Смерть поета
Павло Зайцев
В кінці грудня 1860 року зовсім уже хворий поет з наказу лікаря мусів засісти в своїй майстерні і примиритися з ув’язненням. Він писав про це Варфоломеєві: «Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло», а через тиждень уже признався йому, що зовсім ослаб: «Так мені погано, що ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає» (листи 22 і 29 січня 1861 р.).
Проте і ввесь січень він безупинно працював. Енерґійно листувався з М. Чалим у Києві і з X. Ткаченком у Полтаві, з Р. Тризною в Чернігові – все в справі розповсюдження свого «Букваря». Просив «Букварі» продавати, а гроші віддавати до кас «наших убогих воскресних шкіл». Чернігівця інспектора шкіл Тризну просив побувати у архієпископа чернігівського Філарета, а М. Чалого – у київського митрополита Арсенія. Сподівався, що ієрархи, з огляду на релігійний зміст букварика, схотять його придбати, та ці його сподівання виявилися марними. Обом московським ієрархам і не снилося якісь там українські букварі купувати для церковно-парафіяльних шкіл, хоч, напр., Арсеній скаржився, що не друкують дешевих букварів. Прочитавши про це в пресі, Шевченко й пройнявся наївною надією на поміч цього архієрея.
Шевченко просив знайти таких «десяток чоловік добрих людей», щоб самі схотіли по 100 букварів купити, а ті 30 карб., що зібралися б за тисячу книжечок, теж просив «віддати на воскресну школу». 4 січня писав М. Чалому: «Думка єсть за Букварем напечатать лічбу (арифметику)», «за лічбою етнографію й географію», а потім і українську історію, що коштувала б не дорожче 10 копійок.
Водночас і далі Шевченко займався справами приміщених до різних шкіл Варфоломеєвих дітей і самому Варфоломеєві, якому тяжко було служити у кн. Лопухіна, робив різні протекції. Не забував і своєї справи з хатою над Дніпром і 29 січня остаточно наказав Варфоломеєві кинути інші проекти в справі садиби і «кінчати швидше в Каневі», себто набути Чернечу Гору, яка незабаром стала місцем його вічного спочинку. Теж у січні спромігся зробити олійними фарбами свій новий чудовий автопортрет, щоб пустити його в лотерею на користь недільних шкіл. Лотерея відбулася, а портрета виграв ректор архітектури проф. Ол. Резанов, який подарував його Василеві Лазаревському. Коли на передостанньому портреті, купленому вел. кн. Оленою, автор зробив себе гнівним, грізним вождем, то тепер уже створив полотно, з якого дивиться на глядача хвора людина. В трагічних рисах обличчя залягла глибока скорбота – ніби передчування близького вже кінця!
14 лютого Шевченко розплатився з друкарнею за свій «Буквар» і того самого дня написав перші 36 рядків своєї останньої поезії. Знав, що смерть за плечима, але хотів ще жити. Розмовляв востаннє із своєю музою, своєю справді вірною, незрадливою дружиною. Востаннє «мережав білії листи». Мережав їх уже не такими рівними рядками, як раніше. Ослабла правиця його дрижала. Писав, здається, лежачи, мабуть, увечорі або й уночі. Розум його вже став перед фактом неминучості близького кінця, і він у спокої духу стверджував цю неминучість:
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу? –
На той світ, друже мій, до Бога
Почимчикуєм спочивать…
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались, –
То й буде з нас! – ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
І, переплітши так глибокою іронією своєї думки про «далеку дорогу», раптом, схвильований, здригнувся перед створеним тією іронією образом «веселої хати» – домовини. Серце забилось швидше, і він, перейшовши на жвавий, б’ючкий ритм, виспівав іншу мелодію, що була запереченням того настрою, з яким взявся за перо:
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано:
Походимо, посидимо –
На сей світ поглянем!
Поглянемо, моя доле…
Бач, який широкий,
І широкий та веселий,
Ясний та глибокий…
Хотів ще Божою «красою налюбуватись на землі». Блиснула ще раз надія на можливість вилікування:
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець –
Чи не одурить він Харона
І Парку-прялку?..
Але то була лише коротка мить! Поет знав, що таки доведеться йти до Харона. І він – закінчив останній свій твір фантастичним образом власної райської хати:
…над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю – предвічному гаю,
Поставлю хаточку, – садочок
Кругом хатинки насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу;
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах –
І веселенько заспіваєм…
Поезія ця – незрівнянний поетичний документ боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед лицем фізичної смерти.
Почуваючи себе дуже зле, все ж таки трохи жвавішав і підбадьорювався, коли його відвідували люди з того широкого світу, з яким мав попрощатися. Письменник М. С. Лесков, що провідав поета, приїхавши з Києва, застав Шевченка в дуже поганому стані. Він не спроможний був зійти з антресолів до своєї нижньої світлички-майстерні. Говорив Лескову: «Пропадаю!… Бачите, яка з мене ледащиця стала!» «В усій істоті його, – каже Лесков, – було щось жахливо-хворобливе»…
Шевченко нарікав на тяжкий біль у грудях і на те, що його мучить дихавиця.
«– Пропаду! – говорив він, прийнявши мікстуру й кинувши ложку на стіл: – Та годі про мене, кажіть, що доброго на Україні?» Розмова про Україну підбадьорила хворого. Розмовляли про «Букваря». Шевченко критикував український букварик Строніна. Потім розпитував про шляхи на Україну, про будовану тоді нову залізницю з Петербургу до Варшави. Казав Лескову:
«Не доїдеш на тих клятих перекладних [Тобто поштовими кіньми, яких «перекладали» (перепрягали) на кожній станції], а їхати треба, бо коли зістануся тут, то пропаду!»
В неділю 19 лютого хворого провідав інж. Ф. Черненко. Це був день шостих роковин воцаріння Олександра II. В цей день усі чекали опублікування царського маніфеста про звільнення селян від кріпацтва. Коли Черненко ввійшов до хати, поет стояв під вікном, спершись руками об стіл. В очах його і в усій болісній постаті видно було схвильованість від дожидання. Замість привітати Шевченко запитав гостя:
– Що?.. Є!.. Є воля? Є маніфест? – і, глянувши в вічі Черненкові, зрозумів, що маніфеста нема. Глибоко зітхнувши, сказав: – Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?! – І кинувши гостру фразу, закрив лице руками і, впавши на ліжко, заридав. Черненко потішав друга, запевняючи його, що маніфест уже підписаний, а лише опублікування його відкладене на піст – на 5 березня, «щоб народ зустрів волю не по шинках, а по церквах».
Тарас гірко всміхнувся і знову вимовив кілька терпких слів «на адресу гнобителів», а потім почав нарікати на братів, що вони по-дурному прийняли від Фліорковського «безземельну волю».
24 лютого, в п’ятницю, хворого провідав Костомаров. Застав його за столом, а навколо лежали його незакінчені праці. Шевченко почував себе ніби краще. Казав, що йому полегшало і що він у наступному тижні неодмінно почне виходити й у вівторок буде у Костомарова. Показував історикові свій новий, дорогий, золотий годинник і тішився ним, як дитина. Це був справді коштовний годинник. Прощаючись, Костомаров узяв з поета слово, що він, якщо зможе, буде в нього у вівторок, а як ні, то сповістить про стан здоров’я.
У той день хворому справді полегшало. Він навіть спромігся написати листа своєму знайомому І. Таволзі-Мокрицькому, вітаючи його з іменинами, на яких давніше сам бував. Остання фраза листа була: «Я хворію другий місяць, не те що на вулицю, але й до коридору не пускають». Це був останній документ, написаний поетом.
В суботу 25 лютого був день народження й іменин Шевченка.
Перший привітав його, ще ранком, його друг і сусід Михайло Лазаревський. Він застав поета в тяжких муках: усю ніч він не спав, бо його мучили болі в грудях, і він не в стані був лягти. Як цілу ніч, так і тепер, сидів він на ліжку, спершись руками на матрац, і дихав важко, з великою напругою. Він сказав Лазаревському: «Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре».
Незабаром приїхав доктор Барі. Оглянувши хворого, він сказав М. Лазаревському, що стан його друга – безнадійний: водяна пішла в легені! Медицина була тоді безсила супроти цієї хвороби в такій стадії. Лев Жемчужников, який надійшов згодом, оповідав, що Шевченко майже не в силі був говорити: «щоб вимовити слово, треба було [йому] збирати останні сили і зазнавати тяжкої муки». Проте «муки не вирвали з грудей його ніже єдиного стогону», – він лише «стискав зуби, виривав зубами вуса, давлячи в самому собі болі, що його мучили, але не стогнав».
Лікар наказав покласти на груди хворому «шпанську мушку», щоб відтягнути трохи воду з легенів і тим хоч трохи вгамувати болі. Мушка зробила своє. В цей момент прийшла телеграма з Харкова від Петра Трунова, який вітав Кобзаря з іменинами. На превелику силу Шевченко вимовив «спасибі!». Потім попросив провітрити хату, випив склянку води з цитриною й ліг. Відвідувачі зійшли з антресолів до майстерні. Надходили й нові гості, і всі мовчки сумно сиділи у світличці, внизу. Смерть уже переступила поріг поетової келії.
О третій годині пополудні гості зійшли тихенько по сходах нагору. Шевченко сидів на ліжку і що п’ять хвилин питався, коли приїде лікар. Хотів зажити опіуму, щоб заснути. Лікаря ждали з хвилини на хвилину, а хворий, опанований неспокоєм, все питався про нього.
Всі розійшлися, лише М. Лазаревський залишився при недужому. Йому на якийсь короткий час трохи полегшало. Він почав говорити Лазаревському про своє бажання поїхати на Україну. Казав, що на весні конче поїде. Лазаревський підбадьорював друга й обіцяв, що поїде разом із ним. Тарас радо це слухав і говорив, що українське повітря направить його здоров’я і зміцнить його сили: «От, якби додому, там би, може, я й одужав». Кілька разів сказав, як йому не хочеться вмирати.
Приїхав д-р Барі. Хворий почував себе трохи спокійніше. Доктор наказав і далі вживати тих самих ліків.
О шостій годині хтось привіз іще д-ра Круневича, поляка, недавнього товариша поетового по засланню. Це був видатний лікар, який, повернувшись із заслання, дістав навіть титул лейб-медика. І Круневич був безрадний. Стан хворого погіршав. Йому знову тяжко стало говорити.
О дев’ятій годині приїхали знову обидва лікарі. Консиліум не приніс ніякої надії: вода й далі заливала легені. Знову наказали покласти на груди мушку.
В цей час прийшла телеграма з Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: Утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». Коли це прочитали Шевченкові, він сказав, утішений: «Спасибі, що не забувають!» Лікарі відійшли. Шевченко попросив забрати світло, думав, що може засне, але за п’ять хвилин попросив завернути лікаря Барі і сказав йому: «Знов пароксизм починається; чи не можна його спинити?» Хворому поклали на руки гірчичники.
М. Лазаревський з якимсь іншим приятелем відвідав хворого ще раз о пів на одинадцяту. Йому було дуже тяжко. Лазаревський запитав його, чи їх присутність йому не перешкоджає. На це хворий відповів: – Справді так! Мені хочеться говорити, а говорити трудно.
Лишили його самого. Внизу, в майстерні, зостався на ніч вартувати слуга Лазаревського. Біль усе не давав хворому лягти – він сидів на ліжку, але не обзивався ні словом, лише то світив свічку, то гасив її. Так минула ніч.
О п’ятій ранку він покликав слугу і попросив чаю з молоком, а випивши, сказав:
– Прибери ж ти тут, а я піду вниз, – і пішов по сходах до майстерні. Зійшовши зі сходів, охнув і впав. Його «серце трудне», «невкрите, розбите» серце перестало битися.
День 26 лютого ст. ст. навіки став днем української національної жалоби.