Червоний бенкет
Тарас Шевченко
Варіанти тексту
|
||
Задзвонили в усі дзвони
По всій Україні;
Закричали гайдамаки:
«Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! Погуляєм
Та хмару нагрієм!»
Зайнялася Смілянщина,
Хмара червоніє.
А найперша Медведівка
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина
Кров’ю підпливає.
Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
І кров полилася
Аж у Волинь. По Поліссі
Гонта бенкетує,
А Залізняк в Смілянщині
Домаху гартує,
У Черкасах, де й Ярема
Пробує Свячений.
«Отак, отак! Добре, діти,
Мордуйте скажених!
Добре, хлопці!» – на базарі
Залізняк гукає.
Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.
А Ярема – страшно глянуть –
По три, по чотири
Так і кладе. «Добре, сину,
Матері їх хиря!
Мордуй, мордуй: в Раю будеш
Або есаулом.
Гуляй, сину! нуте, діти!»
І діти майнули
По горищах, по коморах,
По льохах, усюди;
Всіх уклали, все забрали.
«Тепер, хлопці, буде!
Утомились, одпочиньте».
Улиці, базари
Крились трупом, плили кров’ю.
«Мало клятим кари!
Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали
Нехрещені, кляті душі».
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залізняк гукає:
«Чуєш, хлопче? Ходи сюди!
Не бійсь, не злякаю».
«Не боюся!» Знявши шапку,
Став, мов перед паном.
«Відкіля ти? Хто ти такий?»
«Я, пане, з Вільшани».
«З Вільшаної, де титаря
Пси замордували?»
«Де? Якого?»
«У Вільшаній;
І кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаєш».
«Дочку, у Вільшаній?»
«У титаря, коли знавав».
«Оксано, Оксано!» –
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.
«Еге! ось що… Шкода хлопця,
Провітри, Миколо!»
Провітрився. «Батьку! брате!
Чом я не сторукий?
Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!
Муки страшної, щоб пекло
Тряслося та мліло!»
«Добре, сину, ножі будуть
На святеє діло.
Ходім з нами у Лисянку
Ножі гартувати!»
«Ходім, ходім, отамане,
Батьку ти мій, брате,
Мій єдиний! На край світу
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане…
На край світу, пане…
На край світу, та не найду,
Не найду Оксани!»
«Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? Я не знаю».
«Яремою».
«А прізвище?»
«Прізвища немає!»
«Хіба байстрюк? Без прізвища…
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде…
Нехай буде Голий,
Так і пиши!»
«Ні, погано!»
«Ну, хіба Бідою?»
«І це не так».
«Стривай лишень,
Пиши Галайдою».
Записали.
«Ну, Галайдо,
Поїдем гуляти.
Найдеш долю… А не найдеш…
Рушайте, хлоп’ята».
І Яремі дали коня
Зайвого з обозу.
Усміхнувся на воронім
Та й знову у сльози.
Виїхали за царину;
Палають Черкаси…
«Чи всі, діти?»
«Усі, батьку!»
«Гайда!»
Простяглася
По діброві понад Дніпром
Козацька ватага.
А за ними кобзар Волох
Переваги-ваги
Шкандибає на конику,
Козакам співає:
«Гайдамаки, гайдамаки,
Залізняк гуляє».
Поїхали… А Черкаси
Палають, палають.
Байдуже, ніхто й не гляне,
Сміються та лають
Кляту шляхту. Хто балака,
Хто кобзаря слуха.
А Залізняк попереду
Нашорошив уха;
Їде собі, люльку курить,
Нікому ні слова.
А за ним німий Ярема.
Зелена діброва,
І темний гай, і Дніпр дужий,
І високі гори,
Небо, зорі, добро, люде
І лютеє горе –
Все пропало, все! Нічого
Не знає, не бачить,
Як убитий. Тяжко йому,
Тяжко, а не плаче.
Ні, не плаче: змія люта,
Жадна випиває
Його сльози, давить душу,
Серце роздирає.
«Ой ви сльози, дрібні сльози!
Ви змиєте горе;
Змийте його… тяжко! Нудно!
І синього моря,
І Дніпра, щоб вилить люте,
І Дніпра не стане.
Занапастить хіба душу?
Оксано, Оксано!
Де ти, де ти? Подивися,
Моя ти єдина,
Подивися на Ярему.
Де ти? Може, гине,
Може, тяжко клене долю,
Клене, умирає,
Або в пана у кайданах
У склепу конає.
Може, згадує Ярему,
Згадує Вільшану.
Кличе його: «Серце моє,
Обніми Оксану!
Обнімемось, мій соколе!
Навіки зомлієм.
Нехай ляхи згнущаються, –
Не почуєм…» Віє,
Віє вітер з-за Лиману,
Гне тополю в полі –
І дівчина похилиться,
Куди гне недоля.
Посумує, пожуриться.
Забуде… і може…
У жупані сама пані,
А лях… Боже, Боже!
Карай пеклом мою душу,
Вилий муки море,
Розбий кару надо мною,
Та не таким горем
Карай серце: розірветься,
Хоч би було камень.
Доле моя! серце моє!
Оксано, Оксано!
Де ти ділася, поділась?»
І хлинули сльози;
Дрібні-дрібні полилися.
Де вони взялися!
А Залізняк гайдамакам
Каже опинитись:
«У ліс, хлопці! вже світає,
І коні пристали:
Попасемо». І тихенько
У лісі сховались.
Примітки
Задзвонили в усі дзвони По всій Україні… – Поширений народнопісенний образ – церковний подзвін на сполох, тривожний сигнал до оборони:
На святую Пречистую
В усі дзвони дзвонять,
І старії, і малії
Уголос голосять:
«Вийдіть, вийдіть, ведмедівці,
Проти орди з хлібом!»
«Ой не будемо проклятим,
Не будем коритися.
Єсть у нас ясне оружжя –
Будемо боронитися!»
(Історичні пісні. – С. 273).
А в неділю рано усі дзвони дзвонять.
Вже турки Палія та по лісі гонять.
(Історичні пісні. – С. 331).
Трапляється цей образ і в піснях про гайдамаччину:
А в неділю рано стали да у дзвони бити:
Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.
(Максимович М. Украинские народные песни. – С. 124).
Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине!» – Тут Шевченком використано народнопісенний мотив:
Як крикне Гонта гей до Залізняка:
«Анумо, брате Максиме,
Бери свячений та й кропи ляхів,
Хай вражая шляхта гине!»
(Історичні пісні. – С. 517).
Сміла – містечко на Черкащині (нині райцентр Черкаської області). Належало князям Любомирським, які, «желая обеспечить безопасное для себя пребывание в Смелой во время приездов своих из Польши, построили в местечке деревянный замок; кроме того, все местечко окопали кругом валом и обнесли частоколом» (Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – С. 643). Смілянський замок правив для всієї округи за місце ув’язнення непокірного населення, яке силою змушували переходити в уніатство: «В Смелом – местечке и в уезде вотчины князя Любомирского многие церкви отняты, священники иные разбежались, другие взяты под стражу, кованы, биты, до смерти убиты, в тюрьмах содержались, домы их разорены и имение все разграблено» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. – С. 431). У смілянському замку був ув’язнений перед стратою мліївський титар Д. Кушнір.
Коли на Смілянщині з’явилися загони барських конфедератів, місцеве населення повстало й під керівництвом М. Залізняка вчинило напад на Смілу, здобувши й зруйнувавши замок. Місто було спалено, багато шляхти та євреїв вирізано, згоріла й католицька каплиця (Słownik geograficzny Królestwa polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1889. – T. 10. – S. 882).
…горить Канів… – Протягом XVII ст. жителі Канева (нині райцентр Черкаської області) брали участь у повстаннях проти польського панування; під час національно-визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр. утворено Канівський полк. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. Канів відійшов до Польщі, за Бучацьким договором 1672 р. – до Османської імперії, 1683 р. знову був захоплений Річчю Посполитою, після чого посилився визиск місцевого населення й примусове запровадження унії.
Коли в 1768 р. на вимогу канівського старости Ігнатія Потоцького, який підтримував Барську конфедерацію, канівський гарнізон разом з надвірними козаками приєднався до конфедератів, а польська шляхта, зачинившись у канівському замку, почала загрожувати смертю захопленому нею православному населенню, до Канева поспішив гайдамацький загін під проводом Семена Неживого. За його свідченням на допиті в Київській губернській канцелярії 13 серпня 1768 р., він неодноразово звертався до канівського губернатора Новицького,
«чтоб он благочестивой народ выпустил из Канева без повреждений, но оной губернатор не толико не отпустил, но еще видя ево, Неживого, прибывшего туда в малой силе, похвалялся их всех перестрелять, почему он, Неживый, по общему живущих вне Каневского замку обывателей согласию состоящий за тем замком Каневского порутчика пустой дом, обволокши соломою, зажгли, от чего как вне замка, так и в Каневском замке зделался по ветру силной пожар и выгорел весь тот Каневской замок; что видя, оной губернатор бежал со своими драгунами чрез реку Днепр на российскую сторону в Переясловль…» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. – С. 424).
Про те, що, захопивши Канів, загін С. Неживого «збытков и грабительства христианом никакова не делал», жителі Канева видали гайдамацькому ватажкові спеціальне свідоцтво (Там само. – С. 392–393).
І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує… – Повстання 1768 р. швидко поширилося за межі Черкащини, але на Поліссі загони І. Гонти не діяли.
Домаха – шабля із сталі високого гатунку (дамаської), яка виготовлялася в місті Дамаску в Сирії.
У народному переказі про перебування М. Залізняка в Черкасах, записаному П. О. Кулішем у середині XIX ст. від старого черкащанина Харка Цехмістра, зберігся детальний опис зовнішності ватажка повстанців, а також свідчення про те, що гайдамацькі загони мали певну внутрішню організацію зі своїми «розпізнавальними знаками» (короговки різної барви); крім кінноти, в них було піше військо, яке складалося з місцевого населення, озброєного чим попало:
«На другий день у Петрівку рознеслася по Черкасах чутка, що їде якесь військо… Попереду їде отаман на буланім коні, у кармазині. Шапка на йому сива, чоботи сап’янці, пояс шалевий; за поясом пістолет, при боку шабля. Ото ж був сам Максим Залізняк. Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й більш; на виду повний, кругловидий, уродою хороший, на взрост невеликий, та плечистий; уси русяві невеличкі, за ухом оселедець. А за ним їде по два, усе по два з ратищами, і у передніх пар, може, у трьох ратища з короговками двойчатими, так що оце половина буде біла, а половина красна, а знову половина жовта, а половина чорна, або червона, або синя. А по самому заду йде чоловік з десяток пішо без ратищ і без усього, а тілько колки позасмалювали та й ідуть. То вже винники тощо, що поприставали в гайдамаки» (Кулиш П. Записки о Южной Руси. – Т. 1. – С. 252 – 253).