Логотип сайта «Тарас Шевченко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Кобзар / 1848 р. / «Заступила чорна хмара…»

Кобзар

1848 р.

«Заступила чорна хмара…»

Тарас Шевченко

X

Варіанти тексту

Опис варіантів

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за лиману

З турками татари.

Із Полісся шляхта лізе,

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає –

Дурний Самойлович.

З Ромоданом. Мов та галич,

Вкрили Україну,

Та й клюють єлико мога…

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Нездужаєш чи боїшся

На ворога стати?

– Не боюсь я, отамани,

Та жаль України, –

І заплакав Дорошенко,

Як тая дитина! –

Не розсиплем вражу силу,

Не встану я знову!..

Возьміть мої гетьманськії

Клейноди, панове,

Та однесіть москалеві,

Нехай Москва знає,

Що гетьмана Дорошенка

На світі немає.

А я, брати-запорожці,

Возьму собі рясу

Та піду поклони бити

В Межигор до Спаса. –

Задзвонили в усі дзвони,

Гармата гримала.

У дві лави задніпрянці

З москалями стали

Аж на милю – меж лавами

Понесли клейноди…

Годі тобі, Петре, пити

Із Тясмина воду.

Положили ті клейноди

Попенкові в ноги.

Іди, Петре, в Межигор’я

Молитися Богу.

Не пустили Дорошенка,

У рясі пізнали,

Закували у кайдани,

В Сосницю послали.

А з Сосниці в Ярополче

Віку доживати.

Отак тобі довелося,

Запорозький брате!

Виглянуло над Чигрином

Сонце із-за хмари,

Потягли в свої улуси

З турками татаре.

А ляхи з своїм Чарнецьким,

З поганим Степаном,

Запалили церкву Божу,

І кості Богдана

Й Тимошеві в Суботові

Гарненько спалили

Та й пішли собі у Польщу,

Мов добре зробили.

А москалі з Ромоданом

В неділеньку рано

Пішли собі з поповичем

Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі,

Та й умер з нудьги. Остило

Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана.

Тілько ти, святий Ростовський,

Згадав у темниці

Свого друга великого

І звелів каплицю

Над гетьманом змуровати,

І Богу молитись

За гетьмана, панахиду

За Петра служити.

І досі ще що рік Божий,

Як день той настане,

Ідуть править панахиду

Над нашим гетьманом

В Ярополчі.


Примітки

Джерело тексту:

– чистовий автограф у «Малій книжці» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 71, с. 420–424) [«Мала книжка»].

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848–1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня – грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого поему переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 60 у десятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 – на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з виправленнями в рядках 6, 44, 62, 83. Пізніше, очевидно 1857 р., в Новопетровському укріпленні, під кінець перебування на засланні, він олівцем дописав останній рядок – 89.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» без останнього рядка у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 573–575. У публікації є незначні відхилення в рядках («запорозці» замість «запорожці»), 83, 87 («панихиду» замість «панахиду») та інших. Того ж року поему за «Кобзарем» 1867 р. передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 2. – С. 130-132.

У поемі знайшли відображення події 1676 р. в Україні – капітуляція в Чигирині гетьмана Правобережної України П. Дорошенка перед військами гетьмана Лівобережної України І. Самойловича і московськими військами під командуванням Г. Ромодановського. Основними джерелами, з яких виходив Шевченко при створенні поеми, був літопис С. Величка, «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «История Малороссии» Маркевича, можливо, «Повесть об украинском народе» П. Куліша.

Виступили з-за лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає – Дурний Самойлович. – В 1676 р. на Чигирин наступали тільки українські та московські війська Називаючи всі сили, що боролися за Правобережну Україну, і зміщуючи події в часі, Шевченко в цих рядках створює яскраву узагальнену картину бідувань батьківщини, яка після спроби здобути незалежність, поділена на польську та російську сфери впливу, зазнавала у 1660–1680-х роках безперервних і жорстоких розорень та великих людських втрат.

Самойлович Іван Самійлович (? – 1690) – гетьман Лівобережної України (1672–1687). Походив із родини священика (тому Шевченко називає його «гетьман-попович», «попенко», йдучи в цьому за історичними джерелами). Шевченкове визначення «дурний Самойлович», відповідаючи негативній оцінці поетом ролі цього діяча з його промосковською орієнтацією в українській історії, – можливо, ремінісценція з літопису С. Величка [Шевчук Валерій «Святий Чигирин»: Бачення української історії в поезії Тараса Шевченка // Шевчук В. «Personae verbum» (слово іпостасне): Розмисел. – К., 2001. – С. 65].

З Ромоданом. – Ідеться про Григорія Григоровича Ромодановського (? – 1682) – російського державного і військового діяча, боярина, князя. В 1677–1678 рр. очолював московські війська у війні проти турків.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627–1698) – український державний і військовий діяч, гетьман Правобережної України (1665–1676), внук гетьмана Михайла Дорошенка. Щирим співчуттям до життєвої драми П. Дорошенка, свідомого патріота України, якому після краху його державницьких задумів довелося, як і самому Шевченку після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, прожити довгі роки на чужині, пройняті переживання поета.

Запорозький брате! – Йдеться про підтримку П. Дорошенка Іваном Сірком.

Клейноди – відзнаки та атрибути української козацької старшини XVI–XVIII ст. До клейнодів належали корогва (прапор), бунчук, булава, військова печатка, литаври та ін. Факт передачі П. Дорошенком атрибутів гетьманської влади запорожцям – історичний, він був пов’язаний з його прагненням перешкодити московським намірам зробити І. Самойловича єдиним гетьманом України і зусиллями Сірка реалізувати план, згідно з яким право обрання гетьмана мало належати раді Запорозької Січі.

В Межигор до Спаса. – Див. коментар до поеми «Чернець».

Задніпрянці – полки І. Самойловича.

Тясмин – річка, на якій стоїть Чигирин.

Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани… – Цей епізод поет домислив.

В Сосницю послали. А з Сосниці в Ярополче… – Після здачі Чигирина П. Дорошенко короткий час жив у селі Сосниця на Чернігівщині. 1677 р. його вивезено до Москви. В 1682–1684 рр. він був вятським воєводою, останні роки прожив у наданому йому селі Ярополче під Волоколамськом, де і похований. Могила його збереглася [див.: Шекір М. Петро Дорошенко після зречення гетьманства до сьогодні. – Тернопіль, 2001].

Улус – тут: поселення.

Чарнецький Стефан (1599–1665) – польський державний і військовий діяч, коронний гетьман (1665). З 1648 р. – з часу битви під Жовтими Водами, де його було взято в полон козаками, – вів боротьбу проти козацького руху на Україні. По звільненні з полону брав участь у битвах під Зборовим (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), влаштовував каральні експедиції по українських містах і селах. Навесні 1653 р. козацьке військо під проводом І. Богуна розгромило на Поділлі очолюване Чарнецьким польське військо.

Запалили церкву Божу. І кості Богдана й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили… – В цих рядках, як і в попередніх (про турків і татар), – у поемі анахронізм. Суботів – село під Чигирином, батьківщину Б. Хмельницького, з родинною усипальницею Хмельницьких – Іллінською церквою, де було поховано Б. Хмельницького та його старшого сина Тимоша (1632–1653), зруйновано 1664 р.; у 1665 р. С. Чарнецький помер.

Факт наруги над могилами Богдана Хмельницького та його сина Тимоша зафіксовано у різних відомих Шевченкові історичних джерелах, зокрема в «Истории Малой России» Д Бантиша-Каменського [М., 1842. – Ч. 2. – С. 75]. Про наругу над могилою Б. Хмельницького Шевченко згадує у «Гайдамаках» в розділі «Свято в Чигирині», пояснивши відповідні рядки поеми такою приміткою: «Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих».

Шляхом Ромоданом. – Ромодан, Ромоданівський шлях – старовинний торговельний шлях. Проходив Лівобережною Україною з півночі на південь через Ромни – Лохвицю – Лубни – Кременчук. Д. Бантиш-Каменський в «Истории Малой России» назву Ромоданівського шляху пов’язує з особою Г. Ромодановського:

Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. – Ці і наступні рядки поеми, в яких ідеться про смерть і могилу Дорошенка в Ярополчому, Шевченко написав під враженням від розповіді про смерть колишнього гетьмана в «Истории Малороссии» М. Маркевича [М., 1842. – Т. 2. – С. 349].

Тілько ти, святий Ростовський… – Йдеться про Туптала Данила Савича (1651–1709) – українського і російського церковного діяча, письменника. Історичних відомостей про зв’язки Данила Туптала з Дорошенком та побудову ним каплиці на могилі Дорошенка нема.

Н. П. Чамата

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 2, с. 165 – 167 (канонічний текст), с. 449 (варіанти), с. 658 – 662 (примітки).

Стежки

1848 р.

Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш

Кобзар

Попередній | Перелік віршів | Наступний

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2009 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7970

Модифіковано : 4.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.