Варвара Репніна
Павло Зайцев
Княжна вручила цей свій твір поетові, і коли вони на другий день після нової літературної вечірки зосталися вдвох і вона спитала, чи Шевченко не гнівається на неї, той заперечив, але тоном, що княжни не переконав. Та про гнів і мови не могло бути: Шевченко до глибини душі був зворушений. Він зникнув на кілька днів, не показувався в товаристві й у відповідь на алегорію княжни почав писати для неї поему свого серця під назвою «Безталанный». Писав по-російському, бо княжна української мови не знала.
Про своє особисте життя він перед тим ніколи нічого княжні не оповідав. Шаблони російської романтичної поетики мимоволі, спливали з його пера: занадто добре знав він усю попередню російську поезію, щоб міг їх уникнути, але місцями, хоч одягнені й у чужу мову, думки й почуття його виблискували перлами справжньої поезії. Писав він і цю ліропоему, як усе й завжди, сльозами і кров’ю. Писав про свою вічну самотність і відчуженість, про розчарування в людях, про брак особистого щастя, взаємної любови, про неможливість здійснення своїх революційних планів… Княжна, не бачачи його довго, хвилювалася, довідувалась у братової, що з ним. Уже й оточення мало змогу спостерегти, що Шевченко «зайняв місце» в її серці, в чому вона сама собі вже давно призналася.
За кілька днів увечорі поет з’явився в салоні. Був веселий і пустував. Княжна знову дорікала йому, що він говорить дурниці. Запанувала мовчанка, і Шевченко промовив: «Тихий ангел пролетів». – «Ви вмієте розмовляти з ангелами», – сказала княжна. – «Розкажіть, що вони вам говорять». Шевченко підбіг до стола і, взявши перо й папір, написав поезію і вручив її княжні. Це була присвята до поеми, що її він закінчував. «Чиста й солодка радість» наповнила серце княжни, коли вона прочитала:
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш Добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил.
Писав це щиро під впливом вражень попередніх днів, щиро вірячи в те, що йому пощастило позбутися «житейських путів», що він – «снова ангел рая», що вже не ступить на стежку дрібних спокус, на стежку принизливих забав. Читаючи цю присвяту, княжна відчула, що, коли піддасться «почуттю, яке її опановує», то «кинеться Шевченкові на шию», але перемогла себе. Прочитавши вдруге цей вірш, що для неї звучав як гімн її перемозі, сказала: «Дайте мені ваше чоло» і на очах своїх приятельок – Тані й Глафіри Псьолівен подякувала поетові «чистим поцілунком».
Сталося це 13 чи 14 листопада.
Протягом ближчих днів усе йшло спокійно. Княжна й поет знайшли стиль для своїх відносин: була це приятельська одвертість і простота, далекі від будь-якої сентиментальності з боку Шевченка. Незабаром поет виїхав із Яґотина на десять день, але коли повернувся, то стримувані княжною почуття прорвалися, як бурхливий потік: побачивши його, як він увіходив до їдальні, княжна одна з усього товариства піднеслася з крісла, але поет привітався з усіма загальним поклоном. Екзальтована дівчина хотіла, щоб її коханий поет з’явився в урочистій позі жерця бога Аполлона, а він весело жартував з князем Василем і говорив нестерпні дурниці. Княжна, як підліток-школярка, скочила з ногами на канапу, що відділяла її від дверей, і втекла. Вона не думала про те, що своєю поведінкою звертає на себе загальну увагу.
Увечорі княжну покликали до салону, де Шевченко мав читати присвячену їй поему, і він, уже в ролі справжнього жерця Аполлона, підкорив знову княжну, що оповідала про це так:
«О, який чудовий дар йому даний! Я не могла стримувати ридань, Капніст мовчав, Ліза [Княгиня Лисавета Кейкуатова, дочка Платона Лукашевича] теж, Таня була зворушена, Глафіра скам’яніла, у мене блищали очі, лице палало…»
Шевченко подарував княжні автограф поеми й сказав, що завтра подарує їй і свій портрет.
Другого дня ввечорі поет дістав від княжни повість її життя під назвою «Девочка». У чотирьох розділах княжна в патетично-сентиментальному стилі описала чотири етапи свого духового життя. Описала свої перші неясні мрії дванадцятилітньої дівчинки про любов, перші тремтіння дівочої душі, коли «безіменна любов ласкаво кивала їй головою», а серце її то наповнювалося радісним передчуттям майбутнього щастя, то неясною свідомостю гріховності цих переживань і передчуттям гріховних солодощів. Описувала далі свої переживання у віці 18-25 літ, де з надзвичайною рельєфністю передала ту безбарвність, «що нею в аристократично-світському оточенні стараються одягти дівочу душу, яка вся – один крик: «любов, любов, любов»», яскраво висвітлила всі умовності великопанського виховання, що гасять «чистий вогонь захоплення всім прекрасним», що вселюють у душу фальшиві поняття про моральність; оповідала про першу свою закоханість і зв’язані з нею розчарування, про страшне перше пересвідчення в тому, що на світі є неправда.
Описуючи свій духовий стан в останньому періоді життя, коли прийшла до неї перша справжня любов і коли зустрінутий нею вибранець її серця «спинився й чекав», але приписи світської пристойності, ця «гідра в фіжмах з рум’янами й білилами», позбавила її щастя, вона оповіла, як нарешті серце її змучилось перев’язувати свої рани, і як, по повному духовому сирітстві й по тяжкій внутрішній боротьбі, вона знайшла спокій у релігії. У закінченні порівнювала себе, стару дівчину, з «лірою з порваними струнами», що від них заціліла лише «одна – християнська любов», як «місточок через безодню до людей». Висловлювала віру в те, що в житті замогильному буде їй краще, ніж у цій «оманливій юдолі», і бачила свою майбутню могилу з написом: «Прийдіте, всі труждающіїся і обременении, і аз упокою ви…»
У цій сповіді княжна не завагалася зробити найщиріші признання і місяцями відкривала найінтимніші свої переживання. Шевченкова поема розворушила її уяву. Вона теж почувала себе, як «чужая между своими», теж, майже так, як і поет у своїй сповіді, могла, трохи перефразовуючи його слова, повторювати: «Всему я верила, всему, но кто поверит моей вере?» У Шевченковій тузі «пізнала свою». Тому могла щиро відкрити свою душу, але до того, щоб зробити це, її штовхало почуття любові до поета… надія, надія, що він відповість їй висловом того самого почуття, скаже їй, що ще й у цьому житті вона може пережити радість, і що він – той, хто їй цю радість постарається дати. Але Шевченко цього не сказав.
Сповідь княжни зробила на нього величезне враження. Чутливий, вразливий, він був зворушений нею до глибини серця. У піднесенні, що його тоді переживав, історія життя княжни малювалася йому, як страшна трагедія. Пафос його переживань знайшов належний вираз у відповіді авторці «Девочки», де поет писав: «Каміння б застогнало і кров’ю зійшло, коли б почуло голосіння тієї «дівчинки»». Писав, що ввесь його страшний життєвий досвід, який згасив був світло в його розбитій душі, – малодушність, за приклад брав собі мовчазну терпеливість княжни, її тихе житейське геройство. Скінчив свою відповідь словами: «О, добрий ангеле! Ти укріпив захитану в мені недосвідом віру в існування святих на землі».
Але княжна чекала не цієї «канонізації», а іншої, живої відповіді. Стара княгиня, довідавшись від кн. Кейкуатової про написану дочкою «Девочку», побажала познайомитись із цим доччиним твором. Княжна Варвара прочитала їй і свою повість, і відповідь Шевченка. Мати суворо завважила дочці, що вона «занадто легко пускається в сердечні звірення», а почувши відповідь дочки, що Шевченко для неї «не чужий», що вона його «любить і вповні йому довіряє», сказала, що це «безсоромність». Для старої княгині сповідь дочки, повна частих обвинувачень, кинутих на права й звичаї світу, в якому вона виросла, на права, що для старої княгині були догматами, була блюзнірством, а деякі місця сповіді, де княжна Варвара оповідала, не називаючи імені коханого, про свій роман із Боратинським, що його княгиня не схотіла бачити своїм зятем, були вже для неї особистою образою. Княжна Варвара плакала й ледве заспокоїлась, уголос читаючи матері євангелію.
У ближчі по тому дні Шевченко й княжна в очах усього оточення мали вигляд «двох закоханих, що посварилися». Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він щиро оточив її німбом святости, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Але чи до цього почуття вдячності, щирої симпатії й приязні домішувалося глибше почуття, що єднає дві статі? Вільно сказати, що ні. Коли б було інакше, то його пристрасна натура не дала б себе погамувати ніякими арґументами – ні свідомістю безнадійності, безперспективності цього почуття, з огляду на ймовірно неґативне відношення батьків княжни, принаймні матері, ні передбаченням усіх можливих колізій, що їх навіть при щасливому обороті справи не міг у дальшому не сподіватися: коли якесь почуття виринало в його душі, то поглинало його всього, і він увесь йому віддавався.
Сумний настрій поета мав іншу причину: він знав, він був переконаний, що княжна його покохала, і це було причиною його душевних мук. Він до того часу ніколи не зустрічав такої співзвучної жіночої душі і ні в одної жінки не бачив такого ентузіастичното захоплення його особою, але його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього, і думка про ті моральні терпіння, що її чекали, була для нього нестерпна, як і можливе припущення, що вона сама признається йому в тому, що його кохає. Ніжна душа поета повна була неспокою, і щира сповідь княжни могла цей неспокій цілком виправдувати, – він був добрим психологом і боявся драматичних наслідків цього несподіваного роману. Княжна ж Варвара не вгадувала його настрою і нарешті викликала його на розмову:
– «Чому ви перестали розмовляти зі мною?» – спитала вона, коли зосталася з поетом у салоні.
– «Не можу, не можу», – відповів він.
Княжна почала говорити про свою сповідь-повість. Казала, що це його приклад заразив її, і вона написала цю слабу річ, але «перекинулась, сівши не в свої сани…»
– «О, ні, ні! Це поезія, страшна поезія», – заперечив Шевченко. Він казав далі, що ніколи не переживав того, що тепер, коли прочитав писання княжни, що ніколи не зустрічав такої спорідненої душі, як її душа.
Це був кульмінаційний пункт психічно-нервового напруження в їх відносинах.
Шевченко не простягнув рук до обіймів, не притулив її до свого серця. Княжні було досить, щоб усе зрозуміти. Вона опанувала себе й почала говорити про свою приязнь до нього, просила його дивитися на неї, як на сестру. Потім княжна говорила ще про те, як помагає їй у житті віра.
Прощаючись, Шевченко сказав: «До побачення, сестро…»
Він заспокоївся і другого дня був веселий. Те, чого він найбільше боявся, проминуло: він мав враження, що княжна себе переможе. Сердечність, одвертість і настрій взаємного довір’я характеризували їх відносини на протязі кількох день. Але поет, очевидно, знову побачив щось у поведінці княжни, що його занепокоїло, і він почав, мабуть свідомо, виявляти більшу стриманість і менше розмовляв із нею. Бачачи цю «холодність», княжна Варвара мучилася, і коли Шевченко свою стриманість іще збільшив, з туги і смутку заслабла: вісім день вона нічого не могла їсти і дуже змінилась, їй здавалось, що Шевченко не помічає цього. 4 грудня, в день іменин княжни, всі були в церкві, і коли Шевченко після Служби Божої, складаючи поздоровлення, поцілував княжні руку, вона невимовно зраділа. Протягом дальших днів Капніст, що приїхав теж на іменини до Яготина і гостював там, мав з княжною кілька розмов. Він уже давно взяв на себе роль її ментора, на що давали йому право і пошана до нього княжни, і відносини до нього цілої родини Репніних.
Капніст здобувся на абсолютно інтимний тон, яким іще ніколи не розмовляв із княжною. Не зважаючи на свої вільнолюбні погляди, він, як з усього видно, цілком виключав можливість такого зближення між княжною й поетом, що могло б привести їх до шлюбу. Він закидав княжні, що вона в своїх висловах симпатії до Шевченка зайшла надто далеко, що вона може зробити його нещасливим, бо все це може йому голову закрутити, тощо. Капніст твердив, що поправити Шевченка княжні не пощастить, а що вона, роблячи в цьому напрямку зусилля, задовольняє тільки свої егоїстичні забаганки. Про своє переконання, що княжна закохалася в поета, Капніст не сказав ні слова. Але на другий день, під час нової розмови почув від княжни: «Думаю, що, маючи 35 років, можу собі дозволити багато такого, чого б у молодості не зробила… Хочу бути тільки другом, сестрою Шевченка». Капніст на це відповів, що «зовсім не треба покладатися на свої 35 років, що вік нічого не доводить, що коли жінка й молодий чоловік називають одне одного сестрою і братом, то в цьому завжди є небезпека», що Шевченко може закохатися в княжну і що це було б нещастям для нього, а якщо його амбіцію лоскоче і ніжить увага княжни, то [княжні]… треба бути обережною». Висновок Капніста був той, що Шевченкові треба з Яготина виїхати. Капніст брався за те, щоб переконати в цьому Шевченка.
У княжни стиснулося серце: вона «впала духом». Капніст, побачивши це, сказав їй, що ніколи не сподівався, що «це так поважно». Але він десь коло 8 грудня забрав Шевченка з собою. Поет залишив княжні листа, де, звертаючись до неї на «ти», як брат, увіщав її «берегти в собі багатства, що їх Бог вложив в одне з найпрекрасніших своїх створінь».
За кілька днів Капніст повернувся й оповів княжні, що задоволений Шевченком, але, як він «впевнився», Шевченко переконаний, що княжна «сильно його кохає». Проте спільно з княжною було вирішено, що Шевченко повинен до Яготина ще на кілька днів повернутися, щоб не вмотивований нічим його виїзд не викликав пересудів.
Нова зустріч Шевченка з княжною була дуже сердечна. Княжна панувала над собою. У розмовах із поетом, вона спромоглася навіть сказати йому, що «могла б любити його жінку, якщо б він оженився». Проте Шевченко відчував щось інше і прибрав знову позу стриманості – був із княжною «холодний, мовчазний і байдужий», принаймні так їй здавалося.
Несподівано сталася подія, що потрясла Шевченка. Платон Лукашевич прислав до Яготина з Березані свого кріпака з листом до Шевченка. Посланець у тяжкий мороз зробив не менше як 25 верст пішки. Це обурило Шевченка, і він написав ученому дідичеві різкого листа. На це дістав такою самою дорогою відповідь, у якій оскаженілий Лукашевич здобувся на ущіпливий «дотеп», – що він має 300 таких «йолопів», як Шевченко. Поет, оповідаючи про це княжні, «плакав од болю». Княжна не знала, що сказати, що зробити, щоб потішити його.
«Я, – згадувала вона, – притулила його голову до своїх грудей, обійняла його, цілувала йому руки, цілувала б йому ноги. Я хотіла довести йому, що коли знайшовся негідник, який замість радіти, гордитися й почувати себе щасливим, що геніальний син його рідного краю визволився з цієї ганьби [тобто з кріпацтва], цим йому дорікає, то є істота, що шляхетні почуття й священний вогонь ставить вище від випадковості народження». Шевченко заспокоївся, «розвеселився й оживився, з дивною легкістю перейшовши від смутку до веселості».
У кінці грудня Шевченко виїздив на короткий час із Яготина, але коли повернувся, мав змогу переконатися, що потяг княжни до нього все зростає. Сама вона оповідала, що це «виявлялося дедалі більше». У Яготині зустрів він і новий рік. Кожна зміна в настрої поета спиняла на собі увагу княжни й її мучила. Наближався час, коли Шевченко мав назавжди покинути Яготин. Перед тим він два дні провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василя: княжна бавила їх, пильнуючи, щоб вони при позуванні поводилися спокійно. Під час цих сеансів поет був мовчазний і стриманий. В останні три дні перебування в Яготині був по-братерському сердечний і ніжний з княжною.
Коли, нарешті, 10 січня настав час виїзду Шевченка, княжна Варвара «в сльозах кинулась йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг із кімнати». Покидаючи Яготин, мав певність, що залишає тут друга, який не зрадить його в найтяжчі хвилини життя.