Свято в Чигирині

Тарас Шевченко

Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою – море закипить…

Закипить – і розлилося

Степами, ярами;

Лихо мліє перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,

Та й що з того, що згадаєш?

Згадаєш – заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

Із-за лісу, з-за туману

Місяць випливає,

Червоніє, круглолиций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не треба

Людям його світу,

Що пожари Україну

Нагріють, освітять.

І смерклося, а в Чигрині,

Як у домовині,

Сумно-сумно. (Отак було

По всій Україні

Против ночі Маковія,

Як ножі святили.)

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигоні

Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином,

У темному гаю,

Зібралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались – дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть;

Осідлані коні, вороні готові.

Куди-то поїдуть? кого повезуть?

Он кого, дивіться. Лягли по долині,

Неначе побиті, ні слова не чуть.

Ото гайдамаки. На гвалт України

Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попід дібровою стоять

Вози залізної тарані;

То щедрої гостинець пані.

Уміла що кому давать,

Невроку їй, нехай царствує;

Нехай не вадить, як не чує!

Поміж возами нігде стать:

Неначе в ірій налетіло

З Смілянщини, з Чигирина

Просте козацтво, старшина,

На певне діло налетіли.

Козацьке панство похожає

В киреях чорних, як один,

І поглядає на Чигрин.

Старшина первий

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий

Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».

Старшина третій

Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»

Старшина другий

А Гонта нащо? А Залізняк? До Гонти сама… сама писала: «Коли, – каже…»

Старшина первий

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий

Та ні, то люде гомонять.

Старшина первий

Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні; химерять, химерять, та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали – грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.

Старшина третій

Справді співа щось; піду спиню.

Старшина первий

Старшина другий

Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень: треба, та й годі.

Старшина третій

Старшина первий і другий

Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи;

І ви, молдавани,

Тепер ви не пани;

Ваші господарі –

Наймити татарам,

Турецьким султанам,

В кайданах, в кайданах!

Годі ж, не журіться;

Гарно помоліться,

Братайтеся з нами,

З нами, козаками;

Згадайте Богдана,

Старого гетьмана;

Будете панами,

Та, як ми, з ножами,

З ножами святими,

Та з батьком Максимом

Сю ніч погуляєм,

Ляхів погойдаєм,

Та так погуляєм,

Що аж пекло засміється,

Земля затрясеться,

Небо запалає…

Добре погуляєм!

Запорожець

Кобзар

Запорожець

Гайдамака

Та не голосно, щоб не почула старшина.

Запорожець

А що нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче Божий, не слухай його.

Гайдамака

Запорожець

Гуртом

Кобзар (співає)

Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Степами-лісами.

А за ним орлята;

А за ним хлоп’ята.

Запорожці ті хлоп’ята,

Сини його, діти,

Поміркує, загадає,

Чи бити, чи пити,

Чи танцювать, то й ушкварять,

Аж земля трясеться.

Заспіває – заспівають,

Аж лихо сміється.

Горілку, мед не чаркою –

Поставцем черкає,

А ворога, заплющившись,

Ката, не минає.

Отакий-то наш отаман,

Орел сизокрилий!

І воює і гарцює

З усієї сили –

Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу…

Степ і море; скрізь битий шлях,

Скрізь золото, слава.

Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки:

Йде Залізняк Чорним шляхом,

За ним гайдамаки.

Запорожець

Оце то так! Вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.

Гайдамака

Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець

Гайдамака

І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в’язне, більше м’яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

Кобзар

Ночували гайдамаки

В зеленій діброві,

На припоні пасли коні,

Сідлані, готові,

Ночували ляшки-панки

В будинках з жидами,

Напилися, простяглися

Та й…

Громада

Цить лишень! Здається, дзвонять. Чуєш?.. Ще раз… о!..

«Задзвонили, задзвонили!» –

Пішла луна гаєм.

А я доспіваю».

Повалили гайдамаки,

Аж стогне діброва;

Не повезли, а на плечах

Чумацькі волові

Несуть вози. А за ними

Сліпий Волох знову:

«Ночували гайдамаки

В зеленій діброві».

Шкандибає, курникає,

І гич не до речі.

«Ну лиш іншу, старче Божий!» –

З возами на плечах

Кричать йому гайдамаки.

«Добре, хлопці, нате!

Отак! Отак! Добре, хлопці!

Ануте, хлоп’ята,

Ушкваримо!»

Земля гнеться,

А вони з возами

Так і ріжуть. Кобзар грає,

Додає словами:

«Ой гоп, таки так!

Кличе Гандзю козак:

«Ходи, Гандзю, пожартую,

Ходи, Гандзю, поцілую;

Ходім, Гандзю, до попа

Богу помолиться;

Нема жита ні снопа,

Вари варениці».

Оженився, зажурився –

Нічого немає;

У ряднині ростуть діти,

А козак співає:

«І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»

«Ой гоп, того дива!

Наварили ляхи пива,

А ми будем шинкувать,

Ляшків-панків частувать.

Ляшків-панків почастуєм,

З панянками пожартуєм.

Ой гоп, таки так!

Не соромся, дай рученьку,

Ходім погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,

А ми заспіваймо.

А ми заспіваймо,

А ми посідаймо,

«Ще раз, ще раз!»

«Якби таки або так, або сяк,

Якби таки запорозький козак,

Якби таки молодий, молодий,

Хоч по хаті б поводив, поводив.

Страх мені не хочеться

З старим дідом морочиться,

Якби таки…»

«Цу-цу, скажені! Схаменіться!

Бач, розходилися! А ти,

Стара собако, де б молиться,

Верзеш тут погань. От чорти!» –

Кричить отаман. Опинились;

Попи з кадилами, з кропилом;

Громада – ніби нежива,

Анітелень… Поміж возами

Попи з кропилами пішли;

За ними корогви несли,

Як на Великдень над пасками.

«Молітесь, братія, молітесь! –

Так благочинний начина. –

Кругом святого Чигрина

Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть,

Конають в тюрмах, голі, босі…

У ляха в’яне, як перш мати,

І непокритая коса

Стидом січеться; карі очі

Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться конать

В ярмі у ляха… Горе, горе!

Молітесь, діти! Страшний суд

Ляхи в Україну несуть –

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає –

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє!

Нема Богдана червонить

І Жовті Води, й Рось зелену,

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити!

Я сохну, сохну… Де Тарас?

Нема, не чуть… Не в батька діти!»

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

Молились,

Молились щиро козаки,

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава –

Біліє хустина,

Та й ту знімуть…

А диякон

«Нехай ворог гине!

Беріть ножі! Освятили».

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: «Освятили!»

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні.

Примітки

Чигирин (нині райцентр Черкаської області) – старовинне місто на Черкащині. Відіграло важливу роль у повстаннях XVI–XVII ст. проти польського гніту під проводом С. Наливайка (1594–1596), Т. Федоровича (1630), П. Павлюка (1637). Під час національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр. було резиденцією гетьмана Б. Хмельницького та адміністративно-політичним центром України, полковим містом Чигиринського полку. Початок Коліївщини навесні 1768 р. теж пов’язаний з Чигирином: розташований поблизу Холодний Яр став місцем збору повстанського загону М. Залізняка.

Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люди, що зібрались волю боронить. – Шевченкова примітка до цих рядків («Про конфедератів так розказують люди, которі їх бачили; і не диво, бо то була все шляхта z honorem, без дисципліни; робить не хочеться, а їсти треба») свідчить, що в оцінці Барської конфедерації він спирався не на історичні джерела, а на народне уявлення про неї. Разом із тим тут виразно відчувається полемічне заперечення Шевченком апологетичного погляду на барських конфедератів, висловленого в романі М. Чайковського «Вернигора»: «Конфедерати – польська шляхта, що любила вітчизну та її свободи й почала збиратися під національний прапор» (Czajkowski М. Wernyhora. – S. 257).

Против ночі Маковія, Як ножі святили… – Йдучи за народною традицією («Так про Чигиринське свято розказують старі люди»), Шевченко пов’язує початок Коліївщини зі святом Маковія – днем пам’яті мучеників за віру братів Маккавеїв, – яке за православним церковним календарем відзначалося 1 серпня за ст. ст. Цієї ж версії дотримувався дехто з польських письменників, що писали про Коліївщину (О. Гроза, Ю. Словацький, М. Чайковський). У деяких історичних працях XIX ст. зазначалося, що молебень перед початком повстання в Мотронинському Троїцькому монастирі поблизу Чигирина відбувся «в Троицын день, в храмовый праздник» (Маркевич Н. История Малороссии. – М., 1842. – Т. 2. – С. 661). Як встановлено сучасними дослідниками, повстання почалося в Петрівський піст (тобто через тиждень після Трійці) – 26 травня 1768 р. (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – К., 1970. – С. 421–422; Храбан Г. Ю. З історії гайдамаччини // Український історичний журнал. – 1968. – № 6. – С. 97).

Убогий, багатий Поєднались… – У цих і дальших (892–895) рядках відбився історичний факт – участь у повстанні 1768 р. не лише найбіднішої частини селянства та козацтва, а й багатої козацької старшини, яка прагнула в своїх інтересах скористатися послабленням влади Речі Посполитої на Правобережній Україні.

У темному гаю, в зеленій діброві… Осідлані коні, вороні готові. – Підготовку до повстання М. Залізняк розпочав навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря під Чигирином. Прибувши туди із Запорозької Січі разом з кількома козаками, він почав гуртувати навколо себе місцевих селян та козаків і формувати повстанські загони, використовуючи зручне розташування урочища, зокрема, й з оборонного погляду.

Мотронинський монастир (заснування якого на землях, що ними нібито володіла давньоруська княгиня Мотрона, легенда відносить у часи перед татаро-монгольською навалою) після зруйнування татарами було відновлено 1568 р. Протягом XVII–XVIII ст. він був важливим центром боротьби з уніатством та польським гнітом на Правобережній Україні, не раз зазнавав руйнувань, у зв’язку з чим був добре укріплений.

«В четырех верстах на запад от с. Мельников лежит Мотренинский заштатный монастырь. Он расположен на возвышенности… Возвышенность эта, окружностью более трех верст, окружена древними укреплениями, насыпанными весьма правильно и искусно, и покрыта густым лесом. Самые валы и рвы заросли старыми дубами. Лес этот, продолжающийся далеко за укрепления, называется Мотренинским» (Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – С. 688).

Перекази про гайдамацький табір у Холодному Яру зберігалися в народі протягом тривалого часу; один з них записав П. О. Куліш у середині XIX ст. від старого ченця Мотронинського монастиря:

«Як зібралися гайдамаки в Мотронинському лісу, то зробили собі Січ. Вибрали таке місто, що з трьох боків байраки, а з четвертого поставили башту. Кругом обрубались лісом. Посередині насипали грошей і ниткою перехрестили, да й прибили її колочками у чотирьох містах. І козак кругом ходить. Оце ж у одному байраці Січ, а в другому, на Бойковій Луці, Склик. А Скликом звався казан, що висів на дубі, і коло його довбня. А то для того, що скоро яка тривога абощо, зараз прибіжить козак та довбнею й почав валять, а казан на ввесь ліс реве. То вже де б которий козак не був, скорійш збігаються докупи. Да тут же зараз коло Склика був у дуброві Значок – таке-то, бач, обзначене кругом місце, де їх коні паслись. А од Значка, верстов три ік Жаботину було Гульбище, на високій могилі, так що як зійдеш туди, то ввесь Жаботин як на долоні. Посходять, було, на ту могилу, балакають, у карти грають, співають пісень усяких. Рідко було який день вибереться, щоб там нікого не було» (Кулиш П. Записки о Южной Руси. – СПб., 1856. – Т. 1. – С. 279–280).

Шевченкові ці перекази були відомі з дитинства; бував він і в самому монастирі, про що збереглися свідчення мемуаристів, які прямо пов’язували ці дитячі враження Шевченка з його майбутньою творчістю.

«Кроме рассказов деда, в создании “Гайдамак” имело участие, как можно думать, и путешествие маленького Шевченко в Мотронинский монастырь. Об этом путешествии покойный поэт рассказывал Ив[ану] Максимовичу] Сошенко. В Мотронинский монастырь Шевченко ходил с сестрами на прощу. Монастырь этот замечателен тем, что в цвинтаре его положено много колиив, как гласят о том каменные плиты, находящиеся на некоторых из могил. Маленький Шевченко, в это время уже грамотный, прочитывал могильные надписи, удовлетворяя тем любопытство как свое собственное, так и других богомольцев: меж последними немало нашлось хорошо помнивших покойников Мотронинского цвинтаря, и они тут же дополняли лаконические надписи своими воспоминаниями о колиях. Эти рассказы Шевченко слушал с таким вниманием, что память о них сохранилась у поэта до позднего времени» (Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченко // Основа. – 1862. – № 3. – С. 9).

На гвалт України Орли налетіли… За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. – Шевченко змалював гайдамаччину як справедливу народну помсту гнобителям. Його концепція збігається з поглядами, висловленими в праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине», написаній 1839 р.; заборонену в той час цензурою, цю працю було передано автором історикові М. А. Маркевичу, який використав її у відповідному розділі своєї «Истории Малороссии» (М., 1842). З останньою Шевченко був знайомий ще до її виходу в світ; можливо, тоді ж ознайомився він і з рукописом М. О. Максимовича, де було чимало місць, близько співзвучних з написаною незабаром поемою «Гайдамаки»:

«Кровавый подвиг Железняка был не простой гайдамацкий разбой и не случайное нападение запорожцев на польские владения для грабежа и добычи. Нет, то было огнедышащее извержение народной мести и вражды, целый век копившейся под гнетом унии; то была предсмертная, судорожная схватка двух враждебных стихий в государственном теле, которое уже близилось к своему концу» (Максимович М. А. Собрание сочинений. – Киев, 1876. – Т. 1. – С. 625).

Аналогічні погляди Шевченко висловив також 1845 р. у вірші «Холодний Яр», де він гостро полемізує з працями історика А. О. Скальковського «История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского» (Одесса, 1841) та «Наезды гайдамаков на Западную Украину. 1733–1768» (Одесса, 1845).

Попід дібровою стоять Вози залізної тарані; То щедрої гостинець пані. Уміла що кому давать… – Ідеться про російську імператрицю Катерину II, уряд якої, з одного боку, був зацікавлений у послабленні влади Польщі на Правобережній Україні, а з другого – усе робив для придушення народного повстання, яке загрожувало перекинутися й на підвладне Росії Лівобережжя. Серед учасників Коліївщини ширилися чутки, ніби сама цариця Катерина II санкціонувала збройне повстання проти польської шляхти. Вози з ножами – основною зброєю більшості повстанців – також вважалися подарунком російської імператриці. В романі М. Чайковського «Вернигора» про це була спеціальна примітка: «Відомо всій Україні, що імператриця Росії прислала в дарунок селянам ножі, які звеліла святити попам греко-російського віросповідання; ці ножі було освячено в день святого Маковія в монастирі св. Мотрі, розташованому в лісах за версту від Чигирина. їх розвозили по селах і роздавали селянам, яким при сповіді попи наказували різати ляхів і жидів; багато хто з цих попів був підкуплений московським золотом, інші ж – осліплені релігійним фанатизмом і роз’ятрені супротив шляхти пам’яттю про давні переслідування України» (Czajkowski M. Wernyhora. – S. 259).

Шевченко ущипливо натякає на розпусність Катерини II – скабрезно-двозначний смисл вислову «щедра пані» підкріплюється ще й тим, що в польській мові цей фразеологізм означає також «жінку легкої поведінки» (див.: Dawna facecja polska. – Warszawa, 1960. – S. 141). Водночас він вказує на підступність політики російського царизму, війська якого не лише допомогли польському королеві боротися проти Барської конфедерації, а й жорстоко придушили народно-визвольне повстання 1768 р. на Правобережній Україні.

Кирея – верхній довгий суконний одяг з відлогою.

Старий Головатий щось дуже коверзує. – Найвірогідніше, що «старий Головатий» у «Гайдамаках» – не реально-історична постать, а збірний образ, як і в романі М. Чайковського «Вернигора», де саме під цим іменем зображено літнього старшину, до якого сходилися нитки численних політичних інтриг.

Залізняк Максим Ієвлевич (близько 1740–?) – один із керівників повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народився в кріпацькій сім’ї у с. Івківцях біля Медведівки (нині Чигиринського району Черкаської області). Осиротівши в 13 років, пішов на Запорожжя, де був приписаний до Тимошівського куреня; наймитував у багатих козаків, їздив з чумаками до Криму та в Польщу, рибалив на Дніпрі та в Очакові. В 1762 р. відбував за чергою службу в козацькій артилерії, де набув військового досвіду. У листопаді 1767 р. повернувся на Черкащину, був послушником в Онуфріївському та Мотронинському монастирях. Разом з невеликим загоном запорозьких козаків почав готувати збройний виступ проти польської шляхти, згуртовуючи навколо себе місцевих селян. Наприкінці травня 1768 р. загін чисельністю в кількасот чоловік, обравши М. Залізняка полковником, виступив з Холодного Яру поблизу Чигирина, здобув Жаботин, Богуслав, Мошни й оволодів добре укріпленим Лисянським замком, де захопив кілька гармат та багато іншої зброї.

Очолене М. Залізняком повстання послужило поштовхом для збройних виступів селянства проти шляхти в багатьох інших місцях Правобережжя, де діяли гайдамацькі загони під проводом С. Неживого, М. Швачки, А. Журби, О. Бондаренка, Й. Шелеста, Носа, Бандурки та ін. Незабаром повстання поширилося на всю Правобережну Україну, перекинулося на Волинь і в Галичину; гайдамаки скрізь знищували польські гарнізони й католицьке духівництво, скасовували панщину.

На початку червня 1768 р. загін М. Залізняка рушив до міста Умані, де до них приєдналися надвірні козаки графа С. Потоцького на чолі з сотником І. Гонтою. 9–10 червня повстанці штурмом здобули Умань, знищивши там, як згодом свідчив на слідстві М. Залізняк, близько двох тисяч шляхтичів, ксьондзів, торговців, орендарів (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С 361).

Широкий розмах Коліївщини занепокоїв російський уряд. У другій половині червня в охоплені повстанням райони було послано війська під командуванням генерала М. Кречетникова, полковника Протасьєва та ін.

26 червня під Уманню загін донських козаків полковника Гур’єва по-зрадницькому захопив у полон М. Залізняка та І. Гонту й обеззброїв гайдамаків. М. Залізняка було відправлено до Києва, ув’язнено в Києво-Печерській фортеці й засуджено на каторгу в Сибір.

Гонта Іван (?–1768) – один із керівників повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народився у селянській родині в с. Розсішках (нині Христинівського району Черкаської області). Був надвірним козаком польських магнатів Потоцьких, з 1757 р. – сотником надвірних козаків в Умані; користувався там великим авторитетом, добре володів польською мовою, але не відмовився від православної віри й навіть робив внески на будівництво церков у селах Розсішках та Володарці (див.: Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. – 1882. – № 11. – С 255). У 1768 р. приєднався разом зі своїм загоном до повстанців, що відіграло вирішальну роль у здобутті ними добре укріпленого міста Умані з численним польським гарнізоном. Підступно захоплений у полон донськими козаками полковника Гур’єва, був виданий польським королівським властям і по-звірячому закатований.

До Гонти сама… сама писала… – Чутки про те, що повстання 1768 р. було розпочато «по указу» російської цариці Катерини II, були поширені серед місцевого українського селянства, яке сподівалося на возз’єднання Правобережної України з Лівобережною. Перекази про це протягом десятиліть зберігалися в місцевостях, пов’язаних із повстанням; один з них, в якому авторство «Золотої грамоти» приписується ігуменові Мельхиседеку (Матвію Значко-Яворському), записав П. О. Куліш у середині XIX ст. (Кулиш П. А. Записки о Южной Руси. – СПб., 1857. – Т. 1. – С. 149–150). Підтримували цю версію й деякі історики XIX ст. (Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 2. – С. 661). Передачу «указу» російської цариці повсталим гайдамакам народнопісенна творчість пов’язувала саме з Гонтою:

А наш сотник Гонта

Папір од цариці дав,

Та й давши нам,

Всім вголос сказав,

Що цариця кошовому

Звеліла так служити,

Щоб іти в Польшу

Жидову й ляха палити

І жидам і ляхам

Ратунку не робити

(Колиивщина в песнях // Киевская старина. – 1882. – № 9. – С. 586).

Сучасні дослідники гайдамаччини 1768 р. припускають можливість політичної провокації російського уряду, зацікавленого в тому, щоб народне повстання під ідейним проводом православного духівництва послабило польський вплив на Правобережній Україні, завдало удару Барській конфедерації, спрямованій проти проросійського королівського уряду С.-А. Понятовського, і тим сприяло утвердженню Росії й на Правобережжі (див.: Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 274–275). Однак занепокоєний поширенням чуток, нібито повстання 1768 р. санкціоноване Катериною II, російський уряд поспішив від них відмежуватися в царському універсалі до православного населення Польщі від 9 липня 1768 р.:

«Ми змушені з важким сумом почути, що наші одновірці… починають самі… організовувати нові безпорядки. І найбільше селяни, не підкоряючись своїм панам як владі, розпочали в різних місцях убивства та інші противні Богу насилля… Вони несвідомі й обмануті купкою розбійників, яка під іменем начебто відправленої з нашого наказу частини нашого вірного Низового Запорозького війська по різних місцевостях не тільки сама грабує, спустошує та вбиває, але й залучає до себе, внаслідок поширення фальшивих указів, виданих немовби від нашого імені, із сіл невинних громадян» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С. 378).

Ото, мабуть, Волох! – Примітка Шевченка до цих слів: «За гайдамаками ходив кобзар; його називали сліпим Волохом. (Дід розказував)» свідчить, що перекази про участь у гайдамацькому русі народних співців-кобзарів протягом тривалого часу зберігалися в народі. Прізвище Волох було поширене в Україні ще в XVII ст. За одним з козацьких реєстрів (див.: Реестра всего войска Запорожского, составленные 1649 года октября 16 дня, изданные по подлиннику О. М. Бодянским. – М., 1875), серед інших прізвищ молдавського походження воно зустрічається 130 разів (Фененко М. В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. – К., 1965. – С. 58). Про покарання причетних до повстання 1768 р. кобзарів Василя Варченка, Прокопа Скряги, Михайла з Шаржиполя та ін. йдеться у «Кодненській книзі» (див.: Український архів. – 1931. – Т. 2.– С 292, 317, 322, 449, 491). Образ сліпого Волоха в «Гайдамаках» є дальшим розвитком наскрізної для Шевченка теми народного співця-кобзаря.

Волохи – нащадки гето-даків, які асимілювалися з місцевими слов’янськими племенами й у XII–XIV ст. розселилися по карпато-дунайських та карпато-дністровських землях, предки сучасних молдаван.

І ви, молдавани, тепер ви не пани… – Молдавське князівство, яке виникло в першій половині XIV ст., незабаром потрапило в залежність від Османської імперії та Кримського ханства. Турецькі султани наклали на Молдавію велику данину й позбавили її політичної незалежності, призначаючи правителями (господарями) князівства своїх ставлеників. Поширене в багатьох працях помилкове ототожнення «волохів» і «Волощини» (Молдавії) з «валахами» і «Валахією» (частиною Румунії) грунтується на непорозумінні (див.: Романець О. З коментарів до поеми «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять четвертої наукової шевченківської конференції. – К., 1982. – С 106–113).

Братайтеся з нами, з нами, козаками… – У боротьбі за свою незалежність проти Туреччини молдавани здавна спиралися на підтримку українського народу. Починаючи з XVI ст., визвольні походи в Молдавію робили козацькі загони під проводом Івана Підкови, Григорія Лободи, Северина Наливайка та ін. Зі свого боку, молдавани брали участь у народно-визвольному русі в Україні, зокрема й у повстанні 1768 р.; Герасим Ненка та Федір Волошин були в числі найближчих сподвижників Максима Залізняка. «Отамани з явно волоськими прізвищами – Гайдаш, Паралюш, Саражин, Лупул та інші очолювали окремі повстанські загони на Правобережжі» (Шевченко Ф. П. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Український історичний журнал. – 1968. – № 9. – С 14).

Згадайте Богдана, Старого гетьмана… – Молдавани брали діяльну участь у національно-визвольній війні українського народу 1648–1657 рр. під проводом гетьмана Б. Хмельницького (близько 1595–1657). Лише в одному з козацьких реєстрів – Зборовському «на 700–800 виразно неукраїнських прізвищ – до 230 молдавського походження» (Фененко М. В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. – С 58).

«Літа орел, літа сизий…» – Подібну народну пісню записано від Д. І. Яворницького:

Та літав орел, та літав сизий

Попід небесами,

Та гуляв Петро Конаш-Сагайдачний

Степами, лісами

(Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, фонди, ф. 8-к2, папка 45–45-а, № 79).

Йде Залізняк Чорним шляхом… – Примітка Шевченка до цих рядків: «Чорний шлях виходив од Дніпра, між устями річок Сокорівки й Носачівки, і біг через степи Запорізькі, через воєводства Київське, Подольське і Волинське – на Червону Русь до Львова. Чорним названий, що по йому татари ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву» майже дослівно (в дещо скороченому вигляді) повторює аналогічну примітку до роману М. Чайковського «Вернигора»:

«Czarny szlak wychodził od Dniepra między ujściami rzeczek Sokorówka, Nosakówka; biegł przez stepy Zaporoża, przez województwo Kijowskie, Podolskie i Wołyńskie na Czerwoną Ruś do Lwowa. Imię czarnego nadane mu było od zagonów tatarskich, które tamtędy zapuszczali się do Polskiej ziemi. Ziemia, którą się ciągnie ten szlak, po większej części jest czarną, a konie tatarskie stratowawszy trawę, znaczyli pasmo czarne: stąd początek nazwania. Do dziśdnia szlak nie przestał nosić swego imienia» (Czajkowski M. Wernyhora. – S. 256).

Цей збіг є одним із незаперечних доказів знайомства Шевченка з романом М. Чайковського та використання його тексту під час роботи над поемою «Гайдамаки».

Кобзар грає, Додає словами… – У фольклористиці XIX – початку XX ст. відзначалося, що мотиви пісень, які співає в поемі «Гайдамаки» кобзар Волох, «узято… із кола перезвянських пісень – проте це є у більшості індивідуальні Шевченкові варіації на теми народнопісенної творчості. Іноді можна підшукати точні паралелі з відомими, фіксованими в збірниках текстами» (Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. – С. 234–235). Як встановлено сучасними дослідниками, частка автентичних народних пісень у «Гайдамаках» більша, ніж вважалося раніше: про багато з них можна «з певністю сказати, що вони співалися в народі до Шевченка, бо є записи цих пісень, зроблені ще до створення “Гайдамаків”. Отже, немає сумніву, що це народні пісні, які поет вклав в уста свого Волоха» (Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. – К., 1966. – С 39). У свою чергу, пісні з «Гайдамаків» стали побутувати в народі й нерідко фіксуються записувачами як фольклорні тексти.

«Ой гоп, таки так! Кличе Гандзю козак…» – Сучасний запис народної пісні, що повністю повторює Шевченків текст, див.: Танцювальні пісні. – К., 1970. – С. 238. Фрагменти подібної пісні записано в складі перезвянського циклу весільних пісень:

І по хаті тинини,

І по сінях тинини,

Вари, жінко, нині, нині.

Ой піду я до попа

Богу молитися;

Нема жита ні снопа

Варити вареники

(Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. – Т. 4. – С. 483. – № 1495, 1496).

«Ой гоп, того дива! Наварили ляхи пива…» – поширений мотив народних пісень про боротьбу проти польського гніту. Трапляється в піснях початку XVIII ст.:

Наварили ляхи пива, та не зшумували,

Гей, мали військо запорізьке, та не шанували.

Великий світ Україна, та нігде прожити,

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

(Історичні пісні. – С. 335).

Розвитку й конкретизації відповідно до реальних історичних подій цей мотив набрав у народних піснях часів Коліївщини:

Ой наварили ляхи пива,

Та нікому пити;

Гей, взяли собі Україну,

Та нігде прожити.

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували;

Гей, взяли собі Україну,

Та й не шанували.

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Гей, недалеко іде Гонта –

Дасться він вам знати!

(Історичні пісні. – С. 516).

«Якби таки або так, або сяк…» – Подібна народна пісня, зафіксована фольклористами в 70-х роках XIX ст. (Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. – Т. 4. – С. 551. – № 1676), побутує й досі:

Та коли б, та коли б або так,

Та коли б, та коли б або сяк,

Та коли б, та коли б коло мене постояв,

Та коли б, та коли б за рученьку подержав

(запис О. А. Правдюка на Кам’янець-Подільщині 1962 р.; див.: Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, фонди, ф. 14–5, папка 375, № 32).

Благочинний – у православній церковній ієрархії священик, якому підпорядковане духівництво кількох парафій. Нагляд за церквами й монастирями на Черкащині здійснював тоді відомий український церковний діяч Матвій Карпович Значко-Яворський, у чернецтві Мельхиседек (1716–1809), який з 1753 по 1768 р. був ігуменом Мотронинського монастиря й відіграв помітну роль у боротьбі з уніатством. Його вважали не лише ідейним натхненником, а й одним з прямих організаторів Коліївщини; після придушення повстання він навіть був притягнутий російськими властями до суду за звинуваченням у зв’язках із М. Залізняком; хоч і виправданий через недостатність доказів, він був усунутий з Мотронинського монастиря. Однак на початку повстання гайдамаків у монастирі його не було. В листі П. Рум’янцева до А. Прозоровського від 8 вересня 1768 р. наводяться свідчення самого Мельхиседека: «Игумен Мотронинский объявляет, как он еще в прошедшем 1767 году, в мае месяце, выехал из монастыря своего, находясь всегда вне оного, не только о обращениях гайдамаков, но и о монастыре своем никакого известия не имеет» (Киевская старина. – 1882. – № 10. – С. 114). М. Залізняк на допиті у Київській губернській канцелярії свідчив, що гайдамаки,

«отпев прежде в монастыре чрез одного иеромонаха, а как зовут, не знает, в успехах своих молебен, пошли для исполнения своего намерения далее» та що про підготовку ним повстання проти польського гніту він сповістив намісника ігумена й ченців Мотронинського монастиря «и в том во всем оные наместник и монахи согласны были, а как оных наместника и монахов звать, не знает, игумена же помянутого Матренинского монастыря тогда в том монастыре не было, ибо находился, как слышно было, в Переяславе» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С. 437–438).

Сама постать «благочинного» могла з’явитися в Шевченка в зв’язку із читанням роману М, Чайковського «Вернигора», де якраз фігурує «Bazyli, błahoczynny Czehryński», названий там «одним з найбільших підбурювачів до уманської різні» (с. 258). Однак, на відміну від виведеного там під цим іменем затятого релігійного фанатика й політичного інтригана, Шевченко в «Гайдамаках» створив образ патріота, що вболіває за долю народу й батьківщини, і вклав у його уста промову, висока громадянська наснаженість якої надихала народних месників – гайдамаків – на боротьбу з гнобителями.

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (?–1622) – гетьман українського реєстрового козацтва. Очолював походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Козацькі загони під його командуванням, діючи разом з польськими військами, здобули вирішальну перемогу над турецькою армією під Хотином 1621 р. Разом з усім військом Запорозьким вступив до Київського братства, сприяв розвитку освіти й культури. Згадка про П. Сагайдачного в поемі «Гайдамаки» пов’язана з оцінкою його діяльності в «Истории русов»:

«Поляки, уважая храбрость и заслуги Сагайдачного, не смели при нем явно производить в Малороссии своих наглостей, да и сама любимая их уния несколько приутихла и приостыла… По смерти Сагайдачного возобновили они прежнее гонение в народе и политику на расстройство войск малороссийских» (История русов. – С. 48).

Згадайте праведних гетьманів… – За формою та ідейною концепцією промова благочинного в «Гайдамаках» має багато спільного з промовою, з якою Б. Хмельницький звернувся до реєстрових козаків військового осавули Івана Барабаша перед битвою під Жовтими Водами 1648 р., закликаючи їх приєднатися до розпочатого ним повстання й спільно боротися проти польського гніту:

«Вспомните, по крайней мере, недавние жертвы предков ваших и братии вашей, преданных коварством и изменою и замученных поляками самым неслыханным варварством. Вспомните, говорю, сожженных живыми в медном быке гетмана Наливайка, полковника Лободу и других; вспомните, наконец, гетмана Остряницу, обозного Сурмила, полковников Недригайла, Боюна и Рындича, коих колесовали и живыми жилы тягли… И сии мученики, неповинно пострадавшие, вопиют к вам из гробов своих, требуя за кровь их отмщения и вызывают вас на оборону самих себя и отечества своего» (История русов, или Малой России. – С. 63).

За одним із списків це місце процитовано в книжці: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России (Ч. 1. – С. 237), якою користувався Шевченко.

Де лежить Останок славного Богдана? – Б. Хмельницького поховано в Іллінській церкві села Суботова біля Чигирина. Те, що в поемі «Гайдамаки» Б. Хмельницького зараховано до числа «праведних гетьманів» і названо «славним Богданом», засвідчує високу оцінку Шевченком його історичної ролі.

Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? Нема! Живого й мертвого спалили. – До цих рядків Шевченко зробив примітку: «Павла Наливайка живого спалили в Варшаві, Івана Остраницю і тридцять старшин козацьких після страшної муки розчетвертували і розвезли їх тіла по всій Україні. Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих (Георгій Кониський)». Хоча сам Шевченко посилається тут лише на історичний трактат «История русов» (приписуваний у той час Георгію Кониському, він був надрукований 1846 р., але в списках поширювався з кінця XVIII ст.), насправді ним використано також інші джерела.

Остряниця (Острянин) Яків (?–1641) – гетьман нереєстрового козацтва, один із керівників селянсько-козацького повстання 1638 р., яке він очолив навесні 1638 р. Зазнавши поразки під Жовнином у червні 1638 р., перейшов на Слобожанщину й оселився в Чугуєві. Був убитий під час сутички рядових козаків із старшиною. Шевченко подає версію його загибелі, поширену в тогочасних історичних працях. Як твердиться в «Истории русов», Остряницю (якого там названо Стефаном) було разом із 37 старшинами по-зрадницькому захоплено у полон, привезено до Варшави й страхітливими тортурами прилюдно замучено на площі (История русов. – С. 55 – 56). Цю ж версію повторено (з посиланням на «Историю русов») у використаних Шевченком працях: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – ч. 1. – С. 213–217; Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 136–142.

У примітках до своєї праці Д. М. Бантиш-Каменський наводить також дещо відмінні подробиці страти Наливайка, запозичені австрійським істориком Й.-Х. Енгелем з польських хронік: «Посажен он был на раскаленного коня, увенчан раскаленным венцом и наконец казнен» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – 4.1. – Примечания. – С. 25). Цю версію дослідив І. Я. Франко в праці «Наливайко в мідянім биці. Причинок до історії легенди» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1982. – Т. 36. – С. 378).

Щодо версії про спалення поляками останків Б. Хмельницького, то в «Истории русов» (на яку посилається Шевченко в цитованій примітці) ім’я С. Чарнецького в цьому зв’язку не згадується (див.: История русов, или Малой России. – С. 142). Натомість саме з коронним гетьманом С. Чарнецьким пов’язано цю подію в працях Д. М. Бантиша-Каменського та М. А. Маркевича:

«Чарнецкий… выжег Бужин и Субботово и простер бесчеловечное мщение даже до того, что велел выбросить из могилы драгоценные для малороссиян останки Богдана Хмельницкого и любимого сына его Тимофея, предал оные огню, сокрушил могильный камень, гласивший о бессмертных подвигах. Таким образом польский полководец мнил истребить память великого мужа и покрыл в истории имя свое вечным позором» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – 4. 1. – С. 13; див. також: Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 379).

До цього історичного епізоду Шевченко повернувся 1848 р. у вірші «Заступила чорна хмара…».

Богун Іван (?–1664) – полковник кальницький, герой національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр. Відзначився при обороні Вінниці 28 лютого – 11 березня 1651 р. від нападу польського війська під командуванням польського гетьмана М. Калиновського:

«Вслед за сим Калиновский имел другую битву с козаками под городом Винницею, на Буге… Богун… при приближении поляков к Виннице, взрубил лед на том месте, где предвидел их переправу; дав оному слабо замерзнуть в течение двух ночей, покрыл сию часть льда соломой. Поляки, не ожидавшие такого приема, прямо поскакали через реку и во множестве потонули» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – Ч.1. – С. 238).

Інгул – ліва притока Південного Бугу, на якому відбулася згадувана тут битва. Але Вінниця стоїть на Бозі, ніяк не на Інгулі! Думаю, що Інгул в цьому місці – фактична помилка Шевченка, не зауважена й коментаторами. Краще було б поставити щось еквіритміче типу «Той Бог щозиму замерзає».

Нема Богдана червонить І Жовті Води… – Битва в урочищі Жовті Води на річці Жовтій (нині м. Жовті Води в Дніпропетровській області) відбулася 5–6 травня 1648 р. Повсталі запорозькі козаки та селяни під проводом Б. Хмельницького, схиливши на свій бік реєстрових козаків Івана Барабаша, завдали нищівної поразки польському війську під командуванням С. Потоцького та Я. Шемберка. Перемога під Жовтими Водами мала вирішальне значення для консолідації сил повстанців і широкої підготовки до національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр.

й Рось зелену. Сумує Корсунь староденний… – Битва під Корсунем на Росі сталася 14–16 травня 1648 р. Після розгрому під Жовтими Водами польські війська чисельністю близько 20 тисяч чоловік під командуванням польних гетьманів С. Потоцького та М. Калиновського відійшли до Корсуня й збудували там добре укріплений табір. Удавшись до воєнних хитрощів, Б. Хмельницький виманив шляхтичів з укріплених позицій, нав’язав їм бій у невигідних умовах і, влаштувавши засідку, вщент розгромив польське військо. Перемога під Корсунем стала сигналом до всенародного повстання, що переросло у національно-визвольну війну українського народу 1648–1657 рр.

Тарас – Т. Федорович (Тарас Трясило), гетьман нереєстрових козаків (з 1629 р.). Навесні 1630 р. очолив повстання проти польського гніту. 4 квітня 1630 р. завдав поразки польському війську під Корсунем. У травні 1630 р. вів тривалі бої з військами польного гетьмана С. Конецпольського і розгромив їх у нічному бою 15 травня 1630 р.

У своїй примітці: «Полковник Богун потопив ляхів в Інгулі. Зіновій Богдан вирізав 40 з чим-то тисяч ляхів над Россю в Корсуні. Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою; і та ніч, в котору те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава (Бантиш-Каменський)» Шевченко точно вказує лише джерело своїх відомостей про Тараса Трясила. Пор.: «На берегах Трубежа и Альты победа ожидала сынов Украины… Битва Переяславская, названная козаками Тарасовою ночью, открыла им путь к новым торжествам. Значительная часть Малороссии была очищена от поляков» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – Ч.1. – С. 202–203). Решта деталей не збігається з історичними джерелами: Богун «потопив ляхів» не в Інгулі, а в Південному Бузі; з 20-тисячного польського війська під Корсунем у 1648 р. загинуло близько 11 тисяч чоловік (див.: Маркевич Н. История Малороссии. – Т. 1. – С. 190) і близько 9 тисяч Б. Хмельницький узяв у полон. Щодо наведеної Шевченком цифри «40 з чим-то тисяч», то вона, очевидно, фольклорного походження – неодноразово повторюється у збірнику М. О. Максимовича «Украинские народные песни» (с. 96, 97, 98).

На фольклорні джерела своїх відомостей Шевченко вказує і в наступній примітці – до заключних рядків розділу «Свято в Чигирині»: «Так про Чигиринське свято розказують старі люди». Можливо також, що Шевченко помилково переніс на польське військо чисельність татарських загонів у Корсунській битві, вказану в одній з приміток до праці Д. Бантиша-Каменського: «Пасторий и Шевалье несправедливо утверждают, что одних татар было на сем сражении сорок тысяч» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – Ч.1. – Примечания. – С. 43).

Над козаками хусточки!… Біліє хустина, Та й ту знімуть… – Про поширений у народі звичай прикрашати козацькі надгробки білими хустками або короговками йшлося в науковій та художній літературі першої половини XIX ст. «На могиле умершего козака, а особливо строевого, знамя из белого холста означало, что тут рыцарь погребен» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – Ч. 3. – С. 214). При цьому підкреслювалося, що цим козацьке поховання відрізняється від кріпацького: «Короговцем в Малороссии называется небольшая палка с привязанным к ней куском холстины, которую малороссийские козаки укрепляют в надмогильном кресте, поставляемом над умершими своими собратьями для отличия от помещичьих малороссийских крестьян» та що офіційна православна церква ще з XVIII ст. боролася проти цього звичаю: єпископ переяславський і бориспільський Гервасій у циркулярі від 13 січня 1758 р. сповіщав підлеглих йому священиків про заборону ставити на цвинтарях короговки «по древнему обычаю языческому» (див.: Пискарев А. Материалы для истории Переяславской епархии // Маяк. – 1844. – Кн. 22. – Гл. 3. – С. 125).

Шевченкова думка подібна до висловленої М. Маркевичем у вірші «Платки на козачьих крестах»:

Наши козаки,

На крестах у них висят

С каймами платки.

Весело тогда нам было,

Сердце лишь войною жило,

Что ж теперь, козак?

Каждый помыкает нами…

Ветер на крестах платками

Машет точно ж так.

(Маркевич Н. Украинские мелодии. – С. 11).