Перші місяці в Україні (1843 р.)

Павло Зайцев

Коли саме вибрався Шевченко з Петербургу – невідомо, але, мабуть, не раніше, як у травні. Їхав просто на Чернігівщину до Качанівки, до Гр. Тарновського. Перед тим вислав йому намальовану олійними фарбами «Катерину» й деякі ще недруковані твори. «До солов’я», мабуть, не встиг прибути до Качанівки, але в тамошньому розкішному парку міг іще наслухатися солов’їв досхочу. Качанівська атмосфера не дуже була йому до вподоби. Знана вже нам претензійна великопанськість скупого качанівського пана, контраст між його багатством і безправною громадою його підданих не могли Шевченка притягати до Качанівки, і хоч він, виїжджаючи з Петербурґу, і вибрав собі її за місце сталого осідку під час вакацій, незабаром її покинув.

Зате познайомився там із багатьма українськими панами, а серед них і з людиною, до якої вже мав, так би мовити, «теоретичну» симпатію, – українським поетом Віктором Забілою, звільненим з війська у зв’язку із змовою декабристів. Цей «старий панич» сидів у своєму хуторі Кукуріківщині під Борзною і був скоріше опікуном, ніж паном своїх нечисленних підданих. Ходив він у національному вбранні, жив просто й убого. Він добре співав, акомпануючи собі на бандурі, і був геніальним оповідачем-імітатором. Його прості ліричні пісні, що були талановитим наслідуванням народної поетики, не могли не подобатися Шевченкові [Кілька з них поклав на музику Ґлінка]. Шевченко гостював у нього, і вони зблизилися. Людиною широких горизонтів і високої освіти Забіла не був, але й Шевченко від людей не вимагав багато і готовий був прив’язатись всією душею до кожної морально чистої людини, а Забіла до таких безумовно належав; до того ж він був людиною патріархально-гостинною.

З Чернігівщини Шевченко поїхав до близького Києва. І від Гребінки, і від Тарновського, і від Забіли міг довідатися про адресу П. Куліша, що учителював тоді в Києві. Син козака з містечка Вороніж на Чернігівщині, цей амбітний юнак, що вмів багато працювати й подобатися статечним і впливовим людям, готувався тоді до наукової кар’єри, яку згодом і розпочав щасливо. Шевченко знав його вже як українського письменника з його творів, а з чуток і як великого ентузіаста всього, що українське, як тоді вже видатного українознавця-енциклопедиста. Зустріч їх відбулася в надзвичайно характеристичній обстанові. Про неї оповідав пізніше сам Куліш у написаній ним же «Жизні Куліша»:

«Ввіходить хтось до Куліша в полотняному пальті. «Здорові були! А вгадайте хто?» – «Хто ж як не Шевченко?» (А ніколи не бачив його і намальованого). – «Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?» і т. д. Тут уже і пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи. Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром ловити».

Відбулося все це не пізніше першої половини червня. Обидва письменники побували тоді вкупі й у Межигірського Спаса на місці спаленого ще у XVIII в. запорізького монастиря. Ця романтична подорож до «убогих руїн» залишила глибокий слід у душі Шевченка, і враження її відгукнулися пізніше в присвяченому Кулішеві «Ченці» і повному ненависти до москалів «Великому льоху». В особі Куліша Шевченко вперше зустрів українця цілком новітнього типу, про який мріяв і якого шукав, – справжнього українського патріота, що мав перед собою виразний ідеал розбудовування української культури й ширення української національної свідомості і тоді мало не в усьому був ідеологічно близький і рідний Шевченкові.

Ідеалізована тоді Кулішем козацька доба була для нього, як і для Шевченка, джерелом політично-організаційних концепцій для майбутнього і засібним арсеналом національно-виховних ідей. Їхні спільні прогулянки були, мабуть, надзвичайно цікаві й для обох повні живого, повчального змісту. Шевченко перевищував Куліша силою інтуїції й фантазії та яскравістю почувань, що ними завжди забарвлювались і його думки; Куліш перевищував Шевченка силою критичної аргументації і, як людина з більшою систематичною освітою, значно більше знав і тому мав більшу самовпевненість. Стиль їх взаємин безперечно усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена, увічі й на людях, із пошаною до поетичного дару Шевченка, а з боку Шевченка – завжди щире признання освічености й національних заслуг Куліша при одночасному критичному – в душі – ставленні до його безмірної амбіції та самовпевнености. Шевченко завжди вмів визначити певну межу для Кулішевих тенденцій впливати на нього і його собі підпорядковувати.

«Справдешнє січове балакання» не привело до справжнього січового побратимства: різниця психічних структур обох молодих титанів нашого відродження стояла між ними стіною, через яку вони, одначе, могли один одному простягати руки, коли було треба. Шевченко робив це завжди щиро, а Куліш – не завжди. Тоді, при першому знайомстві, Шевченко напевне з щирістю ентузіаста подивляв високу інтеліґентність Куліша і захоплювався його науковими планами. Куліш вибирався тоді в довгу наукову подорож по Правобережжі, куди його делегувала Київська Археографічна Комісія. Здається, без помилки можна віднести до того часу зроблений олією прекрасний етюд голови Куліша, в якому Шевченко чудесно віддав романтичну натхненність свого нового приятеля, заслуханого в музику українського минулого й майбутнього. Тоді ж саме познайомився Шевченко в Києві і з Михайлом Максимовичем, уже заслуженим дослідником нашої народної творчості й нашої старої культури, але за яких обставин, на жаль, не знаємо. Максимовича знав і з його історичних праць і як видавця першої збірки українських пісень (1827).

З Києва вирушив просто на Полтавщину. Мав передусім скласти візиту своєму протекторові й приятелеві Євгенові Гребінці в його затишному «Убєжищі» на Полтавщині, де той під сливками й грушками відпочивав по своїх петербурзьких урядових, педагогічних і літературних трудах. Бували, мабуть, разом у гостях у сусідів, а 29 червня – в день св. Петра й Павла – скромною хутірською бричкою вирушили до «українського Версалю» – в гостину до пані Тетяни Вільхівської, до її пишного ампірового палацу у відомій на цілому Лівобережжі Мосівці. До 200 синів і внуків, дочок і внучок нобілітованої Катериною II української козацької старшини з’їздилося на ці «версальські бали» старої вдови-картярки, що проциндрила ввесь свій магнатський маєток на карти й на Грандіозні прийняття, які носили особливо пишний характер 12 січня в день її іменин і 29 червня в день іменин її небіжчика чоловіка-генерала.

Зустріті на ґанку українським поетом Афанасьєвим-Чужбинським, що недавно присвятив Шевченкові вірші:

Гарно твоя кобза грає,

Любий мій козаче! –

закурені в дорозі, Шевченко й Гребінка пішли помитися і привести до ладу свої вбрання, а тим часом іскрою розлетілася по всім домі вістка про те, що приїхав Шевченко.

Коли Шевченко в товаристві Гребінки й Чужбинського ввіходив до пишної зали, «всі гості стовпилися при вході, і навіть пишно-чванькуваті пані, що інакше не розмовляли, як по-французькому, і ті з цікавістю дожидалися появи Шевченка». Завжди скромний, Шевченко «був видимо зворушений блискучим прийняттям» і, представлений господині дому, зайняв місце серед дам у товаристві молодої письменниці-дебютантки панни Софії Закревської. «Цілий день він був предметом загальної уваги», швидко оговтався і «був з усіма, як свій і ніби вдома». «Багато гарненьких пань читали йому з пам’яті уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки». Так симпатично й привітно зустрінутий поет «був у доброму настрої і не розмовляв інакше, як по-українському». По вечері, коли Шевченка затягло до однієї з кімнат палацу веселе чоловіче товариство, він оповів Чужбинському, що не сподівався зустріти таке щире прийняття у поміщиків, і що йому «дуже подобалися деякі молодиці і дівчата».

Чоловічим товариством, що зустріло поета «голосними тостами й привітаннями» і забрало його в полон, був «тісний гурток розумних і благородних людей, переважно гуманних, що користувалися загальною симпатією». Люди ці «чи то тому, що не знаходили діяльності в тодішньому середовищі, чи тому, що не встигли відзвичаїтися від юнацького розгульного життя, за єдине гасло своє вибрали знане латинське прислів’я: «in vino veritas». Гурток цей називався «товариство мочемордів». Цей своєрідний «орден» із такою вульгарною назвою багато в чому нагадував польських «балаґулів» на Правобережжі. Мочеморди мали свій «статут» і свої відповідні до заслуг «титули». Серед них було чимало людей дуже цікавих, а тодішнім їх головою, «великим магістром», був Віктор Закревський, що носив найвищий титул «всеп’янійшества». Колись він служив у гусарах. Розумний і дотепний, він «цілий день бував душею товариства, і всі, що слухали його оповідань про пригоди мочемордів на обох земних півкулях, за боки хапалися від сміху, і в ті хвилини від нього не можна було очей одірвати». Зі своїми кріпаками-селянами «він обходився незвичайно лагідно й інакше не звертався до них, як із якимось жартом».

Прогулявши цілу ніч у товаристві «мочемордів», Шевченко з кількома з них зблизився й зав’язав серед них знайомства.

Найцікавішою для Шевченка постаттю серед цих людей був граф Яків де-Бальмен, нащадок шотландських лицарів, один із власників чудового палацу в Линовицях: Бальмен був прекрасним рисувальником, ілюстратором тодішнього українського поміщицького побуту і, як один із найяскравіших представників культу козацької романтики, захоплювався Шевченковим «Кобзарем».

П’ять літ проживши серед петербурзької богеми, темпераментний і життєрадісний Шевченко, коли відривався думками від того, що мучило його душу, був найулюбленішим у товаристві, де не тільки бахусів дотеп, а й ліберальна думка, і політична сатира мала право громадянства і де не було місця тим, кого він уже тоді всією душею ненавидів – «лакеям… його величества». Було й ще одне, що його з цими людьми зблизило – це симпатичне жіноче товариство їхніх родин. Віктор Закревський мав дві рідні сестри: Марію, прегарну піаністку, і Софію, дотепну оповідачку й письменницю, що полонила Шевченка своїми талантами. Ганна, дружина Вікторового брата Платона, була жінка незвичайної вроди. Ця молоденька красуня-слобожанка, дочка лебединського «городового отамана», особливо зачарувала поета.

Пробувши два дні в Мосівці, Шевченко, як можна догадуватися, прогостював деякий час у Бальменів та Закревських і ще в липні поїхав до Ковалівки, до графа Олекси Капніста, сина знаного письменника Василя, автора «Оды на рабство». Той Василь Капніст їздив колись до Фрідріха Пруського, щоб намовити його визволити Україну з московського ярма. Син його, власник Ковалівки, до якого приїхав Шевченко, був і декабристом, і масоном, одним із носіїв українських вільномулярських традицій першої чверті XIX століття, традицій, що з ними зв’язувалися й українські національно-патріотичні політичні плани. По Україні лунали ще тоді відгомони декабризму й українських політичних товариств часів царювання Олександра І, як от Товариство З’єднаних Слов’ян, Малороссійское Общество В. Лукашевича на Полтавщині й А. Олексієва на Катеринославщині; ще були люди, що пам’ятали, як Україна переживала неспокій і плекала надії на Наполеона. Олекса Капніст був колись членом масонської полтавської ложі, у якій згідно з ритуалом на запитання, де сходить сонце, брати давали відповідь: «У Чигирині».

З О. Капністом Шевченко двічі побував у Яготині в палаці князя Миколи Репніна-Волконського. У перший раз він поїхав туди, щоб оглянути яготинську ґалерію образів, – це було в липні, удруге приїздив туди, мабуть, невдовзі по першій візиті, щоб оглянути портрет князя, що його малював швейцарський артист-маляр Горнунґ: з портрета цього Шевченкові замовили копії Г. Тарновський і Капніст.