Повернення до Петербурга

Павло Зайцев

За ці три місяці Шевченко часто переривав своє перебування в Яготині й виїздив до околичних маєтків, найчастіше, здається, до Березової Рудки, до Закревських. Приятелювання поета з головою товариства «мочемордів» було причиною тяжких уболівань його названої сестри. Княжна з деспотичною послідовністю, настирливо й ні на що не зважаючи, старалася відтягти Шевченка від цього товариства. Свою антипатію до Віктора Закревського вона перенесла на ціле його оточення, на його сестер і родину його брата Платона, де Шевченко почував себе надзвичайно добре й провів багато приємних годин. Марія Закревська була талановитою піаністкою, Софія – письменницею, що спробувала йти слідами Гоголя й у своєму «Ярмарку» дала досить яскравий образ життя полтавського поміщицтва. Родину цю знали як «опозиційну».

Коли Марія й Софія притягали Шевченка своїми талантами, то жінка Платона, «Ганна вродлива», чарувала його своєю незвичайною, суто-українською вродою, своїми «аж чорними – голубими» очима і «станом гнучим». Материнська опіка княжни, що хотіла зробити з поета якогось лицаря чернечого ордену, була надто сувора й для поета тяжка. Бажаючи бачити друга завжди «добрим, чистим і великим», княжна виявляла нерозуміння психічного дуалізму в духовій природі людей того типу, до якого належав Шевченко, типу, так чудово окресленого Пушкіном і нею самою так яскраво описаного.

Серед яготинських знайомих поета були досить цікаві постаті. З Глафірою Псьолівною, що про особливу Шевченкову симпатію до неї розповіла нам княжна Варвара, єднали його спільні мистецькі зацікавлення. Глафіра, між іншим, робила шкіци з голови Шевченка і вміло підхопила характеристичні риси його обличчя. З інших осіб, що їх пізнав там Шевченко, був учений економіст і знавець французького утопійного соціалізму Роман Штрандман, що забрів до Яготина аж з далекого Петербургу. Була це людина високої інтелігентності, і Шевченко з розмов із ним міг багато довідатися про інтелектуальне життя сучасної Європи, зокрема про всі новітні соціальні утопії – про твори Сен-Сімона, Кабе, Фур’є й інших. Штрандман називав Шевченка «останнім із козаків»: очевидно наш поет імпонував йому своїм «козацьким» вільнолюбством, тим, що в формах козаччини бачив, коли не ідеальну, то здорову українську національно-суспільну організацію.

Доктор Фішер, саксонець, домовий лікар Репніних, був теж дуже освіченою й цікавою для Шевченка людиною.

У традиціях дому Репніних жила пошана до давніх українських автономістичних змагань і, хоч пасивна, але яскраво виявлена опозиція до режиму царя Миколи. Старий князь усе життя боровся проти надужить, кріпацьким правом з боку більшості лівобережних українських дідичів і сміливо ставав в оборону місцевих прав у згоді з кращою, не розбещеною до кінця «лакомством нещасним», частиною лівобережного дворянства. Нагородою за це були йому самі розчарування, образи і зрештою дике обвинувачення у… привласненні державних грошей. Маєток його був під урядовою опікою, а над ним самим велося безконечне слідство. Два із сформованих ним у 1831 році козацьких охотницьких полків цар Микола І підступно заслав на північний Кавказ, розлучивши козаків із рідним краєм і з родинами всупереч всякому праву й правді.

Фактично князя скинули з посади «генерал-губернатора Малоросії» тому, що підозрівали в ньому українські сепаратистичні тенденції. Доживаючи віку, князь міг висловлювати свій протест проти дикого режиму тільки опозиційними жестами, демонстративно роздаровуючи із своєї багатої ґалерії портрети царів як ненависні символи насильницького режиму. Шевченко глибоко шанував князя. Зустрічаючи новий рік у родині Репніних, вразливий поет навіть поцілував старому князеві руку, сказавши: «Отаких старих я люблю». Атмосфера яготинського палацу безліччю ниток була зв’язана з усім тим світлим і чистим, що було запереченням Миколиної тиранії. Тут помер дволітній синок рідного брата князя – декабриста Сергія Волконського, покинутий героїнею-матір’ю, що помандрувала слідом за чоловіком на сибірську каторгу. Тут у згадках з’являлась тінь знайомого Репніних, повішеного Миколою І декабриста-поета Кіндрата Рилеєва, що над його поемами з українською тематикою Шевченко переживав колись яскраві моменти національно-патріотичного піднесення.

У Репніних напевне дуже багато чув про Івана Петровича Котляревського, що був другом їхнього дому і, мабуть, не одну рису для відтвореного пізніше в повісті «Близнята» живого образу цього письменника завдячував яготинській традиції. Міг теж довідатися дещо й про 20 літ тому зліквідоване українське масонство, що його живі ще епігони були зв’язані тісною приязню з князем Миколою, як Олекса Капніст, Лизогуби, як І. П. Котляревський, що теж був масоном. З масонством тим були зв’язані яскраві українські незалежницькі змагання першої чверті XIX століття.

Старі Репніни мало показувалися в товаристві, що завжди наповняло яготинський салон, але все ж таки Шевченко з ними досить часто бачився, а з князем, що ввесь день присвячував читанню книжок, напевне мав не одну цікаву розмову, і, як казала княжна Варвара, здобув любов цього «законного» кандидата на гетьмана, за якого його колись уважали українські автономісти. Стара княгиня, внучка гетьмана з пастухів, теж мала симпатію до свого гостя, поета з пастухів.

Крім літературних вечорів (збереглися дані про чотири), коли Шевченко декламував свої або чужі твори, в Яготині велися ще й жваві розмови й дискусії, в яких не бракувало інтелігентних та цікавих учасників. Повставали – може й не раз – і цікаві творчі плани, з яких один, що про нього дійшли до нас відомості, був надзвичайно характеристичний. Якось виникла в яготинському товаристві думка про оперу. Вибрали сюжет, що задовольняв усіх драматизмом і багатством дії, – Мазепа. Шевченко мав написати лібретто, а П. Селецький, полтавець, губерніальний маршалок шляхти, – музику. Цей Селецький був людина реакційна й російський патріот. Коли «всі обстоювали особу Мазепи й хотіли представити його оборонцем свободи в боротьбі з деспотизмом Петра», Селецький у вчинках Мазепи «не знаходив… нічого героїчного і домагався, щоб його представили таким, яким він справді був», а коли з уст майбутнього композитора вирвалося слово «зрадник», що мало характеризувати «справжню» постать гетьмана, всі через це мало з ним не посварилися. До того ж княжна Варвара і Шевченко «хотіли, щоб лібретто було написане українською мовою», а Селецький був «протилежної думки» й казав: «Якщо писати оперу, то писати оперу повалену й мовою загальноприступною, а не якусь там «Наталку Полтавку»».

Ясно, що до згоди не дійшло, і проект не міг бути здійснений. Шевченко, княжна і їх однодумці бачили Мазепу таким, яким увижався й молодому російському поетові, коли в уста свого героя він вкладав слова:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора –

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Суперечка з Селецьким і тяжкий інцидент з Лукашевичем були тими подіями, що різким дисонансом увірвалися в чисту атмосферу яготинського палацу. Складні моральні переживання, викликані відносинами з княжною, хоч і затьмарювали чоло поета, але в них не було нічого, що зачіпало б його переконання або дратувало його людську й національну гідність. Не дурно ж 10 грудня Шевченко писав Григоровичу, що в Яготині «добре, дуже добре».

По виїзді з Яготина ще щось із місяць перебував поет у тих околицях. Гостював, мабуть, у Закревських, у де-Бальменів, може в Маркевича. Був карнавал, і веселе товариство не жалувало часу на забави. Від Я. де-Бальмена згодом дістав дорогоцінний подарунок: прекрасно ілюстрований «Кобзар» (з доданим до нього «Гамалією»). Частину ілюстрацій виконав сам де-Бальмен, частину його шваґер мистець-маляр Башилов. На титульній сторінці був портрет Шевченка, рисований Башиловим з натури.

Одним із документів тих веселих забав був «універсал», що його вислав «гетьман» Шевченко «генеральному обозному» Миколі Маркевичу з наказом прибути негайно в Безбухівку (чи не Вейсбахівка?) до «гетьмана». Під універсалом тим, крім самого «гетьмана», підписалися «полковник компанійський» Корба (поміщик-офіцер Корбе), «генеральний старшина» Вихтор Мочеморденко (В. Закревський), «військовий єсаул» Яків Дибайло (де-Бальмен). «Гетьман» повикидав із статуту веселого братства московську термінологію, що нагадувала «всеп’янійший собор» Петра І, і заступив її національною. Дотепний сибарит і сноб Маркевич відповів на універсал віршованою цидулкою, в якій радив новому «гетьманові» не дуже «гетьманувати» та «махать Мазепиною булавою», пророкуючи, що якщо він не шануватиметься, то його «московською рукою»

…наб’ють

І плакать не дадуть.

Можливо, що ця згадка власне про «Мазепину булаву» була не стільки відповіддю на самий універсал, скільки відгомоном Шевченкових сміливих розмов в антимосковському дусі, що про них доходили чутки до обережного сибарита-пана. А що такі розмови були, про це найліпше свідчать по двох роках звернуті Шевченком до вбитого на Кавказі Якова де-Бальмена слова жалю, що йому

Не за Україну, а за її ката

Довелось пролить кров добру, не чорну…

Розпрощавшися з Закревським та іншими своїми приятелями з сусідніх маєтків Пирятинщини та Прилуччини, мусів він заїхати до Качанівки, щоб попрощатися з Тарновським і вручити йому копію, зроблену з Горнунґового портрета князя Миколи Репніна. Дістав, мабуть, і від Тарновського за це теж якусь заплату, як дістав і від Капніста за таку саму копію. Ще в грудні писав Григоровичу до Петербургу, що «заробляє гроші», й додав: «аж дивно, що вони мені йдуть до рук». Два портрети Репніна, груповий портрет його внуків, портрет т. зв. пані Маєвської, чудесні портрети подружжя Закревських, портрет Лукомського – це ті його праці 1843 р., що збереглися, але напевне їх було значно більше. Життя в маєтках у гостині в знайомих нічого йому не коштувало, отже віз із собою якусь суму грошей, що по злиднях зими 1842-43 років не було для нього річчю зайвою.

З Чернігівщини не поїхав просто на північ, а завернув до Києва, де хотів побачити контракти. Це було між 6 та 13 лютого. Може це рішення було й випадкове, – міг мати попутником когось із чернігівських поміщиків, може навіть і самого Григорія Тарновського. Усі найбагатші землевласники Правобережжя й Лівобережжя бували на цьому з’їзді, де раз на рік робили всякі торговельні угоди. Про те, що був тоді в Києві, знаємо лише з одного листа Василя Білозерського, який розповів, що саме під час контрактів познайомився в тому році з Шевченком. На жаль, не знаємо нічого про враження поета від цього всеукраїнського ярмарку, під час якого тоді рікою лилося шампанське, гриміла скрізь музика й не замикалися двері різних мандрівних театрів, де повно було всяких кабаретових «зірок», а з рук до рук переходили програні в карти маєтки, і одні заробляли тисячі, а інші їх прогулювали.

З Києва поспішав до Москви й Петербургу, бо по дорозі не заїхав навіть до свого друга Віктора Забіли, хоча й обіцяв, очевидно, та й без того випадало б. Залишив тільки приятелеві цидулку, в якій нарікав на те, що не міг у Борзні купити потрібних припасів.

Забіла був дуже цим засмучений і згодом надіслав Шевченкові гумористичне віршоване «посланіє», в якому дорікав йому за «те, що в хутір не забіг», що «зазнався, бачите, з панами, а земляків так і забув»:

? Який же ти писака?

Неначе гнав тебе собака,

Боявся день подарувать –

Щоб побувать у мене в хаті,

Щоб пісень вмісті заспівати,

Якії серце нам гризуть…

За розчарування, що його зазнав, Забіла бажав приятелеві цілого ряду «гастрономічних мук» – з півроку не куштувати

Борщу, вареників, ковбас, литівки,

Сеньги, чахоні і скубрійки…

Щоб цілий день не пив горілки,

Не довелось щоб і наливки

Хоч раз один ковтнуть на смак,

Та щоб приснилось: бужанина,

В’юни, лоскірка і свинина

З сметанкою та із хріном!!!

Отії «щи» щоб їв ти руські!

Отії соуси хранцузькі,

Що тільки в животі бурчать!!!

Тим часом Шевченко по короткому перебуванні в Києві простував до Москви і в середині лютого був уже там. 19. II. він подарував автограф «Чигирина» акторові М. С. Щепкинові. По довгому перебуванні в Яготині йому особливо хотілося пізнати свого талановитого земляка-артиста: в родині Репніних його не могли не згадувати часто, бо князь Микола був великим прихильником його талантів і поміг йому викупитися з неволі.

Тягнуло теж Шевченка познайомитися і з другим земляком – професором Осипом Бодянським. На Україні, як ми бачили, поет не проминув ні одного вченого українознавця. До Бодянського ж не міг не мати особливої симпатії, як до енергійного видавця джерел до української історії й передусім козаччини, як до знавця української етнографії і найліпшого тоді знавця слов’янського відродження. Бодянський поміг Шевченкові виправити текст «Гамалії». Під час цього перебування в Москві Шевченко, мабуть, познайомився з представниками московського слов’янофільства: і Щепкин, і Бодянський мали з ними знайомства, а горді своїм земляком, не могли (особливо Щепкин) не постаратися ввести його до кругу своїх московських знайомих.

Із слов’янофілів міг тоді Шевченко пізнати Ів. Кіреєвського, а з западників – їх головного вождя Станкевича й ціле ближче його оточення. На жаль, про це все є лише посередні дані. Бодянський і Щепкин оточили Шевченка найвищою пошаною й любов’ю. Бодянський у листі з того ж року називав поета «поводирем усіх нас», себто вождем усіх українських національних діячів. Пізніше листування Шевченка з Бодянським показує, як обидва вони один одного високо цінили. Присвята ж Щепкинові «Чигирина» й написане в тому ж році, трохи згодом, посланіє («Заворожи мені, волхве…») доводять, як глибоко Шевченко прив’язався до цього геніального артиста, якому все життя довелося бути «на чужині, на чужій роботі». Ніхто з таким ентузіазмом не приймав Шевченкових творів і не декламував їх, як Щепкин.

Пробувши в Москві днів із п’ять, виїхав до Петербургу.

Віз Шевченко на далеку північ багатющий запас вражень. Справдилося те, що передбачав. Бачив народ свій у неволі й біді. Бачив, що «сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями» – руїнницьку роботу російської бюрократії («німців») і земляків-перевертнів. На загальному дантівському образі страшного морального й культурного падіння вищої верстви та гнобленої нею хліборобсько-селянської маси яскравими плямами виступили образ його розтоптаної квітки, його Беатріче – Оксани та понура група убогих кирилівських хаток, з яких визирали обличчя братів і сестер, що «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». На загальному тлі образу сплюндрованої «нашої, не своєї землі» мигтіли ясними вогниками окремі більш і менш яскраві й далекі від зла, що навколо них розлилося морем, постаті – живий ангел княжна Варвара, добрий і чесний, але нудний містик Капніст, трагічні коміки Забіла й В. Закревський, повний національного пафосу Куліш, і ще може дехто, але це були зернятка в купі струхлявілої, спліснілої полови. Віз із собою глибоко вирізьблений у серці, а в подорожньому зшитку кривавими літерами списаний образ Розритої Могили.