Конфедерати
Тарас Шевченко
Варіанти тексту
|
||
«Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий… Одчиняй!
Ламайте двері, поки вийде
Старий паскуда!»
«Постривай!
Стривайте, зараз!»
«Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?»
«Я? З панами?
Крий Боже! Зараз, дайте встать,
Ясновельможні (нишком – свині)».
«Пане полковнику, ламай!»
Упали двері… А нагай
Малює вздовж жидівську спину.
«Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортів сину!»
Та нагаєм, та нагаєм.
А жид зогнув спину:
«Не жартуйте, мості-пане!»
«Добривечір в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. Годі!
Вибачай, проклятий!
Добривечір! А де дочка?»
«Умерла, панове».
«Лжеш, Іудо! Нагаями!»
Посипались знову.
«Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немає!»
«Брешеш, шельмо!»
«Коли брешу,
Нехай Бог карає!»
«Не Бог, а ми. Признавайся!»
«Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, Боже,
Щоб я був проклятий!..»
«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Літаню співає.
Перехрестись!»
«Як же воно?
Далебі, не знаю».
«Отак, дивись…»
Лях хреститься,
А за ним Іуда.
«Браво! браво! Охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мості-пане!
Чуєш, охрещений?
Могоричу!»
«Зараз, зараз!»
Ревуть, мов скажені,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляє.
«Єще Польща не згінела!» –
Хто куди гукає.
«Давай, жиде!»
Охрещений
Із льоху та в хату,
Знай, шмигляє, наливає,
А конфедерати,
Знай, гукають: «Жиде, меду!»
Жид не схаменеться.
«Де цимбали? Грай, псявіро!»
Аж корчма трясеться –
Краков’яка оддирають,
Вальса та мазура.
І жид гляне, та нищечком:
«Шляхетська натура!»
«Добре, годі! Тепер співай!»
«Не вмію, єй-богу!»
«Не божись, собача шкуро!»
«Яку ж вам? Небогу?
Була собі Гандзя,
Каліка-небога,
Божилася,
Молилася,
Що боліли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько,
Поміж бур’янами».
«Годі! годі! Це погана:
Схизмати співають».
«Якої ж вам? Хіба оцю?
Стривайте, згадаю…
Перед паном Хведором
Ходить жид ходором
І задком,
І передком
Перед паном Хведірком».
«Добре, годі! Тепер плати!»
«Жартуєте, пане:
За що платить?»
«Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жартуєм. Давай гроші!»
«Де мені їх взяти?
Ні шеляга; я панською
Ласкою багатий».
«Лжеш, собако! Признавайся!
Ануте, панове,
Батогами!»
Засвистіли,
Хрестять Лейбу знову.
Періщили, періщили,
Аж пір’я летіло…
«Єй же богу, ні шеляга!
Їжте моє тіло!
Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!»
«Ось ми порятуєм».
«Постривайте, я щось скажу».
«Почуєм, почуєм,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе».
«Ні, в Вільшаній…»
«Твої гроші?»
«Мої!.. ховай Боже!
Ні, я кажу, що в Вільшаній…
Вільшанські схизмати
По три сем’ї, по чотири
Живуть в одній хаті».
«Ми це знаєм, бо ми самі
Їх так очухрали».
«Та ні, не те… вибачайте…
Щоб лиха не знали,
Щоб вам гроші приснилися…
Бачте, у Вільшаній
У костьолі… у титаря…
А дочка Оксана!
Ховай Боже! Як панночка!
Що-то за хороше!
А червінців! хоч не його,
Так що? Аби гроші».
«Аби гроші, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!»
Поїхали
Ляхи у Вільшану.
Один тілько під лавою
Конфедерат п’яний
Нездужа встать, а курника,
П’яний і веселий:
«My żyjemy, my żyjemy,
Polska nie zginęła».
Примітки
Літанія (від грецьк. – «прохання, моління») – католицька молитва. В переносному значенні – благання, довге голосіння.
Поставець – ківш для зачерпування пива, меду та інших напоїв.
«Єще Польща не згінела!» – рядок із «Мазурки Домбровського» – патріотичної пісні, написаної 1797 р. в Італії польським публіцистом і письменником Юзефом Вибицьким (1747–1822) для сформованих в еміграції польських легіонів під командуванням генерала Яна-Генрика Домбровського. Набула великої популярності в Польщі. Згадка про неї в «Гайдамаках» у зв’язку з подіями 1768 р. – історичний анахронізм (можливо, свідомий: Шевченко власноручно відновлював цензурне вилучення цих рядків і не виправляв їх, доопрацьовуючи поему).
«Була собі Гандзя…» – народна весільна пісня перезвянського циклу:
Була собі колись Гандзя,
Каліка, небога,
Божилася, молилася,
Що ноги боліли,
А в танцю поздоровіли
(Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П. Чубинским. – Т. 4. – С. 484).
Схизмати (від грецьк. «схизма» – розкол) – зневажлива назва православного населення в Речі Посполитій. Вживалася в презирливо-лайливому значенні, що відзначено в історичній літературі початку XIX ст.: «Православные терпели всякие прещения, озлобления, злоречия, ругательства и всенародные укоризны; слышали ежедневно налагаемые им даже на улицах дерзкие и посмеятельные названия: схизматик, отщепенец, кабузник, хлопская вера, собачья вера и проч.» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. – М., 1805. – С. 410). Шевченко пояснив це слово в «Приписах»: «Неунітів ляхи називали схизматами».
«Перед паном Хведором…» – пісня з інтермедії про єврея та солдата у вертепній драмі, яка побутувала в Україні, на Смоленщині та в Білорусі (див.: Тарнавский А. Вертеп в Духовщине (уездном городе Смоленской губернии) // Киевская старина. – 1883. – № 3. – С. 665; Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. – Киев, 1911. – С. 517). Поширилася також у Галичині в гуцульських оповіданнях про Довбуша (див.: Гнатюк В. Народні оповідання про опришків // Етнографічний збірник. – 1910. – Т. 26. – С. 115–116. – № 96, 97). Як відзначив Ф. М. Колесса, «що наведену в “Гайдамаках” строфу Шевченко перейняв із усної традиції або з якоїсь вертепної драми, на це вказує записана Н. Чарноцьким в околицях Слуцька “Бетлейка”, зложена почасти білоруською, почасти польською мовою з домішкою російських вставок; жид, пританцьовуючи, співає:
Zadkom, periadkom
Periad panom Chwiedorkom,
Nie ja skaczu – niewola,
Bo tak każuć panowie»
(Колесса Ф. M. Фольклористичні праці. – К., 1970. – С. 234).
Шеляг – старовинна дрібна монета в Польщі й в Україні.
Бачте, у Вільшаній У костьолі… у титаря… – За свідченням Шевченка в передмові, розповідь про титаря в поемі грунтується на народних переказах: «Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали». Однак у народній пам’яті деякі деталі було зміщено й поєднано з пізнішими подіями часів Коліївщини. Згідно з історичними документами, навесні 1766 р., щоб примусити місцевого уніатського священика Василя Гдишицького відмовитися від унії й разом з прихожанами повернутися у православ’я, жителі містечка Млієва не допустили його в церкву й заховали церковні речі, причому найстарішому і шанованому членові громади титарю Данилу Кушніру було доручено сховати дарохранительницю. Уніатське духівництво звинуватило його в тому, що він святотатствував – пив з цієї церковної чаші горілку в шинку. В зв’язку з цим у березні 1766 р. Д. Кушніра було ув’язнено в Смілянському замку, де його змушували перейти в уніатську віру. Оскільки він «не только не пожелал сам приставать на унию, но еще и тому православному народу советовал крепко и ненарушимо содержать православное греко-российское исповедание», його було привезено до польського військового табору під Вільшаною й 27 червня 1766 р. прилюдно закатовано там «для устрашения старательством униатов» зігнаних з навколишніх сіл селян (див.: Архив Юго-Западной России. – Киев, 1864. – 4.1. – Т. 2. – С. 393–399; Киевская старина. – 1882. – № 9. – С. 527). Трагічна загибель Данила Кушніра відбилася й у народнопісенній творчості; в рукописному збірнику 1767 р. було знайдено вірш про цю подію:
Да вчинили вражі ляхи у Вільшані славу,
Да одняли Даніїлу Мліївському главу,
Тіло його повеліли огнем іспалити,
Главу його а до палі із гвоздьєм прибити
(див.: Лобода Ф. Вирша о сожжении млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. – 1886. – № 1. – С 205).
Відомості про це було опубліковано ще на початку XIX ст. (див. Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. – С. 431–432), але, очевидно, вони лишилися поза увагою Шевченка, який слідом за народною традицією пов’язав смерть Д. Кушніра з повстанням 1768 р. і вважав, що він був титарем у Вільшаній. Перебуваючи влітку 1859 р. в Україні, Шевченко дізнався від Ф. Лебединцева про виявлення нових документів щодо загибелі Д, Кушніра, які незабаром з’явилися друком у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. – № 2. – С. 40–56). У зв’язку з цим восени 1859 або на початку 1860 р. Шевченко почав виправляти «Вільшану» на «Мліїв» у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але, не довівши цієї роботи до кінця, відмовився від такої заміни й у тексті «Кобзаря» 1860 залишив назву «Вільшана» – очевидно, вважаючи, що це та деякі інші розходження з реальними історичними фактами не суперечать їхньому художньому узагальненню в поемі.