичем тут же були йому представлені. Думки Костомарова плутались. Він не міг усвідомити, як Гулак, людина, яка так завзято захопилася справою утворення товариства, міг так поступити зі своїми товаришами. Вражений до глибини душі Костомаров змушений був зізнатися, що той рукопис є його власним перекладом Міцкевичевої “Пілігримки”. Сам факт існування товариства Костомаров рішуче заперечував, хоча й відмічав, що збори молодих інтелігентів періодично відбувалися, обговорювалися різні питання, але все це не порушуючи меж закону.

Щоб дещо пом’якшити долю Костомарова, у своїх донесеннях Фундуклей відмітив, що перстень і рукопис той передав добровільно.

Ранком 29 березня бідолашна дівчина Аліна Крагельська ще не знала, яка велика трагедія відбулася в її житті. Напередодні весілля вони з матір’ю збиралися поїхати в гості до майбутньої свекрухи. Почувши стукіт у двері і подумавши, що це приїхав її наречений, юна пустунка заховалася за двері, щоб налякати його як інколи вона це робила. Але ввійшов інший чоловік, котрий відразу заявив, що Костомарова заарештовано. [26] Важко осягнути всю глибину горя, яке спіткало молоду дівчину за один день до весілля.

В цей час Костомарова перевели до в’язниці. Жорстокосердні поліцейські насміхалися над ним, кажучи, що мабуть у ліжку з молодою дружиною йому було б краще. В неділю 30 березня, коли мало відбуватися вінчання молодих, Костомарова перед відправленням до Петербурга привезли прощатися з нареченою і матір’ю. Сповнений відчаю, Костомаров бачив, як руйнується його щастя, його доля. Коротке побачення було закінчене, і Костомарова відправили до столиці.

В на станції в Броварах, де зупинився візок з Костомаровим, відбулася його зустріч з Андрузьким. Костомаров сказав Андрузькому французькою, що Гулак написав донос, і щоб Андрузький передав Марковичу та іншим, щоб ті були обережними. [27]

Дорогою Костомарова опанували найпесимістичніші думки і найжахливіші очікування. Він відмовився від їжі, маючи намір заморити себе голодом перед тим, як його привезуть до Петербурга. Але наглядовий офіцер переконав історика, що довезе його раніше ніж той себе остаточно виморить, а от шкода для здоров’я буде дуже великою, і Костомаров від виснаження і перевтоми може почати марити й оговорить себе й інших. Молодий професор був змушений визнати цю рацію і відмовився від свого п’ятиденного посту. 7 квітня Костомаров вже був у Петербурзі. Він і гадки не мав, що в цей час його безутішна мати і не менш безутішна наречена зі своєю матір’ю прямують за ним, щоб ще раз його побачити.

Доставлення молодого професора, а згодом і інших, дозволило жандармам переключити увагу з «міцного горішка» Гулака на них.

Тим часом в Києві відбулися допити Тулуба і Посяди. Оскільки серед речей першого не було знайдено нічого підозрілого, а сам він заявив, що нічого не знає про таємне товариство, його відпустили. А от папери Посяди київських слідчих зацікавили, оскільки в одному з листів йшлося про якесь патріотичне товариство. Тим більше, що й сам Посяда зізнався, що дещо чув від Костомарова про намір скласти товариство назване на честь слов’янських першоапостолів. Як результат, 30 квітня він уже давав свідчення в Петербурзі.

2 квітня було заарештовано Андрузького, який тільки-но в’їхав до Києва. Андрузький був негайно доставлений до Фундуклея, а його речі ретельно оглянуті. Серед паперів Андрузького були знайдені два проекта перетворень в Росії, в яких визнавалася необхідність обмеження і навіть скасування монархії. Це могло трактуватися як злочин.

На деякий час Андрузького було передано для увіщування під нагляд помічника інспектора студентів Троцького-Сенютовича. Як той увіщував Андрузького, ми не знаємо, але після доставлення до Петербургу на допитах у III відділенні Андрузький давав свідчення набагато більші за інших, розповідаючи те, що знав, те, що було і чого не було, додаючи від себе вигадані подробиці й видаючи свої судження за реальність.

В цей же час у Золотоноші було заарештовано Навроцького, і 10 квітня він вже був у Петербурзі. У речах Навроцького не було нічого злочинного, крім забороненого вірша Лермонтова «На смерть поета».

Тоді ж заарештовано у Києві Марковича, який дав свідчення, але був хворий, і тому його не відправили до Петербурга.

5 квітня при в’їзді до Києва на переправі через Дніпро було заарештовано Шевченка. Існують згадки, що Шевченко, який їхав на весілля до Костомарова, де мав бути боярином, міг дещо узнати про арешти в Києві на переправі і здогадатись про можливість свого арешту. Але чи то він не схотів, чи не мав змоги знищити щось зі своїх революційних творів, тож на правому березі його було заарештовано з усіма паперами. До слова, серед речей Шевченка було три пістолети, правда, один зіпсований. [28] Переказують, що побачивши Шевченка Фундуклей промовив: “Ну то де наречений, там треба бути й бояринові”.

На станції Бровари, де перед цим відбулася зустріч Андрузького з Костомаровим, відбулася ще одна цікава зустріч – на цей раз зустрівся заарештований Шевченко з жінками, що їхали за Костомаровим. До того часу веселий Шевченко, що не зрозуміло було, хто є в’язнем, він чи його супроводжуючі, побачивши і впізнавши жінок одразу спохмурнів. Попрощавшись з ними і побажавши щасливої дороги, Шевченко, очевидно, відчуваючи певною мірою свою провину за полум’яні вірші, які давав Костомарову, що могло обтяжити його участь, промовив до матері Костомарова: “…Він ні в чому не винен, хіба в тому, що зі мною побратався. Прости ж мене, матінко, і не кляни”. [29] 17 квітня квартальний наглядач київської поліції Гришков вже отримував у III відділенні квитанцію про доставлення Шевченка.

Київські слідчі провели велику розшукову роботу. Особливо тут слід відмітити Юзефовича, який був краще за інших обізнаний у цій справі, і намагався вислужитися перед начальством, щоб вона не мала якихось негативних наслідків для нього. Відомий випадок, коли Траскін робив допит Петрову, а Юзефович в цей момент проводив обшук в квартирі Петрова. 25 квітня Юзефович рапортував Траскіну, що він вжив усіх необхідних заходів для нагляду за сходками і зустрічами студентів. [30]

3 квітня у Варшаві було заарештовано Куліша, який не встиг ще перетнути кордонів імперії. І 16 квітня його вже допитували у III відділенні. Цікаво, що Білозерський, якого шукали в Україні, ще кілька днів після арешту Куліша перебував на волі у Варшаві, втішаючи свою сестру – жінку Куліша – майбутню українську письменницю Ганну Барвінок. Невтішна молода дружина, до того ж вагітна, вирішила відправитись у дорогу за любим чоловіком.

А в Петербурзі скоро почали допитували Костомарова. Пам’ятаючи свою недбалість, коли у Гулака протягом двох тижнів зберігався важливий речовий доказ, жандарми першим ділом ретельно обстежили одяг Костомарова, але нічого не знайшли. На відміну від мовчазного і відлюдькуватого Гулака Костомаров виявився більш говірким. Він охоче відповідав на всі запитання слідчих, але за цими відповідями йому не можливо було інкримінувати жодного злочину.

О.Ф.Орлов і Л.В.Дубельт відразу почали тиснути на Костомарова, щоб той визнав існування товариства, стосунки з поляками, погрожуючи ешафотом. Але саме це Костомаров рішуче заперечував, що виводило з себе Орлова і Дубельта. Молодий вчений охоче визнавав, що точилися розмови про заснування наукового товариства і вони були широко відомі, але далі них справа не пішла. Та й самі розмови про товариство Костомаров охоче приписував Гулаку, якого він вважав винуватцем своєї трагедії.

Орлов заявив, що переконаний ніби Костомаров не є автором злочинного твору знайденого у Гулака, а потім і в самого Костомарова. Це знову змусило Костомарова викручуватися і шукати пояснення, звідки він міг узяти цей твір. Так, наприклад, він говорив, що знайшов його вже як готовий твір і назвав “Подністрянкою”, пізніше авторство твору він приписував то Я.П.де Бальмену, на той час вже покійному, то офіцеру Хмельницькому, якого III відділення так ніколи і не знайшло.

Частіше за всіх інших Костомаров змінював свої свідчення, робив доповнення, відмовлявся і заперечував раніше сказане, що й було відмічено жандармами.

Костомаров цілком логічно доводив, що ніякого товариства створено не було і схоже сам в це щиро вірив. Він обурювався, як його природного великоросіянина можна звинувачувати в українофільстві. Загалом, Костомаров стосунки між товаришами показував у повністю законному дусі. Він відчував себе чистим перед законом і не міг збагнути, за що так жорстоко покарала його доля. На грунті нервового виснаження в Костомарова почався психічний розлад. За наказом самого імператора молодого професора з цього приводу оглядав лікар М.Ф.Арендт.

Таким чином, завдяки свідченням Костомарова вже готова справа “Украйно-Слов’янського товариства” почала руйнуватися. Якщо поведінка Гулака давала всі підстави вважати дійсним існування таємного товариства, то свідчення Костомарова породили в цьому великий сумнів.

Під час допитів Костомарова до Петербурга звозили інших кирило-мефодіївців. Майже одночасно з Костомаровим привезли Навроцького, а кількома годинами пізніше Андрузького. Однак, звичайно, молодому професору приділили більшу увагу, ніж студентам. III відділення провело дуже велику слідчу роботу, ретельно вивчивши всі папери кирило-мефодіївців і навівши довідки про них.

Чіткі і лаконічні відповіді Навроцького не дали жандармам жодного натяку на таємне товариство. Навроцький категорично заперечував інформацію про товариство Кирила і Мефодія і залишався непохитним у своїх свідченнях. Єдине, що врешті-решт вдалося з нього витягнути після місяця допитів, це те, що на очній ставці він змушений був під тиском свідчень Петрова визнати, що Гулак читав йому “Закон Божий”, і що Навроцькому були відомі деякі недруковані твори Шевченка. Жандарми вимушені були зробити висновок, що Навроцький не менш “міцний горішок” ніж його двоюрідний брат Гулак.

Слабкодухий Андрузький, гарно оброблений ще в Києві “увіщуваннями” Троцького-Сенютовича, одразу почав свідчити саме те, чого якраз ніяк не могли добитися жандарми, і навіть більше того: що слов’янське товариство почало діяти ще з 1839 р., що його члени мали намір розповсюджувати освіту в дусі української волі, проповідувати соціальне й національне визволення слов’ян і відродження на Україні Гетьманщини, що Слов’янське товариство ділилося на дві партії – помірковану, лідером якої були Костомаров і примкнувший до нього Гулак (сюди ж Андрузький відніс Навроцького), і непомірковану, яку очолили Шевченко і Куліш (сюди ж були віднесені Білозерський і Маркович). До товариства також належали прямо чи непрямо Посяда, Пильчиков, а також студенти М.Загурський та Є.Судовщиков. Сам Андрузький щиро каявся в своїх поганих діях і просив милості для себе.

Свідчення Андрузького відразу почали викликати недовіру в жандармів, хоча дещо вони й проясняли. Але повністю покладатися на ці слова неврівноваженого і морально нестійкого юнака вони не могли.

Прибулий з Варшави Куліш також охоче давав переконливі свідчення, що ні про яке товариство йому невідомо. На всі питання відповідав спокійно і впевнено. Не обійшлося й без курйозів. Кулішеві закидали, що він підписував свої листи словами “рукою властною”, як мовляв українські гетьмани. Куліш спокійно роз`яснив, що вираз “рукою власною”, а не “властною”, по-українськи означає своєю рукою, власноруч – так у давнину на Україні підписувалися всі письменні люди, і ніякої претензії на гетьманство тут немає. Знайшовши серед паперів Куліша малюнок мертвої козацької голови, якій видовбує очі орел, жандарми тлумачили це як символ знущання Росії (орла вони ототожнили з Росією) над поневоленою Україною та її давньою козацькою волею (козацька голова). Куліш спокійно і невимушено пояснив, що малюнок створено за мотивами українських пісень, де часто використовується подібний сюжет.

Спокійні і впевнені відповіді Куліша виводили з себе Дубельта, який почав підозрювати, що саме Куліш став ініціатором створення товариства, але довести це не було ніякої змоги. Певний козир з’явився у жандармів, коли серед речей Куліша був знайдений твір ідентичний рукописам знайденим у Гулака й Костомарова, проте Куліш відразу заявив, що ці папери належать не йому, а його свояку Білозерському. Звичайно, жандарми дуже сумнівалися, що Куліш, який був знайомий з майже усіма кирило-мефодіївцями, до того ж родич Білозерського, нічого не знав про товариство. Однак, притягувати Куліша до відповідальності було ні за що.

Крім Гулака і Костомарова у жодного з кирило-мефодіївців не було виявлено персня з емблемою товариства. Справа “Украйно – Слов’янського товариства” явно загальмувалася. 18 квітня Орлов змушений був повідомляти в Варшаву Паскевичу-Еріванському, що крім Андрузького жоден з арештантів не зізнався про товариство.

Ніякої інформації про товариство не дали й свідчення прибулого з Києва Шевченка. Однак, на нього чекало покарання за його антиурядові твори. Орлов і Дубельт щиро обурювалися, як колишній кріпак, отримавший волю завдяки щедротам імператорської родини (мається на увазі історія викупу Шевченка з кріпацтва), наважився писати на своїх визволителів злобні пасквілі.

Взагалі, щодо Шевченка й Куліша, слід відмітити, що кожен з кирило-мефодіївців, виключення тут складає хіба що Андрузький, намагався виправдати і поета, і письменника.

І ось, саме в той момент, коли справа “Украйно-Слов’янського товариства” зайшла в глухий кут, 18 квітня о 2 години дня з Варшави був доставлений Білозерський. Він виявився доволі говірким, але на попередньому допиті ще досить не прояснив справи. Хоча саме з Білозерським Орлов і Дубельт почали пов’язувати зрушення справи з мертвої точки. Як було вже відомо, Білозерський довгий час знаходився поряд з Костомаровим і Гулаком, щодо яких причетність до товариства не викликала сумніву. Серед його паперів був знайдений і «Закон Божий».

І Білозерський не обманув сподівань жандармів. Бачучи, що більшість тих, хто був причетний до товариства, вже знаходяться в III відділенні, і, очевидно, жандармам вже все відомо, він перший після Андрузького визнав факт існування товариства. Білозерський розповів, що він, Гулак і Костомаров дійсно надумали скласти просвітницьке товариство, яке б поширювало ідеї об’єднання слов’ян під скіпетром російського царя і православну віру. Таким чином, членами недовготривалого товариства можна визнати лише цих трьох. Решта ж були просто учасниками розмов на різні теми, переважно справи слов’янства.

Білозерський намагався подати товариство, як гурток вірнопідданих учених-мрійників, який не переслідував жодних політичних, а тим більше антиурядових цілей. Особливо Білозерський намагався виправдати Куліша, мабуть усвідомлюючи долю своєї вини в тому, що його свояк опинився в карцерах III відділення замість закордонної подорожі з молодою дружиною. Оригінально виправдовував Білозерський Шевченка, кажучи, що свої непечатні твори той писав в обіймах зеленого змія і на ранок не пам’ятав і жалів про написане. Певним чином він намагався виправдати й інших.

Жандарми відмітили щирість і повноту свідчень Білозерського, що дало змогу нарешті підбити певні підсумки. Подальші висновки жандармів вже майже цілком базувались на свідченнях Білозерського, який дозволив їм вийти з глухого кута. З одного боку III відділення вже заявило про існування таємного товариства, з іншого – крім доносителя Петрова і неврівноваженого Андрузького жоден з кирило-мефодіївців не зізнавався в існуванні товариства, а відповіді Білозерського якраз дозволяли довести, що товариство недовго, але існувало, хоча й не мало на меті, якихось антиурядових намірів.

Тепер жандарми зрозуміли, що товариство не являло якоїсь серйозної небезпеки, і справу можна переводити на завершальний етап. Тим більше, що навколо цієї секретної справи вже почало ходити дуже багато найрізноманітніших чуток, одну з яких, нібито на тілі членів товариства виколото знак гетьманської булави, жандармам довелося навіть перевіряти. Провівши допити новоприбулого Посяди, який зізнався, що лише чув про намір скласти товариство, та ще раз допросивши Петрова, привезеного з Києва, котрий лише повторив свої попередні свідчення, жандарми дійшли висновку, що справа “Украйно-Слов’янського товариства” по суті вияснена: польский слід не простежується, речових доказів крім персня у Костомарова і Гулака, варіантів одного й того ж рукопису у цих двох та Білозерського, декількох паперів статутного характеру та неясних письмових свідчень про якесь товариство не знайдено.

Серед усних свідчень малися лише повідомлення донощика Петрова, неврівноваженого й запального Андрузького та Білозерського, з яких путнім було лише останнє. Ось тоді-то з наказу Дубельта в камері Костомарова і з’явився чиновник М.М.Попов, який показав в’язню свідчення Білозерського і сказав, як воно сподобалося начальству. Розрахунок Дубельта був вірний: Білозерський по суті казав те, що й Костомаров, але, якщо Костомаров визнавав існуючим лише намір скласти товариство, то Білозерський все ж таки визнав факт його нетривалого існування, тож, Костомарову дали зрозуміти, що від нього очікують подібного зізнання. 7 травня Костомаров написав нові зізнання, в яких повторював, що товариства фактично не існувало, але, якщо можна назвати товариством коло трьох осіб, тоді воно було. [31]

В той же день Орлов з радістю повідомляв Паскевичу-Еріванському виявлені обставини справи “Украйно-Слов’янського товариства”, що недовгий час існувало між трьома особами Гулаком, Костомаровим і Білозерським, і мало на меті об’єднання слов’ян під владою царя і розповсюдження між ними освіти й православної віри. Всі інші виявилися непричетними до цього товариства. Хоча серед них слід визнати Шевченка найбільшим злочинцем за його злочинні поезії й пасквілі на августійшу родину. [32]

На 10 травня були створені проекти покарань винних. Залишалося лише провести очні ставки. Вони були проведені 15 травня і остаточно визначили ступінь винності підслідних. Білозерський, і в унісон йому Костомаров, повторили те, що було написане в їх зізнаннях. Шевченко і Куліш визнали себе винними в написанні злочинних творів. Навроцький, Посяда й несподівано Андрузький заявили про свою неналежність до товариства, а згодом, частково Посяда, а майже повністю Андрузький, відмовилися від своїх попередніх свідчень і заявили, що звели наклеп на невинних людей. Стабільною залишалася поведінка лише двох – Петрова, який продовжував усіх викривати в злочині, і Гулака, який, переживаючи моральне потрясіння через те, що Білозерський і Костомаров, котрі разом з ним присягали, Петров, якому він довірився, зрадили його і їх спільну справу, по інерції продовжував наполягати на своїй колишній відповіді: «Не знаю».

Усвідомлюючи, що його товариші вже в усьому зізнались, і його відмовляння вже втратило всякий сенс, знаходячись у фортеці, Гулак передав її коменданту І.М.Скобелеву нові зізнання, в яких погодився зі сказаним Білозерським і Костомаровим і навіть більше того, розуміючи, що саме він став причиною цієї катастрофи, Гулак взяв на себе ще й авторство над злочинним рукописом і статутом товариства (як виявилося, в цьому вже не було необхідності, в написанні статуту вже зізнався Білозерський, а авторство “Закону Божого” Костомаров вже приписав скоріше за все неіснуючому офіцеру Хмельницькому. Тож в авторство Гулака щодо цих документів жандарми не повірили.). [33]

17 травня Скобелев міг радо рапортувати Орлову, що саме він розколов “міцного горішка”. Це остаточно підводило рису під справою “Украйно-Слов’янського товариства”, оскільки три звинувачених його учасників в усьому зізнались, також визнали свої злочини і помилки Шевченко й Куліш. Не очікуючи прибуття в Петербург Марковича, який захворів у Києві, і Савича, котрий був іще за кордоном, наприкінці травня Орлов міг уже зробити підсумок всій справі.

Розгляд офіційного боку справи “Украйно-Слов’янського товариства” можна було б вже завершувати. Але ця розповідь була б неповною, якщо залишити в стороні декілька романтично-сентиментальних мотивів.

Вище зазначалося, що приблизно в один і той самий час з Києва виїхала жіноча делегація услід за Костомаровим, а з Варшави безутішна молода жінка вслід за Кулішем. Напрямок жінок був один і той самий – до Петербурга. Цілком за законами романтичного жанру шляхи нещасних жінок мали схреститися. Саме так і відбулося. На одній зі станцій троє жінок помітили ще одну сумну молоду жінку. Дізнавшись хто вона, жінки не могли стримати сліз.

Так, перетнулись шляхи тієї, що щойно стала дружиною Куліша, і тієї, що ледве не стала дружиною Костомарова. Потрапивши до Петербурга, молоді жінки змовилися переодягнутися і проникнути у двір III відділення, немовби продаючи молоко, щоб їхні коханні чоловіки, почувши голос, виглянули у вікно, і вони б змогли їх побачити. Однак, старший брат дружини Куліша і Василя Білозерського Віктор, котрий працював у Петербурзі і якого дівчата втаємничили у свій план, сказав, що цим вони можуть ще більше погіршити справу. [34]

Втім-таки Орлов і Дубельт дозволили жінкам коротку зустріч з ув’язненими чоловіками. Хоча, щодо Костомарова, жандарми відверто дали зрозуміти матері Аліни Крагельської, що краще їй пошукати іншого чоловіка для доньки. [35]

Тим часом, деталі секретного процесу “Украйно-Слов’янського товариства” обговорювали в усіх великих містах, чутки ширилися й обростали новими подробицями. Тягнути справу далі не мало ніякого сенсу, і 26 травня Орлов зробив остаточну по ній доповідь Миколі І.

Доповідь Орлова щодо самого товариства фактично повністю базувалася на свідченнях Білозерського. Причому, Орлов змушений був відмітити, що спочатку цій справі було надано дуже великого значення, через те, що обшук і арешт Гулака повністю підтвердив донос Петрова, але в ході слідства було вияснено, що “Украйно-Слов’янське товариство” існувало досить короткий час наприкінці 1845 – на початку 1846 р. і складалося з трьох осіб: Гулака, Білозерського і Костомарова. Ініціатива в створенні товариства приписувалася Костомарову. Діяльність товариства виставлялася як марення трьох учених-мрійників про з’єднання слов’ян під скіпетром російського царя. Але врешті-решт само товариство розпалося, а його члени роз’їхались. Інші люди притягнуті до слідства були визнані непричетними до товариства, але Шевченко і Куліш визнавалися винними через свої окремі злочини.

Орлов запропонував царю покарати членів товариства без суда, але оприлюднити вирок. Такий крок дозволяв нанести превентивний удар по слов’янофільству й вільнодумству та по народжувавшомуся українофільству, саме поняття якого скоріше за все було вигадане власне слідчими III відділення. Покарання були запропоновані наступні: для Гулака, як головного керівника товариства, який до того ж найбільше перешкоджав слідству, і є людиною здатною на будь-який антидержавний злочин – 3 роки ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці і заслання до однієї з великоросійських губерній під найсуворіший нагляд; для Костомарова, який був ініціатором товариства, але в подальшому в усьому відверто зізнався, як найстаршого літами – рік ув’язнення у фортеці і також відправлення до великоросійської губернії не по науковій частині під найсуворіший нагляд; і, нарешті, для Білозерського, як наймолодшого з членів товариства, який відразу в усьому зізнався і повинився – 4 місяці у фортеці і направлення на службу до однієї з великоросійських губерній під нагляд.

Шевченка як людину міцної статури за написання зухвалих віршів пропоновано було відіслати рядовим до Оренбурзького окремого корпусу з правом вислуги.

Цікаво, що Кулішу було інкриміновано надмірну любов до Малоросії за що пропонувалося 4 місяці ув’язнення у фортеці і відправлення на службу до великоросійської губернії.

Студентів Андрузького і Посяду від гріха подалі пропонувалося вислати до Казанського університету для закінчення навчання, а потім на службу до великоросійської губернії. Навроцького за пручання слідству витримати 6 місяців на гауптвахті і також зіслати до однієї з великоросійських губерній.

Твори Костомарова, Шевченка і Куліша заборонити й вилучити з продажу, а цензорам, що їх пропустили зробити сувору догану з тим, щоб це не позбавило їх ніяких заслужених прав. Іншим цензорам наказувалося звертати більшу увагу на літературні твори.

Студента ж Петрова віддячити 500 крб. сріблом і взяти на службу до III відділення, а його матері збільшити пенсію зі 100 крб. до 200.

28-29 травня Микола І в цілому затвердив пропозиції Орлова, внісши деякі поправки. Відомо, що Шевченку царем було заборонено писати й малювати. А от Білозерському, за щирість, Микола І скасував 4 місяці ув’язнення. Було також наказано видати все жалування Костомарова його матері і жалування Куліша його дружині за весь час ув’язнення, а нареченій Костомарова з матір’ю 300 крб. на дорогу до Києва.

Як можна побачити, такі покарання жандарми вважали цілком гуманними і милостивими з боку царя. Самі покарані були, звичайно, іншої думки. Костомаров, Куліш і Білозерський згодом згадували, що їх було ні за що карати. Шевченко вважав, що найтяжчого покарання для нього годі було й вигадати. Але слід визнати, що ці покарання кирило-мефодіївців були цілком у дусі того часу, і що є законним, а що незаконним вирішували вищі урядовці.

30 травня підслідним оголосили монаршу волю. Можна припустити, що всі вони залякані Орловим, Дубельтом і іншими жандармами очікували набагато більшого покарання, а дехто і навіть смерті, тож почувши вирок багато з них щиро зраділи, хоча покарання для багатьох були досить тяжкі і несправедливі.

В той же день було вирішено Марковича, який знав про товариство, але не доніс, відправити в Орловську губернію під секретний нагляд. Тому, коли 2 червня Маркович нарешті був доставлений до III відділення, він після короткого допиту узнав, що йому належить вирушати практично в зворотньому напрямку. Відносно м’яким покаранням Маркович міг завдячувати тому, що справа “Украйно-Слов’янського товариства” була вже закінчена, а також багато в чому своїй двоюрідній сестрі К.І.Керстен, яка у своєму листуванні з Марковичем захищала думки цілком відповідні офіційній політиці уряду і намагалася переконати в них свого двоюрідного брата.

Вірнопіддана дівчина також не була обійдена увагою і отримала від уряду 1000 крб., це вдвічі більше ніж отримав Петров, а її брати були влаштовані до вищих військово-навчальних закладів. Справедливості раді треба відмітити, що вірнопіддана дівчина не залишила напризволяще й свого нещасливого двоюрідного брата і постійно порушувала про нього клопотання і врешті-решт добилася його звільнення з під нагляду в 1850 р., раніше за багатьох інших кирило-мефодіївців.

Таким чином, справа “Украйно-Слов’янського товариства” тривала близько трьох місяців. До слідства було притягнуто більше трьох десятків чоловік, серед яких, що вище не згадувалися, можна назвати чиновника М.А.Рігельмана, вчителя П.О.Чуйкевича, відомого слов’янофіла Ф.В.Чижова, військових П.Л.Ашаніна та М.Х.Бушена та багатьох інших. Всі ці люди підтримували контакти з деякими кирило-мефодіївцями, але слідство не виявило в їхній діяльності нічого протизаконного. Дивом не був притягнутий до слідства Пильчиков, який в історіографії часто відноситься до членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Загальні витрати на проведення розслідування склали декілька десятків тисяч крб., величезна по тих часах сума. Справа “Украйно-Слов’янського товариства” породила силу-силенну всіляких чуток і пліток, які поширювались протягом всього року. Одночасно з цим, вона зробила кирило-мефодіївців загальновідомими, надавши їм ореолу мучеників за святу справу народного визволення. Для багатьох кирило-мефодіївців секретний процес 1847 р. став найбільшою трагедією їхнього життя, справжньою катастрофою. Коротко торкнемося біографії деяких найвідоміших людей з цього процесу.

Доля Шевченка є загальновідомою – 10 років він служив солдатом в Оренбурзьких степах. І хоча його не позбавляли права вислуги, начальство побоювалося підвищувати зухвалого поета. Звільнення його стало можливим лише після смерті Миколи І, за часів великої амністії. Цікавий момент, заборонивши “Кобзар” Шевченка, жандарми чомусь пропустили мимо уваги його поему “Гайдамаки”, видану в 1841 р. Це що – недбалість чи можливо зрозумілий умисел. Оскільки Шевченкові “Гайдамаки” мали яскраво виражену антипольську спрямованість уряду було невигідно забороняти такий твір, бо саме поляків підозрювали у поширенні революційної діяльності. Згадаймо, що тоді ж схожа доля була і в твору К.Ф.Рилеєва “Жизнь за царя”, ім’я автора якого було заборонено, а сам твір видавався масовими тиражами.

Куліш провів місяць у фортеці, але через хворобу був переведений до шпиталю, де провів ще два місяці. Отже, з визначених 4 місяців ув’язнення він провів лише три, а потім був відправлений до Тули. Можливо деяке зменшення покарання може частково пояснюватися петербурзькими зв’язками Куліша, згадаймо про велику прихильність до нього Плетньова. Також треба згадати й про додаткову трагедію в житті Куліша та його дружини, причиною якої став процес 1847 р. Через нервове виснаження у О.М.Куліш стався викидень. Більше дітей Куліші не мали. В подальшому і Куліш, і його дружина проявили себе на ниві літератури. Куліш також став автором українського правопису – кулішівки, дещо зміненим варіантом якої користуємося сьогодні й, зокрема, написана ця стаття.

Наречена Костомарова під тиском своєї матері вийшла заміж за іншого. Сам Костомаров ніколи не забував своєї коханої Аліни. Після року ув’язнення у фортеці, Костомаров був відправлений до Саратова. На відношенні до саратовського генерал-губернатора Орлов дописав: “Прошу Вас быть к нему милостивым, он человек добрый, но заблуждался, но теперь раскаялся”. [36] Згодом Костомаров став видатним істориком. Перший опублікований твір він присвятив Аліні Крагельській, кохання до якої він проніс через все життя. Ніколи не забула його і Аліна. А 9 травня 1875 р. 45-річна овдовіла Аліна, на той час вже мати трьох дітей, і 58-річний Костомаров, на той час вже широко відомий історик, нарешті з’єднали свої серця у шлюбі після того, як 28 років тому за день до весілля їх шлюб було зірвано.

Білозерський сумлінною службою здобув прихильність начальства. На початку 1860-х рр. він став редактором «Основи» – першого журналу з українською спрямованістю, на сторінках якого друкувалися і сам Білозерський, і Шевченко, і Костомаров, і Куліш, і його дружина, і Навроцький, і Марко Вовчок (М.О.Вілинська-Маркович – дружина ще одного кирило-мефодіївця Марковича).

Гулак після відбуття покарання у Шліссельбурзькій фортеці, займався педагогічною і науково-дослідницькою діяльністю, широта якої вражає. Також педагогічною діяльністю займалися Посяда, Пильчиков і Тулуб.

Навроцький дуже просунувся по службовій драбині, здобувши численні нагороди і чин статського совітника.

Андрузький, відбуваючи покарання, знову був викритий у написанні антиурядових творів, за що відправлений до Соловецького монастиря. Там він хоробро проявив себе при його обороні під час Кримської війни, і був звільнений в Україну, де слід його губиться.

Як результат справи “Украйно-Слов’янського товариства”, було посилено нагляд за університетами і цензуру, посилено жандармський нагляд в Україні, Київський учбовий округ з юрисдикції Міністерства народної просвіти було переведено під владу генерал-губернатора Бібікова.

Епілог справи “Украйно-Слов’янського товариства” був би неповним, якщо повністю забути ще одного братчика – Савича. 10 червня 1847 р. Савича було затримано в Німеччині й оголошено височайше повеління, негайно повертатися до Росії. Збитий з пантелику, Савич тепер перебував під впливом найжахливіших здогадок. Прибуття в Росію його лякало. Наприкінці життя Савич засвідчив, що в 1847 р. передав Шевченкову поему “Кавказ” Адаму Міцкевичу.

Можливо саме цей факт змушував Савича так лякатися повернення до Росії, бо за зв’язок з польськими революціонерами його б звичайно по голівці не погладили. Вже той факт, що його так настійливо шукали за кордоном, свідчив про те, що, очевидно, справа серйозна. Савич був у відчаї. 12 червня, коли він прибув у м.Кассель, його нервові переживання досягли краю, і наступного дня, порізавши собі у лазні обидві руки й шию, Савич здійснив спробу накласти на себе руки. Вчасно прибула медична допомога врятувала його від смерті. Лікар констатував симптоми психічного розладу.

Пояснюючи свої дії, Савич заявив, що не бачить за собою ніякої провини, але боїться бути звинуваченим. Суїцидальні нахили не покидали Савича, він постійно твердив: “Я хочу померти”. За ним було встановлено пильний нагляд, щоб уникнути нових спроб самогубства. Як виявилось згодом, жандарми нічого не знали про його зв’язок з Міцкевичем, а арешт його був пов’язаний зі справою «Украйно-Слов’янського товариства», яку тільки-но благополучно закрили.

На допитах Савич розповів все, що знав. А знав він небагато. У доповіді Орлова царю відмічалося, що в Києві Савич був проїздом, бачився з Костомаровим, Гулаком і Навроцьким, інших не знав взагалі. Знайомство з Шевченком Орлов не відмітив, очевидно, щоб не обтяжувати долю і так вже нещасної людини. Узнавши про дії Савича під час арешту, Микола І прихильно поставився до його особи. Роль батька, якого діти бояться і поважають, йому завжди подобалась, і на доповідь Орлова про Савича сказав з посмішкою, але дуже ласкаво: “Представить обыкновенным докладом по снятии допроса”. [37]

Примітки

1. Зайончковский П.А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847). – М., 1959; Сергієнко Г.Я. Т. Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1983.

2. Семевский В.И. Кирилло-Мефодиевское общество// Голос минувшего. – 1918. – №10-12. – октябрь-декабрь; Возняк М. Кирило-Методіївське братство. – Лв., 1921; Kozak S. Ukraińscy spiskowcy i mesjanisci. Bractwo Cyryla i Metodego. Warszawa, 1990; Luciani G. Le livre de la genèse du peuple ukrainien. Paris, 1956; Luckyj G. The Brotherhood of Saints Cyril and Methodius, 1845-1847. Ottawa, 1991 та ін.

3. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография.- К., 1989. – С. 475; Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – К., 1990. – С. 399.

4. Полевой П. Воспоминания о Н.И.Костомарове // Живописное обозрение. – 1885. – №7. – С. 271.

5. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. С. 116, 27.

6. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 276.

7. Там само. – С. 286-287.

8. Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 153-159.

9. Там само.

10. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 276.

11. Костомаров Н.И. Указ. соч. – С. 479.

12. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 24-26.

13. Там само. – С. 25.

14. Кулиш П.О. Воспоминания о Н.И.Костомарове // Новь. – 1885. – Т. 4. – № 13. – С. 67.

15. Кирилюк Є.П., Шабліовський Є.С., Шубравський В.Є. Т. Г.Шевченко. Біографія. – К., 1964. – С. 198; Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 277.

16. Чалый М.К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. – К., 1882. – С. 60.

17. Петров А.М. Из далекого прошлого. (Воспоминания о Кирилло-Мефодиевском обществе)// Звенья. – 1935. – № 5. – С. 304-342.

18. Возняк М. Вказ. тв. – С. 145.

19. Семевский В.И. Указ. соч. – С. 146.

20. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 22.

21. Там само.

22. Там само. – С. 33-39.

23. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 285.

24. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 53.

25. Там само. – С. 277.

26. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Ф. 22. № 435. Правки А.Л.Костомарової.

27. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 2. – С. 508.

28. Там само. – С. 337.

29. Кирилюк Є.П., Шабліовський Є.С., Шубравський В.Є. Вказ. тв. – С. 173.

30. Національний музей Т. Г.Шевченка. Папка № 58. А-22. Арк.7, 13.

31. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 295-301.

32. Там само. – С. 59-61.

33. Там само. – С. 179.

34. Ганна Барвінок. Збірник до 175-річчя. – К., 2001. – С. 288, 237.

35. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 356.

36. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Ф.Х. № 14764. Арк.2.

37. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 77.

Опубліковано: Бористен (Дніпропетровськ), 2003 р., № 2 (140), с. 21 – 25; № 3 (141), с. 20 – 23.