57. «Ой біліє в полі трава-тирса край могили –…»

Ой біліє в полі трава-тирса край могили –

То ж мені постеля широкая розстелилась.

Широкая, серце, та дарма з шириною –

Холодная буде, як та крига зимою.

Одно хіба сонце, поки вітер не віє, –

Нагріє постелю та без мене нагріє.

А я, моє серце, аж поки не прибудеш,

Журитися буду, неха[й] знатимуть люде.

Як то ми з тобою щире, вірне любилися,

Любилися довго – та як хмара розійшлися.

Ой знать, що ти ідеш у далекую дорогу,

Ведеш за собою коня свого вороного.

Іду я далеко, іду на край світа –

Оставайся, серце, та мій маковий цвіте.

Примітки

Джерело тексту:

– запис Шевченка в альбомі 1846–1850 рр. [Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 109, арк. 3 зв. – 4]

Подається за цим записом,

Запис не датований.

Датується на підставі особливостей почерку, орієнтовно: 1848– 1850 рр.

Вперше надруковано в статті Я. Забіли «Автографи і нові твори Т. Г. Шевченка, знайдені в архіві департаменту поліції» [Україна. – Т. 3. – № 7/8. – С. 17] як безпосереднє продовження попередньої поезії «Хоть годину посидимо вкупочці з тобою…».

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Твори. Кобзар / Виданий під редакцією Івана Франка. – Львів, 1908. – Т. 2. – С. 246, у додатку до віршів 1849 р. як переробка української народної пісні.

Н. О. Вишневська (за участю О. А. Правдюка)