Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Гупалівщина

Тарас Шевченко

Варіанти тексту

Опис варіантів

Зійшло сонце; Україна

Де палала, тліла,

А де шляхта, запершися

У будинках, мліла.

Скрізь по селах шибениці;

Навішано трупу –

Тілько старших, а так шляхта

Купою на купі.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очі;

Ніхто не боронить.

Та й нікому: осталися

Діти та собаки –

Жінки навіть з рогачами

Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» –

Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли та й виросли;

Замучені руки

Розв’язались – і кров за кров,

І муки за муки!

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами,

А за ними і Галайда

З дрібними сльозами.

Вже минули Воронівку,

Вербівку; в Вільшану

Приїхали. «Хіба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю».

А тим часом гайдамаки

Й Вільшану минають.

Питається у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба ні, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Оті ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарі

Вчора поховали».

Не дослухав… «Неси, коню!»

І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогодні, коли й умру,

З домовини встану

Ляхів мучить. Серце моє!

Оксано! Оксано!

Де ти?»

Замовк, зажурився,

Поїхав ходою.

Тяжко-важко сіромасі

Боротись з нудьгою.

Догнав своїх. Боровиків

Вже хутір минають.

Корчма тліє з стодолою,

А Лейби немає,

Усміхнувся мій Ярема,

Тяжко усміхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогодні… Та й жаль стало,

Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють півпаробка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах;

На плечах торбина.

«Гей, старченя! Стривай лишень!»

«Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака».

«Який же поганий!

Відкіля ти?»

«З Керелівки».

«А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?»

«І озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його».

«Що, сьогодня ляхів бачив?»

«Нігде ні одного;

А вчора було багато.

Вінки не святили:

Не дали ляхи прокляті.

Зате ж їх і били,

І я й батько святим ножем;

А мати нездужа,

А то й вона б».

«Добре, хлопче.

Ось на ж тобі, друже,

Цей дукачик, та не згуби».

Узяв золотого,

Подивився: «Спасибі вам!»

«Ну, хлопці, в дорогу!

Та чуєте? Без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцім яру є озеро

Й ліс попід горою,

А в лісі скарб. Як приїдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань».

Приїхали,

Стали кругом ліса;

Дивляться – нема нікого…

«Ту їх достобіса!

Які груші уродили!

Збивайте, хлоп’ята!

Швидче! швидче! Отак! отак!» –

І конфедерати

Посипалися додолу,

Груші гнилобокі.

Позбивали, упорались;

Козакам нівроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхів кишені

Потрусили, та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.


Примітки

Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. – Згадки про участь жінок у розправах над польською шляхтою є в романі М. Чайковського «Вернигора», як-от епізод у селі Шендерівці, де жінки насмерть повбивали шляхтичів праниками для білизни на березі ставка за всі заподіяні раніше кривди (с. 55, 261); наведено там також спогади очевидців про те, що «навіть жінки за прикладом чоловіків, розлютившись, різали й убивали кочергами, ножами, серпами і заохочували до такої ж запеклості своїх дітей» (с. 266). Перекази про участь жінок у гайдамаччині записано й у XX ст. (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка. – С. 391–393).

Болить серце, як згадаєш: Старих слов’ян діти Впились кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. – Католицьке духівництво, яке відігравало важливу роль у посиленні польсько-шляхетського гніту в Україні, Шевченко вважав головним призвідцем розбрату між польським та українським народами. У примітці до цих рядків Шевченко наголосив на негативному впливі Берестейської унії – запровадженого 1596 р. об’єднання католицької та православної церков – як особливо небезпечного й підступного знаряддя духовного та соціально-економічного поневолення: «До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуїти, то, може б, і не різалися; єзуїт Поссевін, легат папський, перший начав унію в Україні».

Єзуїти – члени заснованого 1534 р. Ігнацієм Лойолою католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса», який разом з орденом кармелітів став основою реформи католицької церкви у XVI ст. після розколу її протестантами.

Поссевіно Антоніо (1534–1611) – діяч ордену єзуїтів. Згадується у використаній Шевченком праці: Bandtkie J. S. Dzieje Królestwa polskiego. – Т. 2. – S. 199–200, 221. Виконуючи дипломатичні доручення Папи Римського в Росії, намагався схилити царя Івана Грозного до переходу в католицтво. Важливим кроком до цього вважав запровадження унії на українських землях, про що писав 1581 р. у першій частині свого трактату «Московія» (див.: Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI в. – М., 1983. – С. 21–40). Подібну оцінку ролі католицької церкви в історії українсько-польських взаємин Шевченко дав 1847 р. у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками…»):

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові…

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели.

У «Передмові» до поеми «Гайдамаки» Шевченко, дослівно повторивши деякі місця з рядків 1539–1562 розділу «Гупалівщина», висловив ідею братнього єднання українського, польського та всіх слов’янських народів: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав’янськая земля».

Ці погляди Шевченка на історію польсько-українських взаємин багато в чому співзвучні з думками, висловленими у написаній 1839 р. Праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине»:

«А было время, когда народ Литвы и Украины, соединенный с народом польским “как равный с равными, свободный с свободными”, исповедывал беспрепятственно веру своих отцов… Было время, когда козаки днепровские, гремя грозою на татар и турков, дружно стояли за Польшу: и Польша, зная всю цену заслуги козацкой, отличала храбрую дружину днепровских рыцарей богатыми дарами и знаками чести и многими правами на Украине. То был век цветущего состояния Польши, век воинской славы козацкой… Но смертью Батория кончился и славный век его; Польша перестала красоваться своим бытием и склонилась к упадку; прежнее дружество ее с козаками обратилось в взаимную вражду и нелюбие, и немилым стало для Украины ее союзническое подданство Польше.

Какой же враждебный дух произвел сии роковые перемены? Главною виною тому было гонение веры, открытое Жигимонтом III… Это гонение возбудили иезуиты, опутав нового короля, а с ним и все польское правительство, своею сетью… Чтобы западную Русь отторгнуть от восточной церкви и привлачить к подножию римского престола, иезуиты предначертали распространение унии, и уния простерлась бедою по Литве и Украине» (Максимович М. А. Собрание сочинений. – Т. 1. – С. 626).

Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» – До цих рядків розділу «Титар» Шевченко зробив примітку: «Анахронізм: титаря ляхи замучили зимою, а не літом». Насправді Данила Кушніра було закатовано й спалено в день Петра й Павла, 27 червня 1766 р. (див.: Лобода Ф. Вирша на сожжение млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. – 1886. – № 1. – С 204).

«Відкіля ти?» – «З Керелівки». – Навівши назву рідного села в місцевій народній вимові, Шевченко підтверджує правдивість наведеного епізоду власним свідченням у примітці: «Керелівка, або Кариловка – село Звенигородського повіту. Червонець, що дав Залізняк хлопцеві, і досі єсть у сина того хлопця, которому був даний, я сам його бачив». Не виключено, однак, що в народному переказі цей червінець пов’язано з іменем М. Залізняка пізніше.

«А Будища знаєш? І озеро коло Будищ?» – У примітці до цих рядків Шевченко пояснив деякі місцеві топоніми, а також назву розділу «Гупалівщина»: «Село Будища, недалеко од Керелівки, в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де був захований шляхетський скарб, і досі видно, тілько вже розруйновані». Наприкінці 20-х років XX ст. від І. Кривошия було записано розповідь про залишки якихось підземних сховищ:

«В нашому лісі, тому, що від Водяників, який зветься “Тупчієве”, є великі насипи й припічки, а на припічках велике дерево повиростало. Переказували старі люди, що то була Залізнякова фортеця. Отож-то й до цього часу стоїть. Казали, що там і підземні виходи є в другі ліса, але я не знаю, де воно, бо я бачив багато льохів попід ті припічки й лазив у ті льохи, але далеко не можна піти, бо завалено» (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Тараса Шевченка. – С. 387).

Тоді ж записано переказ про знайдені в одному з таких льохів скарби (Там само. – С. 388–390).

А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. – Ці рядки є ще одним підтвердженням того, що повстання під проводом М. Залізняка почалося близько «Зелених свят» («Трійці»), які 1768 р. припадали на 19 травня.

Дукачик – дукат, поширена в багатьох країнах Європи венеціанська монета. У Польщі XVIII ст. звалася ще «червоним злотим».