Яготин

Павло Зайцев

Не знати, як довго пробув Шевченко в Кирилівці, де ще 18 вересня був на хрестинах у брата Йосипа, але він у вересні встиг побувати в Качанівці у Тарновського, а 9 жовтня був уже на Переяславщині в Березані у Пл. Лукашевича, бо того дня там написав свою «Розриту могилу».

Десь не раніше, як у середині жовтня, виїхав до Яготина, щоб приступити до замовленої праці – робити копії портрета кн. Миколи Репніна. Іще літом встиг він двічі побувати там – раз у товаристві Капніста оглядав яготинську ґалерею образів, а другим разом і портрет князя, що його мав копіювати.

Старі князі мали жонатого сина Василя й дочку Варвару, тоді немолоду дівчину.

Княжна Варвара чула вже багато цікавого про Шевченка, знала незвичайну історію його молодости й те, що він «мистець-маляр і поет, при чому навіть більше поет, ніж маляр». Коли князь Василь познайомив з ним сестру, Шевченко видався їй «простим і безпретензійним» і – як оповідала вона – відразу зробився в їхньому домі «своєю людиною, одним із тих, що з ним так вигідно на селі, кого приємно бачити в салоні і кого можна залишити самого, не боячись, що він через дрібничковість образиться».

У Яготині Шевченко справив на всіх якнайкраще враження: «Як багато він має такту, доброти й пошани до всього святого. З усіма він ввічливий, із старшими шанобливий, і тому й його всі люблять», так характеризувала тридцятилітнього поета тридцятип’ятилітня господиня яготинського салону. Шевченко носив модний тоді сірий довгий сурдут «у талію» з оксамитним коміром і модний, високо, аж під підборіддям зав’язаний шаль-крават. Про зачіску не дуже дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови. Широкі плечі, широка талія й легка сутулість надавали його постаті того особливого характеру, що його росіяни називають «угловатостью», а французи raideur des manieres або absence de grace: у рухах його не було гнучкості, ґраціозності. На смуглявому лиці знати було легкі сліди віспи. Був русявий. На перший погляд обличчя його видавалося звичайне, але кожного, хто хоч трохи приглянувся до нього, чарували його невеликі, але виразисті сірі очі, що світилися надзвичайним розумом і дивною добрістю. Очами тими він підкорив собі вже не одне людське серце. «Тримав він себе в товаристві вільно і з тактом і ніколи не вживав тривіальних виразів».

Таким його пізнала родина Репніних і все яготинське товариство, де всі вже знали «про його дитинство й молодість»: «Розповідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних», писала княжна своєму колишньому вчителеві швейцарцеві К. Ейнарові, але додавала, що «говорили про це між собою, бо ніхто не насмілився торкнутися повісти його життя в розмовах із ним самим: всі його любили і всі бажали йому щастя й успіху. Княжна бачила в Шевченкові барда української незалежності і була переконана, що й уродився він у Чигирині.

Стара княгиня Репніна хворіла на очі. Гордовита й владна внучка гетьмана Кирила Розумовського була дуже привітна з гостями, але рідко з’являлася в салоні, воліючи перебувати в своїх покоях. Так само і старий князь більше перебував у своєму кабінеті, зайнятий читанням книжок. Був він людиною глибоко освіченою, незвичайно розумною, привітною і гостинною. Душею старого гетьманського дому була княжна Варвара. «Худа, тоненька, з великими живими виразистими очами», мала вона невичерпну життєву енерґію і легко всім захоплювалася. «Добра, дотепна, мила й ласкава до людей, була вона провидінням убогих і нещасливих, роздавала все, що мала, і приймала найтеплішу участь у всіх, хто вдавався до неї за поміччю й за порадою».

Княжна мала глибоку огиду до кріпацтва. Свої переконання, щирість удачі і простоту вона одідичила по батькові, по матері – палкість почувань і пристрасний темперамент. Щедро розсіваючи навколо проміння своєї чистої душі, діяльною любов’ю до ближніх княжна надолужувала брак особистого щастя: деспотична мати не дозволила їй побратися з молодшим братом російського поета Боратинського, князевим ад’ютантом, в якого княжна колись закохалася. Ця рана серця зробила її ще більше сентиментальною, нервовою й екзальтованою. Зламане особисте життя її було безрадісне й безцвітне. Вихована в ідеях і настроях першої чверті XIX століття, вона піддавалася впливам містичної літератури, що в Росії та на Україні ще й у 1840-их роках, в добу вимушеної політичної пасивності, знаходила собі гостинний ґрунт.

З’явившись у Яготині, Шевченко вирвав княжну з «одноманітного безцвітного життя». Вериги, що їх на себе штучно наклала княжна, впали, і душа її попливла «по майже забутому морі вражень, фантазії і душевних поривів», і настав момент, коли вона сказала собі, що Шевченко – «вибранець її серця», а потім признавалася, що «коли б бачила з його боку любов, то може відповіла б йому й пристрастю».

В автобіографічній повісті про цей свій роман княжна дала прекрасну характеристику й самій собі, і своєму парнаському вибранцеві. Із сторінок її віє на нас ароматом тієї романтичної доби, але особливості романтичного стилю ні в чому не затемнюють справжніх життєвих рис обох героїв.

Героїня роману – «негарна й немолода, але лице її сяє справжньою добротою, яку іноді захмарює вираз презирства, обурення, гніву… Почуття її вогненні, очі блищать розумом, але частіше висловлюють глибокий смуток і, як дві яскраві зірки на захмареному обрії, освітлюють бліде, змучене обличчя, не позбавлене принадності для тих, що не лякаються осінніх бурь, цвинтарів і кістяків».

Психологічні портрети Шевченка, як людини і як поета, намалювала княжна з мистецькою яскравістю, що силою своєю конкурує із щирим пафосом описаних авторкою переживань: Шевченко «їв і пив, як усі смертні, і кожний, увійшовши до кімнати, де він перебував із молодими людьми – яких, на жаль, так багато – ніяк не міг би поставити його на вищий ступінь, ніж інших: цілими годинами він міг віддаватися найпустішій, банальній розмові і навіть, як здавалося, захоплюватися нею. Він був добрий до слабкості й легкодухий до жорстокості, нерішучий, а разом із тим і похопний до необміркованих учинків. Його не можна було не любити, але для всіх, хто справді любив його, він був джерелом турбот, безупинних переходів від захоплення до обурення, від співчуття до охолодження».

Але він «був поет у всій широчині цього слова: віршами своїми він покоряв усіх, він витискав із очей своїх слухачів сльози ніжності і співчуття, він настроював душі на високий діапазон своєї ліри, захоплюючи всіх; він притягав до себе старих і молодих, холодних і палких. Читаючи свої чудові твори, робився він чарівливий; музичний голос його переливав у серце слухачів усі глибокі почуття, що владно панували тоді над ним самим. Він був обдарований більше, ніж талантом, – йому даний був геній, і чутлива й добра душа його настроювала його ліру на високе і святе».

У всій яскравості цих обох «іпостасей» – буденно-людської і натхненно-творчої – з’явився Шевченко перед княжною, як жива конкретна ілюстрація до створеного Пушкіном нібито «літературного», а, як бачимо, до дрібниць психологічно-правдивого образу справжнього, тобто геніального поета:

Пока не требует поэта

К священной жертве Аполлон,

В заботы суетного света

Он малодушно погружен.

Молчит его святая лира,

Душа вкушает сладкий сон,

И из детей ничтожных мира,

Быть может, всех ничтожней он.

Но лишь божественный глагол

До слуха чуткого коснется,

Душа поэта встрепенется,

Как пробудившийся орел.

За кілька днів по приїзді Шевченка княжна Варвара заслабла і вісім день не виходила з своєї кімнати. Шевченко вдень працював в однім із фліґелів, вечорами ж усе яготинське товариство сходилося в салоні палацу. Це був величезний ампірний дерев’яний будинок, що мав свою цікаву історію. Стояв він колись на Печерському в Києві й належав гетьманові Кирилові Розумовському. Коли під час однієї з воєн із Туреччиною москалі хотіли поставити в ньому військо, гетьман наказав розібрати цей дім і перевезти до свого Яготина, що й було виконане протягом кількох день. Перевезений на 3000 возів на нове місце, був він складений тут наново, у давньому своєму вигляді. Величезний парк (150 десятин), що оточував цей палац, обмивали навколо води тихого Супою.

Внучка гетьмана княгиня Варвара Олексіївна Розумовська, жінка князя Миколи Репніна-Волконського, дістала Яготин у спадок по батькові. Гостей у яготинському палаці ніколи не бракувало, і Шевченко став душею цілого товариства, що складалося переважно з дам. Самому ж Шевченкові з усього товариства найбільше подобалася панна Глафіра Псьолівна, сирота, вихованиця Репніних, сестра талановитої української поетки Олександри Псьолівни й сама талановита малярка. Ще перед своєю хворобою княжна помітила, що «Глафіра, як видно, очарувала Шевченка, він не був іще закоханий, але міг закохатися при кожній добрій нагоді», коли ж княжна одужала, то побачила, що «Глафіра, як і давніше, – його сонце». Глафіра не була красуня, але «її відкрите, розумне, повне життя обличчя, ласкавий, а іноді вогненний погляд, темно-каштанове волосся, що густими кучерями отінювало свіжі лиця», притягали всіх. Гарна дівчина була при тому «дуже розумна, добра й дивно обдарована почуттям усього прекрасного». Молоду малярку бентежили уважні погляди поета, княжна ж, якій Шевченко що далі, то більше подобався, починала ревнувати.

Для одного з літературних вечорів Шевченко вибрав свою поему «Слепая». Сюжет «Слепой» був вигаданий, але поет надто ще недавно був тяжко вражений страшною звісткою про трагедію своєї Оксаночки, і тому, рецитуючи цей твір, що його героїні він, ніби в пророчому передбаченні, теж дав це ім’я, напевне глибоко переживав яскраво описані в поемі муки божевільної Оксани: адже його Оксаночка Коваленківна, зведена москалем, теж збожеволіла, як і зведена батьком-паном героїня поеми.

«О, якби я могла передати вам усе, що пережила під час цього читання», – згадувала незабаром княжна. – «Які почуття, які думки, яка краса, яке очарування і який біль! Лице моє було мокре від сліз, і це було щастя, бо я б мусила кричати, якби моє хвилювання не знайшло цього виходу; я відчувала нестерпний біль у грудях… Яка чарівна манера читати! Це була чарівлива музика, що співала мелодійні вірші…» Коли Шевченко скінчив читати, то від надміру вражень княжна Варвара спочатку нічого не могла вимовити, але коли схаменулась, то сказала йому: «Коли Глафіра продасть свій перший образ і, як обіцяла, віддасть мені ці гроші, я замовлю за них золоте перо й подарую його вам».

У серці княжни спалахнула любов: «Перед сном, – оповідала вона, – я так гаряче молилась, я так пристрасно любила ввесь світ…» І хоч у її житті це було вже друге кохання, але в чистій, екзальтованій і стуженій за щастям душі почуття це розцвіло всіма квітками перших невинних переживань, коли закохані радісно моляться й хотять обійняти ввесь світ. Як у кожної пристрасної натури, почуття це у княжни Варвари обернулося в егоїстичне бажання заволодіти всім єством коханого поета. Ревнувала його до всіх, а найбільше до Глафіри. Хотіла, щоб він був «незмінно світлий і променистий», щоб через неї («о, хитрість і лукавство «я», цього ненаситного «я»», – вигукала при цьому) – щоб власне через неї Шевченко «ширив істину свого незрівнянного таланту»… Хотіла «завжди бачити його великим», і коли поет у веселому настрої пустував, вона йому дорікала за це, як за профанування вищого покликання. Коли ж раз по такій нагані він поцілував княжні руку, вона не тямилася з радости, і це ще більше, як признавалася, «прискорило біг її човна…»

На чиємусь весіллі поет добре загуляв, і це «ніби гострим ножем» пронизало її серце. Княжна Варвара написала і вручила Шевченкові «алегорію», в якій увесь пафос її романтично-сентиментальної душі, вихованої на Річардсоні, вибухнув з повною силою. За «золото ліри захопленого співця» вона платила йому таємничими молитвами й побажаннями поправи: «Бідна Оксано! Люди тебе згубили, і твій поет забуває тебе!» Це був вступ. У самій алегорії княжна змалювала поетового ангела-хранителя, що «літає над обважнілою від грішного сну його головою». Ангел молиться за «довірений йому сосуд, що в нього Творець влив стільки прекрасного…» «Гріх і спокуса силкуються похитнути сосуд, і чиста золота струя, що от-от уже дійде до самого краю, може вилитися з нього, і її проковтне бруд розпусти… Гаряча сльоза падає з очей ангела на серце поета – вона пропалила його й оновила: він не згине. І каяття зодягається в шату білу, як невинність».