Ликера Полусмак
Павло Зайцев
Мати Шевченкових знайомих – ніжинського дідича, журналіста Миколи Макарова і його сестри, пані Варвари Карташевської, ще в 1859 р. привезла до Петербургу служницю-кріпачку – Ликеру (Глікерію) Полусмак. Служила вона в Карташевських, де її не міг не бачити Шевченко, але увагу на неї звернув він вже тоді, коли справа сватання до Харити виявилася безнадійною. Пані Олександра Кулішева, покинута тоді закоханим у Марію Марковичеву чоловіком, оселилася весною 1860 року «на дачі» – на літнищі Стрельна під Петербургом разом із своєю рідною сестрою Надією Забілою, а Карташевські, виїхавши на літо з Петербургу, віддали їм для услуг свою покоївку. Шевченко часто бував у Стрельні у симпатичних сестер і 27 липня, несподівано для всіх, освідчився Ликері й оповів про свій намір одружитися з нею і обом сестрам, і їхньому братові – Василеві Білозерському. Ликера не була красуня, але була добре збудована, мала гнучкий стан, була струнка й приваблива.
Портрет її залишив нам майстер жіночих портретів Тургенев. Він так її описав: «Молода, свіжа, трохи неотесана, не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим русявим волоссям і з тою чи то гордовитою, чи то спокійною статурою, що властива її племені». З описом Тургенева сходяться й описи інших осіб. Мала вона дуже живу вдачу й була розумна. Це було те, що могло притягти до неї увагу Шевченка, але була ще й інша сторона – моральна, якої він не мав ні змоги, ні нагоди пізнати, а моральна вдача Ликері не була добра. Пізнавши її ближче, сестри Білозерські ще перед сватанням Шевченка хотіли відіслати Ликеру назад до її панів.
Про історію цього останнього роману Шевченка оповідають нам численні документи: і листи самого поета, і листи Ликери, і тогочасне листування безпосередніх свідків та інших осіб, і широчезна мемуарна література. Ні про один з інших моментів Шевченкового життя не збереглося стільки матеріалів, скільки про цей трагічний епізод. А проте в усьому цьому багатющому «архівному фонді» стільки неясного, заплутаного, суперечливого та загадкового, що критично розібратися в ньому і вилущити всю правду до кінця не лише важко, а в деяких окремих моментах просто неможливо.
Проте, відкидаючи все надто суб’єктивне, а тим більше – виразно тенденційне в цій літературі, ми можемо відтворити «фільм подій», які охоплюють півтора місяця переживань, що їх зазнав наш поет між 27 липня і 10 вересня 1860 року, – переживань, які, безперечно, вплинули на його передчасну смерть.
27 липня – на св. Пантелеймона, в день іменин П. О. Куліша, до Стрельни прибули гості: брати Василь і Віктор Білозерські, а з ними й український етнограф і письменник М. Т. Симонов (Номис). По обіді, як того й сподівалась дружина відсутнього іменинника пані Олександра Кулішева, з’явився Шевченко. Коли він вийшов у садок, слідом за своїм дорогим гостем вийшла туди й чемна господиня. Яким же безмежним було її здивування, коли вона почула від нього таке:
– Я приїхав до вас Лукерію сватать, – порадьте мене, у мене тут нема нікого!
Виявилося, що кілька хвилин перед тим він уже посватався до Ликери.
Здивувало пані Олександру не те, що її друг-поет «хоче оженитися з покоївкою», а те, що він «вибирає собі Ликеру», в «незавидних якостях» якої вона встигла того літа аж надто добре переконатися. Свого колишнього боярина, який в очах її, чоловіка та її брата був геніальним поетом і «світильником небесним» України, пані Олександра надто глибоко шанувала й любила, щоб гратися з ним в дипломатію. З повною щирістю вона оповіла несподіваному Ликериному женихові все, що знала про цю його, зовсім йому самому незнану, вибраницю: і добре, і погане. Поганого, на жаль, було куди більше! Як оповідали жінки, що добре знали тоді Ликеру, вставала вона пізно, ходила нечесана й невмита. Взагалі була дуже лінива й неохайна, брехлива, ласа на гроші й не шанувала своєї дівочої слави. Вміла лише добре шити білизну й вишивати. Вислухавши думку пані Олександри, Шевченко спитався, чи вона не перебільшує. Відповідь її була така:
– Ні! Я кажу вам [це] для того, щоб потім сумління не робило мені закидів, що я, люблячи вас, могла щось від вас укрити…
І потім, сказавши поетові, що не образиться на нього, якщо він навіть не повірить її словам, вона додала:
– Будь ласка, перевірте мої спостереження, розпитайте тих, що знають її більше, ніж я, – чи гідна вона вас.
Шевченко дуже дякував Кулішевій, і у неї залишилося враження, що він «добре зрозумів, що все це говорилося щиро», лише з бажання добра йому і його вибраниці. Мабуть того ж самого дня або на другий день, не пізніше, довелося йому вислухати й думку Василя Білозерського, який теж висловив поетові «свої сумніви». Оповівши йому з свого боку про «незавидні якості» Ликериної вдачі та про її поведінку, він, так само, як і його сестра, не тільки визнав за слушний сам намір Шевченка «одружитися з простою дівчиною», а й сказав, що «для Тараса Григоровича нема іншого виходу».
Того ж самого дня, увечорі, відбулася в Стрельні розмова-нарада, на якій Ликера в присутності Білозерських заявила, що формальну згоду на шлюб із Шевченком узалежнює від згоди на цей крок свого опікуна-пана. Шевченко тут же попросив пані Олександру допомогти Ликері написати відповідного листа до М. Я. Макарова.
Отже, коли гості виїхали до Петербургу, стомлена враженнями дня Кулішева змушена була виконати цю просьбу [М. Я. Макаров перебував тоді в Німеччині, в далекому Ахені]. Ликера диктувала, а пані Олександра з подиву гідною терпеливістю й педантичною точністю записувала все, нічого не змінюючи ні в змісті, ні в стилі цього довгого й характеристичного документу, стилі, типовому для малограмотних селян, повному зайвих повторень, непотрібних довгот і надмірної чемності. Істотними в листі були лише такі речення: «…згляньтесь хоч на моє сирітство, віддайте мене за цього чоловіка, якого Ви знаєте – Тараса Григоровича Шевченка… я згідна за нього йти, якщо Ви дозволите; без Вашого дозволу я не зважуюсь…»
Одначе ні другого дня, ні в один із наступних лист цей не попав до поштової скриньки: Білозерські постановили застосувати тактику зволікання, переконані, що «час тут багато значить», що Ликерине моральне зіпсуття незабаром відкриється очам поета і він сам переконається в помилковості необачно зробленого кроку й відступить від свого наміру, який багатьом здавався просто «одчайдушним».
Те, що оповідали Шевченкові про Ликеру Олександра і Василь Білозерські, не могло не посіяти сумнівів у його душі. І він таки завагався! Зберігся навіть документ, який свідчить про те, що від свого наміру щодо Ликери він уже готовий був відступити. Ось текст недокінченого листа, з виразно матримоніальним наміром писаного до якоїсь нам незнаної жінки:
С. Петербург, 28 липня 1860 р.
Я, як некликаний, непроханий гість, постукався в Ваші двері, а постукавшись раз, мимоволі стукнеш удруге й утретє і, звичайно, востаннє, коли двері не відчинились.
Я Ваш несподіваний [Може тут пропущене «не» і треба читати «не несподіваний»?] і невипадковий гість. Я Ваш друг, брат і, нарешті, батько та, звичайно, дорадник, що Вам нав’язався…
До «дверей» Ликериного серця він уже не мав потреби «стукатися», бо вона йому не відмовила, а тільки узалежнила згоду від згоди свого пана, а припускати, що Макаров заборонить Ликері за нього йти, Шевченко ані хвилину не міг. Це було річчю цілком виключеною. Та й лист цей в оригіналі був написаний російською мовою. Пощо ж би він мав писати до Ликери по-російському? Отже, хоч другий абзац цього листа ніби дуже підходить саме до Ликери («друг», «брат», «батько», «дорадник»), проте всі інші обставини промовляють проти такого припущення. Була, очевидно, ще якась жінка, до «дверей серця» якої він уже раз стукався і до якої його думка повернулася, коли він завагався в своїх намірах щодо Ликери.
Хто ж була ця особа? Чи не Катя Піунова, про яку він і після розриву з нею не забував? Адже минуло вже два роки від часу, коли він сватався до неї. Вона «підросла», а його слава, як поета, гриміла по всій Росії, і популярність його була просто винятковою. Це могло не по літах практичну Катю схилити тепер до одруження з ним. А може це він писав до Амалії Кльоберґ, до тієї німкені Маші, що з нею ще за молодих літ мав роман, з якою тепер зустрічався і яка була продавщицею в крамниці малярського приладдя «Аванцо», де він купував фарби, пензлі, рами й полотно для своїх образів? Але хоч як там було, він цей новий намір швидко покинув і вагання свої щодо Ликери переборов.
Коли на другий день (29 липня), згідно з його просьбою, відвідала його в академічній келійці Олександра Кулішева, вона переконалася, що Шевченко «не передумав»: він передав через неї своїй нареченій хрестика й букваря («Граматку» П. Куліша). Багатомовна і зворушлива була символіка цих дарунків: поет брався до її виховання, ставлячи своє майбутнє подружнє життя під знаком хреста. Знайшов і аргумент проти закидів, що їх Ликері люди робили, і глибоко ідеалістичний мотив, який мав би ним керувати в цій справі: всі моральні вади своєї нареченої поясняв «рабством» (мовляв, «воля і достаток» змінять її на краще); брав на себе місію врятувати від падіння цю темпераментну дівчину, бо, як казав, боявся, щоб з нею не повторилося того, що сталося з «Ледащицею» Марка Вовчка. Ця його настанова могла людям здаватися і штучною, і надуманою, але для нього вона була цілком послідовною.
Коли пані Олександра передала Ликері поетові дарунки, вони її зовсім не потішили. Вона хотіла знати, скільки коштує хрестик, і, переконавшись, що він – не золотий, недбало його відкинула.
На другий день, 30 липня, з’явився в Стрельні і сам наречений з іще більш сентиментальним подарунком для своєї вибраниці: він вручив їй букет польових квітів, але вона воліла б мати більш відчутні ознаки женихової любови й уваги, і за кілька хвилин букет опинився на землі під ґанком. Тим часом Шевченко попросив її вийти з ним до садочка і, сівши з нею в альтанці, почав з нею довгу розмову. Це була друга розмова після освідчення. Вона пригнобила поета і посіяла в його душі нові сумніви. В. Білозерський засвідчив це, оповідаючи, що коли Ликера «більше виговорилась», то Шевченко «задумався, посмутнішав», а все таки «не змінив свого наміру…»
Поки точилася ця розмова, «вся дворня зібралась, і всі мешканці «дачі» [Панські «двораки»-слуги. Під «дачею» можна розуміти не лише велику й густо населену віллу, де жили сестри Білозерські, а навіть усе, тоді невелике, літнище] ходили мимо паркана і сміялись». А у пані Кулішевої «серце розривалось на частки». Вся околиця вже за годину після Шевченкового сватання знала про нього від самої Ликери, яка поспішилася про це скрізь розтрубити. І всі знали, що за пташка ця щебетлива дівчина-вітрогонка, за якою бігали стрельнінські солдати й лакеї, до яких вона моргала і від яких приймала всякі ласощі до краденої «з панських кухонь» дичини включно. Яке ж то міщанське або дворацьке серце могло зрозуміти Шевченкову примху (для них «панську»), коли й його інтеліґенти-друзі були збентежені цим несподіваним і недоречним планом?
Про що міг говорити з Ликерою Шевченко? Лише напередодні він вислав Варфоломеєві 1 000 карбованців на купівлю садиби над Дніпром, отже лише вчора приспішив реалізацію заповітної надії-мрії, вже стільки разів оспіваної в різних поезіях ще на засланні і весь час поновлюваної після повороту з заслання, а тепер, як йому здавалося, от-от близької до здійснення. Треба тільки було замість загиблої безталанної Оксаночки поєднати цю русяву, жваву, ґраціозну Ликеру, бо з Харитою не повелося. Отже ясно, що він тепер викладав новій нареченій плани свого подружнього ідилічного життя – як будуть вони з тої вимріяної «хатиночки в гаю»
На Дніпр широкий, на яри
Та на лани золотополі…
– про те, де має поставити «оту хатиночку в гаю», про те, що Ликера має там зігріти його «серце замучене», «поточене горем». Обіцяв їй за це свою довічну любов і батьківську опіку. Аджеж місяць перед тим (25 червня), ще не звірившись ані самій Ликері, ані кому іншому із свого оточення із своїм до неї почуттям, він, описуючи щасливе подружнє життя якихось нам незнаних Філемона і Бавкіди, молився:
Подай же й нам, всещедрий Боже,
Отак цвісти, отак рости,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Любов предвічную, сугубу
На той світ тихий принести.
Мусів їй теж пояснити, чому прислав їй отого хрестика і граматку. Зібрався зайнятись її освітою і вихованням. Не міг не згадати й не оповісти їй про свою рідню, а передусім – про сестру Ярину, яка мала б заступити сироті Ликері матір і стати її порадницею. А вже ніяких сумнівів не може бути в тому, що – може найдовше – спинився на головному мотиві, який його схиляв до цього «соціального акту», – на спільному селянсько-кріпацькому походженні їх обох. Недавно ще корсунська Харитина мала його за пана, і він мусів виясняти через Варфоломея, що він «по плоті й духу син і рідний брат свого безталанного народу», а зовсім не пан.
Що розмова його з Ликерою мала приблизно такий зміст, видно з того, як вона на неї реаґувала. Її відповіді породили в Шевченковій душі смуток, бо за словами Кулішевої, яка писала про це М. Я. Макарову, Ликера хотіла «стерти з себе те, чим цікавиться Тарас Григорович»: «Їй хочеться бути панією, а він шукає простоти й рідного слова; її мучить те, що його сестра ходить в національному костюмі» (тобто в селянському вбранні!). Вона випитувала пані Олександру, як одягнений був Шевченко, коли був її боярином, і «обличчя її просіяло», коли довідалась, що він був тоді у фраку. Вона хотіла знати, «чи достаточний він» (тобто чи заможний) і чи зможе мати літературні заробітки, живучи на селі. Вона сказала:
– Він і старий, і скупий, здається! Така неохота йти!
Але згодом, на думку, що вона тепер, як сама висловлювалася, може стати жінкою «письменника і полупанка» (коли ще зовсім недавно панни Карташевські відрадили якомусь кухареві з нею одружитися, бо, мовляв, вона йому не пара), «уява її починала буяти» й вона казала:
– Ні, піду на злість дівчатам Карташевським, щоб вони збісились!
Освідчення Шевченка «прийняла вона холодно». Ім’я його вимовляла без всякої пошани. Поводилась так, ніби це вона йому честь робить. Все це стверджували безпосередні свідки. В. Білозерський писав М. Я. Макарову:
«Ликера – розумна, в цьому нема сумніву; але вона бачить в Тарасі Григоровичі не більше, як майбутнього старого чоловіка, який завезе її кудись, куди їй зовсім не хочеться, і вона так мало надіється бути вдоволеною і щасливою, що не почуває до нього навіть вдячності. Вона – натура егоїстична, яка ніколи не оцінить того, що в Тарасі Григоровичі є доброго, і (навпаки) вповні зрозуміє всі вади його як чоловіка. Їй хочеться пожити, погуляти і коли вже виходити заміж, то хіба вже для того, щоб жити панією. А йому зовсім не те уявляється, не того хочеться».
Психічний стан Шевченка після його другої розмови з Ликерою Білозерський окреслює так:
«Він невдоволений своїм поспіхом, усвідомлює, що помилився, що дійсність не справдить його надій, але через самолюбство, але з упертості, через безвихідність свого положення, не бачить можливості зійти з дороги, на яку ступив, і потай від себе самого [?! П. З.] бажає, щоб якась стороння сила звела його з небезпечної путі».
Пані ж Олександра, описавши всі вище подані факти, окреслювала ситуацію так: «Боже мій! Як він засліплений! Поет і проза! Він створив собі ідеал і не хоче поглянути (на Ликеру) простими очами, а нам так боляче за нього».
Коли б хтось хотів описати докладно цей Шевченків трагічний роман, то, справді, не знайшов би кращого заголовку, як «Поет і проза»…
30 липня Шевченко і сам написав листа до М. Я. Макарова. Він писав:
«…Ликера 28 іюля [Тут помилка: це, як знаємо, було 27 липня] при купних наших друзях сказала мені, що без братнього і батьківського Вашого святого слова вона не дасть мені такого ж слова (розумна і щира душа). Вертайтеся ж швидше до нас і поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом, з Вашим іскреннішим другом. А поки що буде, напишіть їй і мені Вашу і думу і пораду».
3 серпня Кулішева вислала Макарову і Ликерин і Шевченків листи, разом із своїм довгим листом, у якому описувала все наведене вище. А ще 2 серпня уже цитованого нами листа вислав і В. Білозерський. Він просто продиктував Макарову, що той має відповісти обом нареченим: що він їм не перешкодить у їх намірі, коли на це буде їх добра воля, але в такій важливій справі треба всім разом порадитися і все добре обміркувати, чого на письмі не зробиш, а тому треба їм почекати, аж він сам вернеться з-за кордону. «Може я й помилюсь, – писав Білозерський – але мені здається, що час тут багато значить». При цьому він додав таке: «Щодо Ликери, то з усього видно, що наспів їй час поєднатися законним, а за сприятливих обставин і незаконним шлюбом».
На відповідь довелося всім ждати дуже довго, більше двох тижнів, бо до Ахену з Петербургу лист ішов днів 8–9.
5 серпня у Шевченка вийшов конфлікт із пані Надією Забілою. Він хотів узяти Ликеру з собою до Петербургу, а пані Надія, як господиня й опікунка Ликери, не дала на це згоди. Шевченка цей безперечно нетактовний і фактично невмотивований крок дуже обурив. Це ж було – так виходило! – недовір’я до нього. Обурений поет написав там же в Стрельні присвячену Ликері поезію, в якій накинувся на звичаєві упередження, «Моя ти люба! Мій ти друже!»
Що ця реакція була лише вислідом гнівних емоцій (а він кожну яскраву емоцію переживав із подвійною силою), про це свідчать дальші його відносини з пані Надією, яку він до кінця життя любив, шанував і якій за опіку над Ликерою пізніше дякував, а також і те, що він завжди був гарячим оборонцем національних традицій.
Поет і далі завжди бував у Стрельні по неділях і привозив Ликері різні подарунки, а іноді й серед тижня присилав з ними свого Федора. Так, наприклад, довідавшись, що Ликера застудилась («тьопала по калюжах») він прислав їй цілу купу всякого добра, м. ін. теплий плед. Взявши мірку з її ноги, накупив їй черевиків, теплих панчіх і т. ін. Дарував і ювелірні речі: каблучки, серги з медальйонами, коралі. А одної неділі подарував Євангеліє в гарній білій оправі з золотими краями. Ликера мала повну змогу переконатися, що її наречений зовсім не скупий.
Нарешті, десь після 20 серпня (здається, 22) прийшли й довго очікувані відповіді від Макарова.
Приставши на всі тактичні поради Білозерського, Макаров писав Шевченкові:
«Моє благословення і найкращі бажання душі моєї незмінно йдуть у парі з кожним подихом Вашого життя. Так буде і щодо Ликери, дочки моєї. Але я передусім бажав би, щоб Ви були щасливі і спокійні. Ось чому я гадаю, що коли йдеться про ціле життя, то треба все добре розміркувати, порадитись усім разом… Пождіть мене, я скоро приїду».
Ликеру він теж просив пождати свого приїзду, пишучи: «одруження – діло велике і на все життя, треба добре все продумати перше, ніж зважитись». Слідом за цією порадою йшов такий уступ:
«Проте, прошу Тебе вірити, що я бажаю Тобі всякого добра і щастя і що Ти маєш право виходити заміж, коли схочеш, з повною певністю, що дістанеш моє благословення і щирі побажання душі моєї».
Отже, після одержання цього листа Ликера Полусмак вже формально стала нареченою Тараса Шевченка. Листи Макарова до Шевченка й Ликери мали офіційне значення, як листи пана й опікуна нареченої. Зате в інтимному листі до Надії Забілиної Макаров змалював своє справжнє відношення до цієї події, яка, за передбаченням В. Білозерського, мала «вразити його нерви». Він писав їй:
«Боже мій… Боже мій… Чому ж це Ви допустили скоїтись, найдобріша, наймиліша Надіє Михайлівно!.. Чудно і грішно сказати, але коли б Ликера поласилась смаженою куркою і віддалась лакеєві, кишені якого, мабуть, і досі носять сліди цієї птиці, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер розбилось при читанні останніх одержаних мною листів. Я не можу сказати, щоб знав Ликеру так, як Ви, але я давно розгадав її. Яке погане літо!.. Який тяжкий час!..»
Шевченків намір побратися з Ликерою просто приголомшив Макарова.
В цьому листі був окремий уступ, який Макаров просив пані Надію прочитати Ликері. Він умоляв її вести себе краще. Але коли Забілина вибрала час, щоб це зробити, то виявилось, що Ликера той лист украла з комоди, де він лежав, і вже ввесь прочитала. Коли листа шукали, то й вона помагала шукати і вже згодом його назад підкинула.
Маючи формальну згоду пана на свій шлюб із Шевченком, вона цілком роззухвалилась. Вела себе ще гірше, ніж перед тим. «Замість того, щоб поправитися після Вашого усовіщання, – писала Надія Забілина Макарову, – вона завела вечерниці. Ми ляжемо спати, а вона… розмовляє, співає, регочеться з солдатами». Робила вона це саме тоді, коли в Стрельні ночував хтось із гостей, отже господиня не могла вийти з хати, щоб приборкати. Верталась додому аж о третій годині ранком. Від праці ухилялась. «Тепер вона у нас мало не по головах ходить» – писала пані Надія.
Вже від моменту Шевченкового сватання в Стрельні витворилася досить фальшива ситуація. Ликера працювала у пані Надії за гроші, але коли стала нареченою Шевченка, то всім бувало ніяково, коли вона змушена була подавати обід і виконувати всякі обов’язки служниці, особливо тоді коли там бував Шевченко. Тепер же Забілина збиралася переїхати до Петербургу й не мала жодного бажання брати з собою Ликеру, а Шевченко саме про це її просив. Він просив тепер узяти Ликеру, як квартирантку, пропонував за це досить великі гроші – 25 карб. на місяць. Пані Надія не хотіла, бо вона мала відкрити в Петербурзі модний маґазин і боялась, що Ликера весь її персонал здеморалізує. («Вона така крутійка, така голова розумна, а душа чорна», – казала про неї Н. М. Забілина). Тож пані Забіла не завагалася щиро про це Шевченкові оповісти. Але все таки він якось її ублагав, і вона, переїхавши (десь у кінці серпня) до Петербургу, забрала з собою і Ликеру. Там Ликера дістала окрему гарну кімнату, але на короткий час. Згодом знайшовся інший вихід із цієї ситуації.
Тим часом сам поет, цілком задоволений відповіддю Макарова і визначивши своє весілля на час після Покрови, гарячково віддався справі влаштування майбутнього подружнього життя. 22 серпня він сповістив і Варфоломея про те, що має наречену:
«Будущеє подружжя моє зоветься Ликеря, кріпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша одним – письменна і по-московськи не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина.
Тутешні земляки і землячки наші (а надто панночки), як почули, що мені Бог таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять «не до пари і не до пари». Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари».
Просив Варфоломея на найкращому місці того ґрунту, який він придбає, посадити «яблуню і грушу на пам’ять 28 липня 1860 року». Здійснював свій недавній у поезію втілений намір.
Просив свояка прислати на весілля улюблених сушених карасів і запечених дніпрових лящів.
Радив купити вже готову хату, що її продавала в Пекарях якась удова-попадя. Писав:
«Купить би та к осені перевезти на ґрунт і поставить, а весною нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлась у ту хату та й хазяйнувала, а тим часом я з жінкою прибуду, то вона б і нам пораду дала б. Бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, але в простому сільському ділі нічого не тямимо, – то порада б сестри Ярини дуже б доладу була і мені і Ликері».
Листа цього закінчив так:
«Отаке то скоїлось! Несподівано я приїду до Тебе… з жінкою, сиротою і наймичкою. Сказано: коли чоловік чого добре шукає, то й найде, – так і зо мною тепер трапилось. Мені тепер не жаль, що Харитина трошки придуркувата».
За три дні посилав Варфоломеєві і план хати. План сам зробив, зовсім фахово, як архітектор. Ґанок виходив на Дніпро, як і світлиця з великими ампіровими вікнами, а ізольована від інших кімнат майстерня («робоча») поета-митця мала найбільше вікно. Були і спальня, і кухня. Все було добре продумане. На хату наказував купити соснового дерева, на двері й одвірки – дубового й ясенового, а на поміст – липи. Щоб не сидіти по приїзді до Канева в недоробленій ще будівлі, просив тепер Варфоломея пошукати в Каневі хати, щоб найняти її на літо й покищо оселити там Ярину.
За кілька днів (28.VIII) писав «благословенній в женах» О. О. Лазаревській, матері своїх приятелів Федора, Михайла, Василя і студента Олександра, просячи її про благословення на свій шлюб.
Пані Забіла оселилася вже в Петербурзі на Міщанській вулиці, і Шевченко бачився тепер із Ликерою щодня. Він весь поринув у свої передвесільні турботи. Сам рисував моделі для Ликериних костюмів і сам їх замовляв. Крім згадуваних уже вище речей, він купував їй найдорожчі матеріали на верхній одяг, на сукні, на спідниці, полотно в великій кількості, купував капелюхи, різні черевики, панчохи, білизну і т. ін. Лише одного дня (3 вересня) він витратив на це більше як 180 карбованців. Привчав її до порядку, до господарності. Зробив для неї записну книжечку з рубриками прибутків і видатків. Сам їх вписував, показуючи їй, як це треба робити. І Ликера своїми кривулями, немилосердно плутаючи і пропускаючи літери, вписувала туди нібито свої, фактично ж Тарасові видатки. Він замовив їй і сіре пальто, і обшитий золотими шнурками з дорогого білого сукна козакин, – ніби, стилізовану вже українську білу святкову свитку, а до неї – теж білу модну шапочку à la Ґарібальді – «ґарібальдійку», як тоді казали.
3 вересня М. Карташевська писала в Москву до Віри Аксакової:
«Вчора був Шевченко, а сьогодні приходила його наречена. Багато оповідала, як вони думають влаштуватися, і між іншим, що її жених каже, що на Україні по зимах нудно, а тому вона буде їздити зимою або до Парижу, або до Петербургу».
Пишучи це, панна Марія іронізувала: «Ось як доля потішається над людьми! Ликера в Парижі! Щоб уникнути нудоти, живучи на власному хуторі! Дико це звучить!» Але Ликера таки дійшла свого: недавно за кухаря її не пускали, а от тепер дивіться, мовляв, яку я кар’єру роблю!
Справа з помешканням для Ликери на той місяць, що відділяв наречених від наміченої дати вінчання, теж несподівано знайшла розв’язку. Помогла в цьому Шевченкові його щира приятелька, жінка винятково доброго серця – Катерина Іванівна Іванова, рідна сестра його «святої заступниці» графині Настасії Толстої. У себе тримати Ликери вона, щоправда, не хотіла, бо теж уже знала про всі її вади, але мала якусь добру знайому, і у тієї, десь на Офіцерській вулиці, влаштувала Шевченкову наречену. У Іванової Ликера пробула лише один день – 5 вересня, а 6 вересня вірний Шевченкові Федір уже перевозив до нового помешкання Ликерині речі з Міщанської вулиці і забрав у Забілиної Ликерин паспорт.
Все робилося, «як годиться»: Ликера знову була під опікою якоїсь старшої пані, а Шевченко, відвідуючи наречену, ніколи не залишався довше, як до дев’ятої години вечора. Кімната була гарна, простора й добре умебльована. Коли робили умову з господинею, то та запиталася, чи її служниця має обслуговувати Ликеру, але Шевченко сказав, що ні. Він уже багато в чому піддався Ликериним бажанням і забаганкам [І міські убрання для неї робив, і сестру Ярину хотів спровадити до свого майбутнього хутора для «сільської роботи», і згоджувався на хуторі жити лише влітку й ін.], але тут виявив твердість. І справді – що ж мала робити ця проста дівчина в отій гарно умебльованій хаті, – лише спати та їсти? Сам він був людиною праці, вважав працю за річ святу і писав гімн «роботящим рукам».
Але Ликера вже на другий день, відвідавши пані Надію, скаржилась:
– І такий він противний, що хазяйка давала кімнату з прислугою, а він не схотів, сказав, щоб я сама прибирала… Ще, каже, побачу, яка ти у мене чепурненька…
Він їй вже з самого початку казав:
–… Важкого ти у мене нічого не будеш робити, хіба звариш борщу та пошиєш мені сорочку… Та одно знай: щоб була чепурненька, бо неохайних я не терплю.
Але Ликері хотілося одного – лише панією бути! Вона завжди була лінива й неохайна. Дарма, що Шевченко їй уже тут подарував і дорогі коралі і 200 карбованців сріблом, і оточував її ласкою, на неї все це не робило ніякого враження. Вона, очевидно, найбільше враховуючи той момент, що він старий, вважала, що вона йому робить честь і ласку. Про свою вроду вона теж мала явно перебільшену думку.
Коли він в один із тих днів, поки Ликера проживала в новому помешканні (а це був дуже короткий період: від 6 до 11 вересня, не довше) розсердився на неї за нелад у хаті, вона знову побігла до Забіли і казала вже, що «не піде» за Шевченка, а коли її запитали, як же буде, вона відповіла:
– А так і буде, що заберу усе, що він мені дав, а за його таки не піду!.. Такий старий, поганий та сердитий!..
Вона і господині своїй, у якої тепер жила, говорила те саме.
А добра того, що він їй надарував, разом із грішми, було може на цілу тисячу карбованців.
Поет же, нічого не передчуваючи, ще й учителя їй найняв, мабуть, з огляду на свою нервозність, не вважаючи себе за придатного до ролі педагога.
Якось він узяв Ликеру з собою на далеку прохідку – аж на Крестовський Острів. Ликера хизувалася в пишному убранні, справленому їй женихом, мабуть у тому дорогому білому козакині й ґарібальдійці. Зайшли до ресторану. Здається, були не самі, а ще в чиємусь товаристві. Коли подані були на стіл замовлені страви, Шевченко почав намовляти Ликеру, щоб вона грала роль господині, отже почав її повчати: мовляв, така наша традиція. Ликера погнівалась і не послухалась. Робив він це, ніби добре підпивши.
А невдовзі після цього дійшло до гіршого конфлікту. Прийшовши до Ликери не в звичайну пору, він застав її в обіймах її вчителя, а за іншою, менш певною, версією, в обіймах якогось лакея.
Все це відбувалося день за днем, але не знати, в якій саме послідовності. Конфлікт наростав і мав свої етапи. Однобічно поінформовані мемуаристи приймали ці етапи за версії: одні подавали, як причину розриву, до якого таки дійшло, нехлюйство Ликери і «дебош» Шевченка в ресторані на Островах (це версія, яку «пустила» Ликера у Карташевських) [Н. Забілі про цей «дебош» вона не оповідала, а лише скаржилася на гнівливі виступи нареченого з приводу її нехлюйства, на його погану вдачу].
Лише згодом, уже по смерті Шевченка, коли граф Ф. Толстой і графиня Н. Толстая з дочкою повернулися з-за кордону, К. І. Іванова поінформувала сестру про ніби «фінальний момент» Шевченкового конфлікту з нареченою. Івановій і сам Шевченко міг про це розповісти, і від Ликериної господині вона могла дещо знати. Отже Катя Толстая (за чоловіком Юнґе) аж геть пізніше оповідала про це у своїх спогадах зі слів тітки так: Шевченко «застав Ликеру en flagrant delit з лакеєм». Коли вона побачила, що цього діла вже не можна поправити, то відповіла нахабно: «Хіба ж би я за тебе, такого «старого та поганого» пішла, коли б не подарунки, та не те, щоб панією бути». Отже ця прикра подія безумовно мала місце, лише одне, мабуть, тут не точне: то був не лакей, а вчитель.
А проте є дані, що й цей факт не спинив остаточно Шевченка. Деякі спогади стверджують, що він і після цього ще усовіщував Ликеру. Фактичним фінальним моментом була записка Ликери до Шевченка, про яку він нікому не оповів і яка стала відома аж у 1914 році [Її опублікував автор цієї книжки]. В період, коли конфлікт між ним і Ликерою дійшов до найбільшого загострення, Шевченко написав до неї записочку, але вона відповіла: «Послуша тара твоеимй записками издесъ неихто не нужаеца», додавши ще кілька брутальних, не зовсім пристойних слів…