1

Сергій Єфремов

Третій либонь або й четвертий вже рік починається для нас надзвичайно бучно. То небіжчик Столипін видасть знаменитого циркуляра, що ним мов цвяхом приб’є до українців назву інородців; то гвалт здіймається по всій чорносотенній лінії з приводу «Кобзаря»; то д. Струве виступить з «новою» теорією боротьби «без всяких двусмысленностей и поблажек»; то д. Щоголів перевершить усіх своїх на цьому полі попередників доносом на сотнях сторінок…

Кожен з останніх років починався, як бачимо, добре, кожен до здобутків попереднього щось нове додавав, усе crescendo підіймаючи ті проти-українські голоси, які силкуються перекричати один одного, але в цілому дають досить суголосний концерт дикого україножерства й людозненависті. І спираючись на досвід попередніх років, можна було вже наперед чогось такого самого сподіватись і цього року, а зважаючи на помітну тенденцію чорносотенства йти в українських справах усе crescendo – то й не зовсім звичайного. І дійсність нас і цим разом не одурила.

І не тільки не одурила. Далеко більше – вона перевершила все, що ми бачили до цього часу. Ще більше – випередила навіть те, чого найпалкіша фантазія могла сподіватись. Російська дійсність поставила українство, можна сказати, на чолі всього життя теперішнього й широко рознесла звістки про його навіть по таких глухих кутках, куди вони ще не заходили ніколи. Процес угорських українців і зважлива подорож нового Тартарена з Тараскону, гр. Бобринського, в саму пащу до угорського лева; з’їзд діячів народної освіти з голосними дебатами й резолюціями в «інородчеській комісії», де перед вели українці; порозуміння галицьких українців з одвічним ворогом своїм у Галичині й гвалт при цій оказії російських «патріотів», нарешті Шевченкове свято…

І все це на протязі місяця-двох. І все це викликає сенсацію, притягає до себе загальну увагу. І все це живі, актуальні справи, яких вороги не тільки не можуть замовчати, але навпаки – вони то якраз найбільше й дбають та клопочуться про широкий розголос… Аж на думку іноді спадає – чи не багато вже за раз сенсації, чи не краще було б трохи обрідити події, що так невблаганно-прудко линуть одна по одній, не даючи «ни отдыху, ни сроку», не дозволяючи спинитись гаразд на одній, а женучи зараз же до другої.

І перебігаючи ці події, можемо з задоволенням сказати: справді, українству з новим роком пощастило так, як іще ніколи не щастило, і коли йтиме і далі так само crescendo, то… чи не починається для нас серйозна небезпека – запишатись од тієї надзвичайної популярності, яка сама пливе до нас, яку силоміць женуть на нас і вороги, і просто добрі люди, і щирі приятелі, й лукаві підморгувачі, і партикулярні особи, і заступники власті самої…

Од сили кожне дбає, щоб зробити нам найбільшу популярність. І сором’язливий, незвиклий до такої паради українець, що недавно ще з почуттям декламував – «хоч пролежав я цілий свій вік на печі» – повинен почувати себе аж ніяково од такої надмірної уваги.

Проте – сором’язливість та скромність на бік, скоро вже така лінія вийшла, скоро популярність так міцно огортає й забирає в свої обійми. Як на людях доводиться бути – то треба ж і реагувати на ту популярність, треба використати її, як і ті події, що їй сприяли. Власне остання, Шевченкове свято, одсунула вже всі попередні й сама одна запанувала над увагою сучасників. Тепер вона вже в апогеї свого розвитку і, треба думати, ще не швидко зійде з черги дня, не швидко перестане бути тією «злобою», що довліє не тільки дневі своєму, а розтягається на цілу низку днів, втягуючи потроху до себе навіть таких людей, що ніколи не брали участі в громадських справах, а тут враз побачили й себе захопленими отим шумом громадської боротьби.

Літературні ювілеї в Росії, а тим паче столітні, святкуються звичайно хоч і бучно, але занадто якось, сказати б, академічно. Пригадайте, напр., Пушкінове свято, або ще недавнє Гоголеве. Урочисті зібрання, тріскучі промови, офіціальна хвала, часто занадто патетична і вже тим самим нещира, бо показує, що люди так собі, для годиться більше, а не з щирого серця й захоплення святкують; неодмінне роздавання творів письменника – певна річ, «избранных» – школярам, обов’язкове святкування з муштрою і разом свята, академічна нудота. Позіхають офіціальні панегіристи, позіхають і сердечні слухачі, і почуваєш, що ні тим, ні другим немає власне великого діла до того, кого так бучно шанують, що офіціально вознесений письменник – то вже перейдений етап, що справляється все де більше з обов’язку, аніж з справжньої потреби душі.

Офіціальність накладала й на великих небіжчиків нудний свій сірий колір і ця печать сірої нудьги забивала всякий щирий порух серця. Титул класика, признаного всіма, навіть міністерствами освіти й внутрішніх справ, письменника – обов’язує до пошани так само, як і генеральський ранг, але й так само заморожує щось ближче людському серцеві, те інтимне, що привертає до далеких небіжчиків серця їхніх нащадків і приневолює їх битися живіше і в давніх подіях почути відгук того, що оце тепер, у наші часи, болить і долягає.

І хоч дивно, а можна сказати, що тієї інтимності надавали тільки деякі «ексцеси власті», деяке переборщення офіціальних панегіристів, як напр., конфіската по школах необачно розданої казки Пушкіна «О попе и о работнике его Балде», або заборона українських пісень під час Гоголевого ювілею. Ці інциденти були добрі вже тим, що розбивали офіціальну нудоту й нагадували, що не самі мертві душі зійшлися круг великих небіжчиків, що живий про живе й дбає і у далеких предків шукає тих одгуків сучасності та відповіді на пекучі питання. Без таких інцидентів може б і мухи мерли на офіціальних святах літератури в Росії.

Коли по правді признатися, то з тривогою дожидав я й Шевченкових днів. А ну ж ну, думалося, мертві душі, такі охочі до всяких ювілеїв, попробують і собі пришитись до нашого великого небіжчика і слідом за одним чиновником валуєвського часу доводитимуть, що він їхній! А ну ж ну вони омерзять наше свято своїм фарисейським спочуттям, занудять його офіціальними панегіриками, закидають половою школярської красномовності та порожньої балаканини!.. Перспектива не скажу, щоб з приємних була. Але, на щастя, так не сталось. Сталось зовсім навіть навпаки.

«Новое время» недавно проговорилось було характерною фразою: «здається, що ні один російський письменник не удостоївся такого шанування, як Шевченко». І це зовсім справедливо: таврована газета добре розуміє справи і тільки вголос вимовила ті заздрісні почування, які вчуваються в писанині багатьох, що на цей час поробились завзятими шевченкологами – звичайно, з другого боку – й на сторінках чорносотенних газет виливають усю злість і всю зненависть, якої тільки може назбирати і змістити дрібненьке серце, вбогий розум та безмежне нахабство.

Справді – нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєно ані трохи отрутою офіціальщини і йде виразно наперекір їй; ні проти кого не здіймала такого скаженого гвалту розгнуздана юрба книжників і фарисеїв, тупиць і просто придуркуватих, моральних і політичних мертвих душ, як проти Шевченка. Що ж, – це також шанування… Це той додаток, якого ніколи не буває на офіціально ухвалених і офіціозно одобрених та відбутих ювілеях. Це та друга частина ювілейного святкування, без якої воно буває звичайно не повним і не промовляє всього, що повинно б промовити.

Римляне мали мудрий звичай, випускаючи за блискучим поїздом тріумфатора найнятих обмовців або рабів, що голосно лаяли людину, яка заслужила найвищої пошани – тріумфу. Римляне розуміли, що тріумф буде не повним і не справжнім тріумфом, коли безсилим сичанням не виявить своєї нікчемності ворог; вони тямили, що ці ганебні людці своїм контрастом тільки дужче одтіняють тріумф переможця і тим на більшу славу й хвалу йому служитимуть.

І я скажу, що тріумф Шевченка був би теж не повний, коли б за його тріумфальним шануванням не бігла оця дика зграя брудних, придуркуватих та гунявих людей, що своїм огидним виглядом та безглуздим белькотанням тільки підносять ту повсюдну пошану, якою без начальницького наказу окрито ім’я геніального Кобзаря українського. Вони теж допомагають нашому святу, і тричі правду сказало «Новое время», що ні одного російського письменника так не шанували і, додам, не шануватимуть ніколи – навіть тих не шануватимуть, що найбільшу ворожнечу проти себе колись викликали серед ворогів світла і правди.

І от брудні люди, не розуміючи своєї справжньої в ювілейному поїзді ролі, з усієї сили клопочуться. Вони вже одкинули первісний замір видавати по своєму твори поета – це бо й без них зроблять – і взялися до іншої роботи, що більше їм з руки. Нема тієї дурниці, якої цими днями не валили б вони на Шевченка. Розпусник, «кощунник», «сепаратист», п’яниця, безграмотний, вигаданий і підроблений і т. і. і т. і. – такі епітети сиплються на голову людини, що винна тільки тим, що сто літ тому народилась. Чернеча нетерпимість і консисторський фанатизм подали приязну руку міщанській чесноті, політичне фарисейство йде поруч з безпросвітнім туподумством – і що день божий викидають гуртом хулу на людину, якої нігтя не варті всі оті патріотичними чеснотами приоздоблені людці.

Тямлячи, на якій найкраще тепер сопілці награвати, вони найдужче наполягають, звичайно, на неморальність та політичну крамольність Шевченка, накликаючи заборони на святкування та кари на тих, хто святкує. Особливе обурення в хвості, що тягнеться за тріумфальним поїздом українського поета, викликала, як знаємо, постановка йому пам’ятника і головний штаб брудної зграї, нова газета «Киев», буквально день у день гавкає, тикає перстами, кричить – «рятуйте» й лається тією крутою лайкою, якою так пропахлися співробітники цієї газети по союзницьких чайних.

Почав кампанію православний архієпископ Никон, за ним потяглися професора, як Вязигин та Армашевський, і просто вже люди охочі до всякого публічного бешкету, як Федір Постний, Клеоник Цитович, Розмитальський, Голубев – і бій іде по цілій лінії випробуваних патріотів, що їм сіллю в оці запав Шевченко. І можна залюбуватись таким розкішним хвостом при колісниці нашого тріумфатора: такого б і навмисне не прирозуміти й не придбати!..

За головний козир в аргументації цих добрих патріотів служить обвинувачення в неморальності та в крамольності. Ці почтиві люди ніби думають, що письменників шанують за чесноти, благонадійність та орфографію. Уви! Охоче я вірю, що з арх. Никона – правило віри, що д. Постний жодної чарки на віку не вихилив, що проф. Вязигин до сивого волосу зберіг ілюзії й наївність дитячого віку, а Клеоник Цитович зроду «стіл» через ять не напише й коми на своєму місці вміє розставити. Але так само нестеменно я знаю, що нікому і в голову не прийде шанувати їх не то пам’ятниками, а й просто добрим словом згадати, коли їхня пора прийде.

Забуття – така доля оцього людського сміття, не вважаючи на всі його, нехай і так, консисторські чесноти та політичну благонадійність разом з бездоганною орфографією і навіть каліграфією. Знають це дуже добре й самі оці тверезі та «чесні» патріоти – не можуть не знати. І це найгірше, що вони знають: стільки бо цинічного фарисейства в своїх обвинуваченнях вони показують, що просто не стямишся з дива, як ці люди не подбають хоч про те вже, щоб хоч трохи пристойніше виходити на прилюдне позорище.

Шевченко – галасують вони – написав «Марію», «Великомученице кумо», «Юродивого», «Кавказ» і т. ін. – і безборонно наводять у дубових перекладах ті уривки, яких я, зважаючи на останні заборони, не важусь тут подавати. Добре – написав, але йдіть же далі й не заплющуйте по-фарисейському очей, бо от же і Пушкін, офіціально признаний Пушкін, «от начальства удостоенный монументов» – цей самий Пушкін написав «Вишню», «Гавриліаду», «Вольность» і т. і., цей Пушкін вихваляв усяких «лаїс», оспівував утіхи тієї грішної любові, що такий жах наводить на арх. Никона разом з Федором Постним.

І коли вже пішло на «неморальність», то порівняйте лишень «Великомученице кумо» з «Вишнею» або «Марію» з «Гавриліадою» – поемою, котру, мовляв один з найновіших дослідників Пушкіна,

«напечатать полностью невозможно еще и теперь, через семьдесят лет после смерти Пушкина, и самое существование которой едва не повлекло за собой тяжкие беды для автора» [69].

То що ж – може чорна зграя піде походом по Тверському бульварі в Москві й розруйнує вже готовий і десятиліття як поставлений пам’ятник Пушкінові?.. Певна річ, і не подумає, бо не вважаючи на все убожество своє, тямить же й проф. Вязигин, що не за чесноти й ортодоксію, не за орфографію й благонадійність пам’ятники ставлять і що його товариш Федір Постний, нехай і монтіонівську премію добуде, ані трохи не здався ні на вчителя моральності, ні тим паче на літературного критика. А коли не зруйновано пам’ятників «безбожникові» й «розпусникові» Пушкінові, то де розум, щоб кричати проти пам’ятника Шевченкові і з яким лицем витворяють оце патріоти свої вакханалії?

Звичайно «чесним», «тверезим» і «грамотним» патріотам розум на заваді не стане. Тим-то безборонно вони гуляють по тих неоглядних просторах, що стеляться перед нездержаним од розума фанатизмом та тупістю, тим-то договорилися вони вже до колосальних дурниць і справляють залюбки свою роль раба-обмовці в тріумфальному святкуванні пам’яті великого українського письменника, – великого, не вважаючи ні на які справді блюзнірські спроби розвінчати його, й тим величнішого, що ці спроби божевільніші. Це несвідомо відчувають і сами ж обмовці і тим од більшої злості піняться, тим менше йдуть до голови по розум, тим на колосальніші дурниці пускаються…

То, певна річ, їхнє діло, зграї партикулярних людей, що мають право безкостим язиком молоти все, що навідається в порожню голову. Але до святкування приточився ще один елемент, який не смів сюди втручатись, але який кінець-кінцем узяв дирижерську паличку в руку. Маю на увазі заборони, які спершу окошились були на самому Києві, а потім, після відомого читачам циркуляра од міністра внутрішніх справ, поширились на всю Росію.

Коли я кажу, що цей елемент не смів до святкування втручатись, то, певна річ, маю на увазі просто логічні домагання, – ті домагання, що вилились у формулі: язиком що хоч мели, а рукам волі не давай. На жаль, чи на щастя – це ми зараз побачимо, ніщо у нас не перебуває у такому хронічному занедбанні та приниженні, як логіка, – і міністерство внутрішніх справ, не вперше правда, виступило в ролі літературного цінителя. І коли вже пішло на занедбання всякої логіки, то скажу, що в цьому для нас я не бачу нічого лихого, хоч і яким парадоксальним може видатись такий погляд.

Найбільша дурниця в устах партикулярних людей обертається в найвищу мудрість, скоро її приймають за свою ті, хто має силу робити, і доводить до діла. Адже всяке діло, практика надзвичайно добре виховує людей, а в даному разі оця практика справляє нашому поетові таке свято, на яке власними силами ми не спромоглися б. Це робить враження цілком протилежне офіціальній нудоті. Це показує, що з Шевченка ще не класик, якого шанують, але не читають, – і теперішні заборони я вважаю за найкращий спосіб, щоб якнайширше розійшлися думки та ідеї Шевченкові. Ті цятки, які поробила в «Кобзарі» цензура, найкраще пояснить оце мудре втручання міністерства внутрішніх справ у наше ювілейне свято, і я думаю, що така участь офіціальних сфер нам не на зле вийде і свої добрі наслідки незабаром покаже. Ми сами могли б навіть уже нічого не робити для вшанування свого поета: начальство за нас дбає, і повірте, що воно вміє зробити те, коло чого заходиться з таким запалом.

І отже святкування все-таки одбувається, тим величніше і тим оригінальніше, що дужче галасує брудна зграя, що коротше натягує віжки сторонній для письменства елемент. І вони допомагають святкуванню, вони – ті, хто біжить за тріумфальним поїздом і силкується зневажити тріумфатора. Бо той, хто приходить на свято з чистою душею, розуміє, що справжній тріумф без цього не може бути, що він би не вдався, коли б не було цих запінених од злості людей з їхніми викривленими лютою ненавістю й тупою обмеженістю обличчями. Розуміє й те, що болото з таких рук не бруднить, а очищає, що не зневага це, а пошана…

Правда, вони теж ніби святкують свою перемогу, добившись заборони Шевченкового свята. Але коли доходять до мене оці навісні вигукування й поклики, мені все згадується одна картина з Гоголя. Вій нарешті знайшов «злочинця» й нечиста сила кинулась його шматувати. Але ту ж мить крикнув півень, і гноми пішли в розтіч – у вікна, в двері, щоб швидче вилетіти, але так і застрягли там, не встигши вибратися з церкви.

«Так на веки и осталась церковь с завязнувшими в дверях чудовищами, обросла лесом, корнями, бурьяном, диким терновником, и никто не найдет к ней теперь дороги»…

Треба думати, що і в нашому житті колись же та крикне той спасенний півень, і потворам націоналізму доведеться таки навіки загрузнути в тому багні, що сами вони круг себе витворили…

Примітки

69. «Библиотека великих писателей. Пушкин», т. II. Спб., 1908, стор. 602. В тому ж томі (стор. 143 – 148) читач знайде й покалічений текст «Гавриліади», з якого все ж видно, яка величезна різниця між Шевченком та Пушкіним у трактовці одного сюжету. «Марію» як-не-як, а можна було надрукувати без образи для справжнього релігійного почуття, і коли б не гвалт таких пуристів, як д. Лободовський, то певне ніхто й не догадався б, що треба нищити одну з найрелігійніших у світі поем.

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 236 – 247.