Чигирин і Кирилівка
Павло Зайцев
Де саме провів Шевченко серпень, не можна ствердити, але в кінці серпня він гостював у українського етнографа Платона Лукашевича в його маєтку Березань на Переяславщині, недалеко і від Ковалівки, і від Яготина, і від Березової Рудки Закревських. Він намагався використати своє перебування на Україні, щоб особисто пізнати всіх українських письменників і вчених. Пізнав уже Забілу й Куліша, що, як і він, вмістили свої твори у «Ластівці», познайомився з М. Максимовичем. Мав нагоду пізнати й Чужбинського. Знайомство з Пл. Лукашевичем обіцяло йому дуже багато: Лукашевич був не тільки збирачем і видавцем місцевих українських пісень, але одним із небагатьох (поза Срезневським та Бодянським) учених з України, що побував у Галичині й заприязнився з тамошніми молодими діячами українського національного відродження. До своєї збірки українських пісень він завів як додаток цілу збірку пісень галицьких, опублікованих Вацлавом Залєським.
У бібліотеці Лукашевича був, мабуть, один з небагатьох на Україні, примірник «Русалки Дністрової» М. Шашкевича. Під час цього перебування в Березані Шевченко читав із Лукашевичем «Русалку», і увагу його звернув на себе «» Вагилевича, безперечно один із найкращих творів молодої галицької поезії. Саме коли господар і гість читали «Мадея», прийшов до Березані лист із Галичини від Вагилевича з цілим рядом літературних і наукових просьб і запитань. Відповідаючи Вагилевичу, Лукашевич писав:
«Коли Вашу листину получив, той час з паном Шевченком цитували Вашого «Мадея», що єсте напечатали в Бодині; дуже жалко, що таковую поезію народную оставили; дарите нас чистою мовою Бескедською, ібо вона наша прадідівська» і далі: «коли був у мене Шевченко, я запропонував йому запозичити у Вас деякі слова і форми Ваші, і він згодився».
Легко собі уявити, які живі розмови відбувалися тоді в Березані між Шевченком і Лукашевичем і як цікаво було нашому поетові почути від господаря й довідатися з листів його галицьких приятелів про літературне відродження Галичини. Згода Шевченка на використання галицьких архаїзмів свідчила про «соборницьке» трактування ним розвитку нашої літературної мови. Згода ця була тим більше зрозуміла, що від самих початків своєї творчості Шевченко уникав однобічної переваги в своїй літературній мові власного діалекту, в якому не бракувало деяких елементів, властивих лише нашим північним говіркам [Свідчило це про те, що Шевченко на чужині, в Петербурзі, вивчав усі діалекти з уст земляків з різних українських земель і був одним з перших творців загальнолітературної української мови].
Іще в кінці серпня або на самому початку вересня Шевченко покинув Березань, щоб відвідати рідну Кирилівку, побувати в Чигирині та його околицях і за дніпровськими порогами на Хортиці – на місці колишньої Січі.
18 вересня він уже був у Кирилівці й встиг, також іще в вересні, повернутися до Качанівки. З цього можна зробити висновок, що подорож на Січ, очевидно Дніпром, відбув у першій половині вересня. Але могло бути й так, що подорож на Січ відбув він іще в серпні, по чому вернувся на Полтавщину, а потім, уже в вересні, поїхав на батьківщину. Невідомо теж, коли саме побував на Чигиринщині – чи вертаючись із Січі, чи по дорозі туди, чи, може, виїздив до Чигирина під час перебування в Кирилівці.
І перебування вдома по чотирнадцятьох роках розлуки з рідним селом та родиною, і подорож до Чигирина та до Січі були великим етапом на його життєвому і творчому шляху. Враження від них виорали глибокі борозни-рани в його серці, і перо його потім писало вже тільки їхньою кров’ю.
У Чигирині був іще малим хлопцем, коли ходив із сестрами на прощу, пам’ятав добре «убогі руїни» гетьманської столиці, коли в Петербурзі писав у «Гайдамаках»:
Гетьмани, гетьмани! Якби то ви встали,
Встали подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Коли зрисовував тепер до подорожнього «штамбуху» чигиринську гору, місце колишньої потужної козацької фортеці, неприступного гнізда гордих гетьманів Хмельницького й Дорошенка, переживав надзвичайне зворушення, згадуючи «козацькую славу убогих руїн». Чув страшну мову предків – докори негідним їхніх зусиль внукам:
Великі люди із руїн
На світ виходять і говорять,
Говорять страшно… Плачуть гори
І серце плаче…
[Цитата з мало кому знаної першої редакції поеми «Княжна» (1847).]
У Суботові, колишній резиденції гетьмана Богдана, зрисував козацькі хрести на полях, збудовану гетьманом церкву й розриті москалями підземелля – рештки колишніх гетьманських палат.
На руїнах Суботова й Чигирина всім єством відчув ганьбу рабської сучасності, ввесь сором повної національної неволі, сором національної зради цілих поколінь:
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…
І найтяжчим у тих переживаннях було почуття його повної самотності, свідомості того, що іншим до долі цілої нації зовсім байдуже:
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних.
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає, –
Оглухли, не чують…
У такій безнадійній самотності справді можна було зневіритися, можна було прийти до думки, що ці переживання і настрої – божевілля:
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу…
Але душа його не тільки «плакала», а й «просила святої правди на землі», прагнула боротьби. Можна з певністю сказати, що власне там, на руїнах Суботова й Чигирина, зародилось у Шевченка непереможне бажання бити у дзвін на сполох, будити «живих і мертвих» земляків, грозити їм карою, що розпадеться над ними, благати й проклинати. Тут Шевченко виріс у пророка. Тут знайшли свою безпосередню генезу «Розрита могила», «Чигирин» і «Великий Льох». Можливо навіть, що перші їх редакції або принаймні імпровізації деяких їхніх уступів повстали власне тут, на зганьблених руїнах колишньої слави.
Тут остаточно сформувалася й протимосковська політична концепція поетова. Тут він, думаючи про «сплюндровану», «обчухрану» москалями Україну, дивлячись на Богданову церкву як на символ руїни нації, прокляв Богданове діло – злуку з Москвою. Тут теж із пережитих його пристрасним серцем терпінь і болів виросла й віра, яку він, бичуючи зрадницьку верхівку нації, мав на майбутнє голосити Україні, віра в те, що з посіяних ним сліз, із джерела всенаціональної історичної кривди
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої,
Козацької тої крови,
Чистої, святої…
Тут сказав слова свого національного символу віри: «Чаю воскресенія мертвих…»:
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Що ж до відбутої тоді Шевченком подорожі на Січ, то про неї знаємо лише те, що згадав він сам у листі до кошового Я. Кухаренка за рік: «Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на Хортиці, скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, – бодай вони переказилися». Отже плакав і на Хортиці. Бачив там колонії німців-менонітів, бачив, як
Картопельку садить.
Бачив запорізькі степи, «запродані жидові й німоті» – німецькі колонії й величезні маєтки жида-барона Штіґліца на давніх запорізьких землях. Профануванням пролитої там лицарської крови, образою для пам’яті Сірків і Гордієнків здавався йому цей образ, і він пізніше картав ним запроданих Москві земляків, що вміли свій російський патріотизм погоджувати з козацько-запорізькою романтикою, питаючись їх:
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картоплю родить?
Подорож до Кирилівки теж мусила викликати в Шевченка цілу гаму тяжких, болісних переживань. У далекому Петербурзі так тужив колись за рідною оселею! Ще кілька літ тому писав до брата Микити: «Всяку ніч тільки й бачу во сні, що Тебе, Кирилівку та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь – заплачу». Тепер стояв нарешті перед убогою рідною хатою. Була така сама, як і тоді, коли її покинув, як і все село, де
Не виросло і не згнило –
Таке собі, як і було…
але тепер «веселеє колись село» йому «здавалось темним і німим». Складними й глибокими мали бути його тодішні переживання: уже як вільна людина, освічена й усвідомлена національно й політично, зіткнувся тепер віч-на-віч із тяжким життям поневолених людей, але вже не чужих, а рідних, подвійно близьких. Був супроти їх неволі безпорадний, безпомічний. Ці переживання були для нього невимовно тяжкі, але до них додалося ще одне, що впало на його душу тяжкім гнітом, причавило її й на все життя зробилося джерелом гірких жалів і смутків. Відвідуючи могилки батька й матері в темному садочку і дивлячись, як над ними
Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались,
запитався брата, що був із ним, про свою кучеряву Оксаночку й довідався раптом про страшну її трагедію: її звів приблуда-москаль, вона мала від нього дитину, а потім, покинута ним, збожеволіла. Ще всього три роки тому, оповідаючи в «Гайдамаках» роман двох чистих сердець – Яреми й Оксани, описував у ньому свої колишні переживання, свою першу любов до Оксаночки Коваленківни. Сам це потвердив, малюючи щастя закоханого Яреми:
Лише неповних два літа тому написав «Мар’яну черницю», де теж; за літературні «моделі» для роману взяв себе і свою дитячу кирилівську любов – Оксану. Ясно сказав про це, звертаючись до своєї коханої у присвяті до поеми:
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Жадних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодости. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося, і сліду не стало» – сліду реального, але слід ідеальний був глибокий. Аджеж вона, ця кучерява дівчина, його колись
Навчила душею, серцем розмовлять –
вона з ним
…усміхалась, плакала, журилась…
І раптом довелося вислухати про неї страшну повість:
… Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями, та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того! З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає,
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудась пішла;
Ніхто не знає, де поділась.
Занапастилась, одуріла…
Первоцвіт його серця, його весінній ряст був потоптаний і зганьблений, і щось несамовите було в тому, що така доля спіткала і його Оксану, його колишню чисту, дитячу любов. Страшним пророцтвом, якимсь прозрінням ясновида вставали тепер у його власній уяві образ зведеної москалем Катерини з першої його поеми і образ збожеволілої Оксани з поеми «Слепая».