2

Сергій Єфремов

В одному з оповідань С. Васильченка є така «привабна картина»:

«стоїть серед неба головатий стражник Хома з банькуватими очима, а руки – як довбні… Стоїть серед неба, з мітлою, великий, як марище – тінь упала на пів неба; махає мітлою, зірки до купи змітає»…

Мені мимоволі якось пригадалась оця картина, коли перечитував наново ювілейну Шевченківську літературу та ювілейні звістки з усіх усюдів, що рясно вкривають тепер сторінки газет. Минули ювілейні дні, але не минуло ще те піднесення, яке вони викликали. Хвиля од них забирає все ширші круги, розходиться все далі і певно не швидко втихне, надовго лишаться в нашій пам’яті ці і сумні, й радісні дні. І коли заходжуєшся коло підрахунку їм, то, як ілюстрація, сама собою зринає в пам’яті наведена допіру «привабна картина», як образ тих обставин, у які замкнуто було Шевченкові дні на Україні.

Та ба! – «привабна картина» то лиш уві сні примарилась одному ретельному «блюстителю порядка». А справді ж – то ніколи стражникові Хомі не добратись до високого неба, ніколи не позмітати йому ясних зірок до купи, – ніколи, хоч і який він великий виріс і хоч ще більший думає вирости… То тільки думкою багатіти можуть про такі «привабні картини» охочі людці, то тільки уві сні ввижатись може розпаленій фантазії така чудасія. А навсправжки… що буває навсправжки, ми зараз побачимо.

Стражник Хома серйозно зібрався був на небо, таки справді заходився був мріями по своєму там мітлою орудувати. І здавалось – бідолашні зірки під дужою, як довбня, рукою, немов якесь сміття, загнані будуть у куток, і на небі запанує той самий тихий лад та мертвий спокій, та темрява безпросвітня, що здавна завелись на грішній нашій землі. Принаймні всі заходи до того були вже зроблені: стражник Хома вже й драбину приставив і важенним чоботиськом своїм став на перший щабель, щоб справдити свою споконвічну місію, даючи отой лад, після якого запанувала б мертва тиша. І раптом – трісь: щабель уломився… Хома опинився тут унизу і, прокинувшись од любого сна, міг тільки заздро позирати вгору, на те далеке, недосяжне небо, на якому граючись та мінячись усякими барвами, дрочилися з його неслухняні зірки. «Привабна картина» розвіялась, як і всякий чарівний сон.

Так власне було і з Шевченковим ювілеєм. Хтось дуже влучно пустив крилате слово – «німий ювілей», – і справді він був німим. Але разом став він і дуже голосним, – найголоснішим певне з усіх літературних ювілеїв, які справлялися в Росії за нашої й не за нашої пам’яті, голоснішим, ніж могли б зробити його самі громадські сили без допомоги неповоротного стражника Хоми. Напевне навіть «старожили», що й звичайно ніколи нічого не пам’ятають, не зазнали такого голосного ювілею. І за це мусимо насамперед тим подякувати, хто замірився був забратись на саме небо, щоб і там по своєму попорядкувати, але повинен був кінець-кінцем таки переконатись, що то тільки сон може такі «привабні картини» навівати. Тими самими руками, що готували нам «німий ювілей», усе було зроблено, щоб як найширші пустити звістки про його. А руки ці справді попрацювали без упину й без спочинку.

Як знають наші читачі, оті «рученьки потрудящі» належать союзникам, націоналістам та іншим патріотичним організаціям, що перед Шевченковими днями враз почули в собі надмірне полум’я, просто пожежу патріотизму, та й почали гуртом і на роздріб свої патріотичні почування виливати в телеграмах до Петербургу з домаганнями, щоб Шевченкове свято «для блага родины» було заборонено. Страхаючись патріотичної пожежі, й Хома, раз-у-раз охочий лад давати, приставив драбину й узяв до рук мітлу.

Пішли з центру відомі циркуляри – щоб, з одного боку, припинити скрізь усякі заходи до святкування, а з другого – навіть панахид не правити за такого «грішника», як Шевченко, хоч власне за грішників, а не за праведників тільки й треба молитися. І раптом – трісь: запитання в Думі, що внесли опозиційні фракції, піддержали навіть октябристи і прийняла кінець-кінцем уся Дума проти правих та націоналістів. Сердешний Хома ні в сих, ні в тих опинився й трохи ніби очумався: як не як, а скандал занадто вже великий виходить.

І от категорична заборона святкування обертається в лагідненьку «пораду» губернаторам, а щодо панахид, то навіть звелено, щоб «южные» архієреї од них не ухилялись. Але як на місцях більш прислухаються звичайно до окриків «не пущать», а до того й важко спинити враз машину на ходу, то здебільшого місцева адміністрація скрізь попрацювала мітлою. І як звичайно ж – переборщила.

Навіть традиційні рік-річні форми вшанування поета, які увійшли вже у звичаї, або заборонялись або так обставлялись і врізувались, що треба було останньої крихти самоповаги позбутись, щоб на їх пристати. І от з цілого ряду міст маємо одну трафаретну звістку: зважаючи на заборони та обмеження програми святкування, ювілейний комітет зрікається всіх заходів, ухваливши святкувати велике свято мовчки, в серцях. Однодушно, без попередньої змови, лозунгом ніби стало давнє слово Куліша, промовлене ще над труною великого Кобзаря:

«коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо».

Отже вийшов «німий ювілей», поскільки люди хотіли «святую правду глаголати»: з замкнутими устами звичайно не можна торкатись правди… Але вже самий факт німування тоді, коли серце було повне вщерть, зробив цей німий, мовчазний з примусу ювілей грандіозним святом, найголоснішим з усіх ювілеїв на світі. Самий цей факт ударяв своїм контрастом по серцях далеко більше, ніж могли б це зробити найзапальніші промови. Бо ніколи не може помиритись людина з тим, щоб стражник Хома безборонно міг порядкувати й на небі, що не належить до стражникової компетенції, тобто в даному разі в серцях людських, повних гарячої пошани до Великого. Найполохливіші мусіли обуритись, не видержали до дна душі лояльні люди.

Дуже незручну, цілком безнадійну для бою позицію обрала собі реакція і вже наперед можна було бачити, що тут спіткає її та грандіозна катастрофа, за яку надолужувати доведеться такими ж грандіозними брехнями та наклепами, цілим морем облудної злості й гадючого сичання. Під заголовком «Ювілей Шевченка» полилися довгою низкою звістки про однодушний протест проти замикання уст у такий день і з такого приводу. Всіх станів люди і всіх національностей з’єдналися в одному почуванні – протесту проти обставин, що не дають навіть великого правдолюба пам’ять шанувати, та разом з усіх уст мимоволі виривався й величний гімн тому, хто знов зібрав коло свого наймення всіх кращих людей, не запліснявілих у прислужництві…

Як влучно сказав той самий Васильченко, панахида пішла по вулицях і повела за собою маси людей. Поминки поета зробились масовими, і не вина прихильників Шевченка, що слово тихої любові пламенем взялось і перетворилося в гучний крик обурення, який пронісся од краю до краю… «В цей день мовчать уста, але серця співають гімн Великому», – так висловили загальний настрій учителі з Харківщини. І тим величніший був цей гімн, що дужче тиснули незалежні обставини, що тісніше силкувались замкнути уста, що більше заходжувався з мітлою стражник Хома. Дійсність ще раз показала, що порядкувати на небі можна тільки уві сні…

На цьому фоні одбувалось наше сумне свято, наш німо-голосний ювілей. Звістки про його пройшли перед нашими читачами, але мені хотілося б ще раз нагадати хоч деякі поодинокі факти, бо вони показують, з одного боку, що міг би дати ювілей, як би сюди не замішалась ота – не при хаті згадуючи – стороння сила, з другого – що він справді дав.

«Українське товариство «Громада» – телеграфував наш дописувач з Риги, – сьогодні впорядило урочисте засідання, присвячене пам’яті Шевченка. Адреси і привітання представників російських, латиських, польських і литовських товариств і органів преси зробили враження братерства народів» («Рада», ч. 48).

«Одправлено в соборі, – повідомляють з Іркутська, – панахиду по Шевченкові. Протоієрей Фивейський у промові назвав Шевченка мучеником і співцем волі, правди і любові» («Русское слово», ч. 48).

І ще дві-три такі самі звістки можна навести, що показують, як справді могло б пройти свято, коли б не охмарено його було вигуками дикої зненависті й ворожнечі і не спинено сторонньою рукою. Братерство народів, найкращі почування до людей, свято братолюбія – ось чим повинно було стати Шевченкове свято. Але чим воно стало – ось на зразок теж кілька голих звісток.

«У Києві на дверях Софійського собору 25 лютого вивішено оповістку: «Панихиды по Шевченко служить не будуть» («Рада», ч. 47)… У Києві ж архієрей «порадив» правити панахиди гуртками не більше 3 – 5 чоловіка («Рада», ч. 48). У Варшаві архієпископ дозволив панахиду, але… на кладовищі, за 6 верстов од міста («Рада» ч. 48). Архієпископ одеський порадив собі ще краще, відповівши українцям з Єлисавету та Миколаєва:

«О хулителе Пречистой Божией Матери Тарасе Шевченко молитесь усердно и по совести, чтобы Бог ему простил писания его. Панихиду служите у себя на квартире, а не в храме» («Рада», ч. 50 і 57).

В Царицині церкву, де мала бути, але не одбулась панахида, обставлено сторожею з москалів («Русское слово», ч. 48). В Курську поліція забрала всіх, хто прийшов до церкви на панахиду, й під цим почесним ескортом одвела до губернатора д. Муратова, а цей вичитав арештованим за «сепаратистичну демонстрацію» й заявив великодушно, що «на перший раз» – тільки на перший! – прощає («Киевская мысль», ч. 64). У Києві поліція зайшла 25 лютого до клубу «Родина» й застала там чотирьох старшин. «Поліція порадила старшинам розійтись, бо в помешканні клубу зібрання заборонено» («Рада», ч. 47).

Думаю, що ці факти, які можна б без краю нанизувати, не потребують широких коментаріїв. Додам хіба, що оповістку з дверей Софійського собору варто б передати до якого-небудь музею – на вічний спомин про те, як поставилась православна церква до бажання «чад своїх» додержувати звичаїв самої ж церкви. Так само варто затямити й святобожні відповіді згаданих князів церкви з їх зворушливим піклуванням про те, щоб не було «скопления», або щоб «возлюбленные чада» не били чобіт, ходячи на панахиду до церкви, чи навпаки спокутували своє грішне бажання мандрівкою за шість верстов.

Відповіді ці дуже нагадують, коли хочете, оту «маленькую запятую», що поставила була в своєму писанні одна інститутка, не знаючи, чи треба її взагалі ставити: коли не треба, то можна й зректися, а як треба, то вона ж єсть, хоч і маленька: чотири-п’ять чоловіка всього правили панахиду, а не «скопление»!… Правда, як показує останній з наведених фактів, архієреї розійшлися з поліцією в розумінні того, що вважати за «скопление»: київський архієрей за maximum дозволеного брав п’ять чоловіка, а поліція й чотирьох визнала за недозволене «зібрання». В іншому ж усьому зворушлива згода й однакове піклування про святий спокій, – піклування, що дійшло до трактування панахиди, як «сепаратистичної демонстрації»!

І проте не вважаючи на це піклування, або, краще сказати, дякуючи такому піклуванню, без «скоплений» таки не обійшлося. Замісць того, щоб одбутися в церкві, в місцях зібрання, то-що – «панахида» пішла на вулицю й зібрала коло себе далеко більше людей, ніж могли б змістити закриті місця зібрань…

Орудування стражника Хоми обернуло тільки «вічную пам’ять» у революційний спів, а в усьому іншому показалося лиш сном – німий ювілей обернувся в найголосніший і надовго певно запишеться в пам’яті людській. Тим більше, що багато людей відчуло його «на своїй шкурі», як, лаючись останніми словами й блюзнірствуючи, кричить «отец лжи», нововременський Іудушка, що теж робить тепер свій підрахунок чорносотенним заходам і планам на те, щоб приборкати і давно похованого Шевченка, і живих його наслідників та прихильників.

Про роль всяких «отців лжі» під час Шевченкових днів, не вважаючи на всю огиду до такої теми, таки доведеться сказати кілька слів. Відомо, що вони перші зняли гвалт, вимагаючи відповідних учинків од власті; відомо, що вони уряджали патріотичні ман3фестації, били й палили портрети Шевченка, а тепер Шевченківські демонстрації роздувають у державну зраду, що нібито їздила по Києві на білому коні в образі єврея-студента й гукала: «да здравствует Австрия» під вікнами австрійського консульства.

Даремно офіціальні заступники власті як петербурзький градоначальник та київський губернатор, розслідивши справу, заявляють, що нічого цього не було: знайшлись самовидці, що «на свої очі бачили» й на «власні вуха чули», а «студент» Голубев, обісмілений блискучим дебютом у справі Бейліса, взявся вже вдруге сам до «частного расследования», яке поки що окошилося на шибках у подільських крамницях…

Але цікаво зазначити ще одну річ. Разом з оцими брехнями й знущанням над пам’яттю Шевченка чорносотенна преса силкується виставити поета за «ненависника ляхів», патентованого юдофоба й навіть ритуаліста! Читаючи останні домисли чорносотенців, просто дивуєшся, чому ж ці панове протестували проти святкування пам’яті любого їхньому серцю «націоналіста» і за що Голубев, який з усіх хуліганів сам один тільки має вільну руку безборонно хуліганити, волочив по київських вулицях портрет «ритуаліста» [70], за що нарешті той портрет спалено блюзнірською рукою розсатанілих дикунів?

Оці дикунські вчинки ясно показують усю глибину їхньої брехні на всі боки, та разом же свідчать, що брешуть вони свідомо, сами знаючи про те, що не закаляти їм чистого, ясного образа мученого поета, що їхнє болото обертається в німб круг його голови. «Засвистіли бризки брудної грязи, але не долетівши до бюста, спинилися в повітрі, заясніли синьою хмаркою і свіжими синіми волошками посипались на задумане чоло поета» («Рада», ч. 49) – така одна з легенд, що вже виростають після Шевченкових днів. І це теж тямлять дикуни, що грудки болота од них обертаються в шанування, що ані на хвилину не потьмарити їм ясного образа – і звідси скажена зненависть їхня: пінячись од злості, розводячи «яд чернил слюною бешеной собаки» – пишуть чорносотенні органи про дні своєї ганьби й осоромлення.

Оця сороміцька до останньої міри оргія, яка відбувається тепер по всіх запашних місцях «истинно-русского» націоналізму, ті канібальські крики, що лунають з усіх темних закутків та од погромної орди, ті радощі, якими нібито сяють канібали, «сокрушивши мазепинство», той сміх на кутні – дуже мені нагадують один епізод з української народної казки.

Пам’ятаєте певне «Івасика-Телесика», над пригодами якого кожен з нас умлівав од жаху й цікавості за дитячих літ – то пам’ятаєте й те, як замісць Івашка в печі опинилась «зміючка Оленка», дочка тієї самої зміюки, що думала пообідати сердешним Івасиком. Стара, досвідчена в людоїдстві змія, Оленчина мати, неначе добре все була розважила на погибель Івашкові й зробила з цього теж свято собі. Наскликала гостей, пообідали, та й не просто пообідали, а ще для більшої розваги знущатись почали з своєї жертви.

Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві.

– Покочуся, повалюся, Телесикового мнясця наївшися…

Так радіють і святкують по-канібальському й чорносотенні зміюки: вони ще не хотять пізнати, чиє «мнясце» допіру в смак спожили… І нехай собі «качаються-валяються» – вже чутно голос: «покотіться-поваліться, Оленчиного мнясця наївшись». Цей голос подає Телесик українства, що не тільки цілим вирвався з пащі змієвої, а ще навіть і канібалам підсунув їхнє власне нарождення.

Ті вислови щирого спочуття, якого центром зробилися в Шевченкові дні ті, хто тепер держить його прапор, та одностайна побожна пошана перед пам’яттю незабутнього співця України, оте збільшення нових лепт на пам’ятник йому, одгуки всього цього серед народу – все це громом лунає: «покотіться-поваліться, Оленчиного мнясця наївшись». І тим гірше тому, хто цього грому не чує або вдає, що не чує…

Примітки

70. До речі – про «ритуалізм» Шевченка. Чорносотенні писаки аж захлинулись були з радощів, знайшовши в «Кобзарі» отаку для себе новину:

Стоїть кутя на покуті,

А в запічку діти;

Наплодила, наводила,

Та нема де діти.

Чи то потопити?

Чи то подушити?

Чи жидові на кров – продать,

А гроші пропити? («Відьма»).

Як же не ритуаліст!.. Забули тільки проворні митці сказати, що це не Шевченкові слова, а божевільної відьми, і що коли вже робити автора відповідальним за слова його героїв, то можна тут із Шевченка не то ритуаліста, а й душогуба зробити («чи то потопити, чи то подушити»?). Мимоволі згадається вже справжнє Шевченкове:

О, суєслови! На жидах?…

Не на жидах – на нас лукавих,

На дітях наших препоганих

Святая кров Його! («Неофіти»).

Справді – суєслови…

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 247 – 257.