Галайда

Тарас Шевченко

«Яремо! герш-ту, хамів сину?

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидче, хаме!.. Постривай!

Їмості треба. Не барись».

Пішов Ярема, похиливсь.

Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить,

Не знав, нагинався…

О Боже мій милий!

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить

Або чорнобрива в гаю заспіває…

О Боже мій милий, як весело жить!

Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

Попихач жидівський, виріс у порогу;

А не клене долі, людей не займа.

Та й за що їх лаять? Хіба вони знають,

Кого треба гладить, кого катувать?

Нехай бенкетують… У їх доля дбає,

А сироті треба самому придбать.

Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й то не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить…

Нащо батько, мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять?

Сирота Ярема – сирота багатий,

Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі – як зіроньки сяють,

Білі рученята – мліють-обнімають,

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Отакий-то мій Ярема,

Сирота багатий.

Минуло, дівчата…

Минулося, розійшлося,

І сліду не стало.

Серце мліє, як згадаю…

Чому не осталось?

Чому не осталось, чому не вітало?

Легше було б сльози, журбу виливать.

Люди одібрали, бо їм було мало.

«Нащо йому доля? треба закопать:

Він і так багатий…»

Багатий на лати

Та на дрібні сльози – бодай не втирать!

Доле моя, доле! Де тебе шукать?

Вернися до мене, до моєї хати,

Або хоч приснися… Не хочеться спать.

Вибачайте, люди добрі:

Може, не до ладу,

Може, ще раз зустрінемось,

Поки шкандибаю

За Яремою по світу,

А може… й не знаю.

Лихо, люди, всюди лихо.

Нігде пригорнуться:

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться –

Гнуться мовчки, усміхаться,

Щоб люди не знали,

Що на серці заховано,

Щоб не привітали.

Бо їх ласка… Нехай сниться

Тому, в кого доля,

А сироті щоб не снилась,

Не снилась ніколи!

Тяжко, нудно розказувать,

А мовчать не вмію.

Виливайся ж, слово-сльози:

Сонечко не гріє,

Не висушить. Поділюся

Моїми сльозами…

Та не з братом, не з сестрою –

З німими стінами

На чужині… А поки що –

До корчми вернуся,

Що там робиться.

Жидюга

Дрижить, ізігнувшись

Над каганцем: лічить гроші

Коло ліжка, клятий.

А на ліжку… ох, аж душно!..

Білі рученята

Розкидала, розкрилася…

Як квіточка в гаю,

Пазухи немає –

Розірвана… Мабуть, душно

На перині спати

Одинокій, молоденькій;

Ні з ким розмовляти, –

Одна шепче. Несказанно

Гарна нехрещена!

Ото дочка, а то батько –

Чортова кишеня.

Стара Хайка лежить долі,

В перинах поганих.

Де ж Ярема? Взявши торбу,

Примітки

Галайда – іменник «галайда» походить від прислівника «гала» (пор.: «гала світа» – «світ за очі»), означає «безпритульний, бродяга». Пор. також: «галай» – «запальна людина, зірвиголова» (Етимологічний словник української мови. – Т. 1. – С. 456–457). Як прізвище Яреми в тексті поеми «Гайдамаки» з’являється лише в розділі «Червоний бенкет» (рядки 1414–1425); очевидно, в зв’язку з цим у робочому примірнику книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844, в якому Шевченко доопрацьовував поему 1859 р., він замінив назву розділу «Галайда» на «Ярема», а «Червоний бенкет» – відповідно на «Галайда» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76, с 23, 71). Однак до «Кобзаря» 1860 це виправлення не перенесено.

Сам Шевченко вважав Ярему Галайду особою реальною, зазначивши у передмові, що він лише «вполовину видуманий» (очевидно, малося на увазі, що в поемі домислено романтичну лінію – його взаємини з Оксаною). У народних переказах, записаних наприкінці 20-х років XX ст., є згадки про Галайду як історичну постать і навіть про відображення його прізвища в місцевій топоніміці:

«А “Галойдине”, то там Галойда стояв зі своїми хлопцями. Тут, тілько оком скинь, навкруги Лисянки був великий ліс, а яри такі сильні та глибокі. Тепер на Галайдевому тільки трохи ліса залишилось, але ями ті, що Галойда вкопувався, й досі є» (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Т. Шевченка. – К., 1928. – С 375–376).

Вільшана (нині селище міського типу Городищенського району Черкаської області) – містечко на Звенигородщині. За народними переказами, поблизу неї була Лейбина корчма, з опису якої починається розділ «Галайда». Шевченко відзначив це у примітці до поеми: «Вільшана, або Ольшана, містечко Київської губернії, Звенигородського повіту; між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом. (Од старих людей)». Ці назви зафіксовано і в пізніших географічних описах: «Деревня Боровики лежит в четырех верстах на перекрестке дорог из Кириловки в село Козацкое и из местечка Олшаной в село Тарасовку» (Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Киев, 1864. – С. 401).

Їмості – тобто пані, поміщиці (від польськ. «mości pani»).