5
Сергій Єфремов
Як письменник, як діяч слова, великі надії щодо оновлення життя на землі покладав Шевченко на слово. Для душі своєї він бажає такої сили,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило («Неофіти»).
І Шевченко вірить у те вогневе слово, що гнівом картає кривдників та підсилює окривджених і знедолених, розкриваючи їм очі свідомістю, виховуючи їх морально й інтелектуально. Возвеличу, – пише він –
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово («Подражаніє 11 псалму»).
Слово і думка, яку воно в собі виявляє – святощі для Шевченка. З слова свого поет бажає викувати
До старого плуга
Новий леміш і чересло («Чигирин»),
щоб орати «свій переліг – убогу ниву» з надією, що «добрі жнива колись то будуть» («Не нарікаю я на Бога»). І ця зворушлива віра великого поета в живу силу рідного слова не тільки психологічно нам близька, але й фактично вже справдилася хоч почасти в історії українського письменства. Слово справді стало «на сторожі» інтересів рідного народу, письменство виясняє потреби його й сіє ті думки, що такі дорогі були Шевченкові.
Він не помилився в своїй вірі, так широко означивши роль рідного слова в житті народа, і знов же своєю геніальною інтуїцією зрозумів той глибокий психічний закон, що поставив був слово «в начале» усього живущого, як символ свідомості, ознаку правди й справедливості. Але слово для Шевченка тільки через те й дороге таке, що воно служить за видимий знак правди, тієї бажаної основи всіх людських стосунків; ми бачимо, що скрізь у його правда і слово стоять поруч, єднаються неподільно, як у тому благанні,
Щоб наша правда не вмирала,
Щоб наше слово не пропало («Марку Вовчку»).
В сфері етичних ідеалів нічого вищого не знав Шевченко над правду. Її він шукає всюди невпинно, до неї скрізь обертається, як квітка до сонця; задля неї вийшов на боротьбу з світовим лихом; задля неї перетерпів усе, що спало на його голову, і незломним прихильником правди дійшов до могили. «Ми не лукавили з тобою», – каже поет до своєї долі:
Ми просто йшли, – у нас нема
Зерна неправди за собою («Доля»).
Скрізь і завжди вітай зо мною, – благає поет музу, – і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду («Муза»).
Під час розцвіту своїх слов’янолюбних симпатій він усім слов’янам бажає стати «добрими братами і синами сонця правди» («Іван Гус»), як найпершої повинності, що випливає з усього його світогляду; в «Молитвах» – правда, любов і братерство виставляються за найдорожче добро, якого благає собі поет і всім, до кого приязнь має:
Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі.
Скрізь правда, сама правда… Оце шукання правди, яке можна спостерегти в творчості не одного українського письменника і в цілій народній поезії, особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка, надаючи їй надзвичайної етичної краси та принадності, роблячи її невичерпаним джерелом найвищої людської правди. Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для його тільки через те огидне, що розходиться з його ідеалом правди. Вже заглядаючи в вічі невблаганній смерті, з туги великої «голову схопивши в руки», дивується поет – «чому не йде апостол правди і науки»?…
І ця вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її в творах і в усьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити за того апостола правди, якого так виглядав він, з такою мукою й болем дожидався. Вже зазначено попереду той непохитний оптимізм Шевченків, який раз-у-раз підказував поетові, що «буде правда на землі» і що це так само натурально, як те, що «сонце йде і за собою день веде» («І тут, і всюди – скрізь погано»). І ця правда, якої не обминути, немов у фокусі збирає в собі і волю, і любов, і братерство для Шевченка й робиться йому гаслом відродження. До України обертається він з таким запальним словом:
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе… («Осія. Глава XIV»).
І рідко коли, хіба може в часи найбільшого обурення, з’явиться у Шевченка «правда-мста», що всюди знайде злочинців проти вищої правди на землі, – це немов би остання у нашого поета інстанція, до якої він апелює на світове лихо. Найпалкіше оця «правда-мста», власне пересторога перед нею, вилилась у Шевченка в громових словах «Посланія» – «Схаменіться, будьте люди». Але здебільшого не з помстою, а з милосердям єднається правда у Шевченка, не грізною карателькою з мечем у руці з’являється, а лагідною істотою з масличною гілкою всепрощення.
В чистому незлобивому серці поетовому не жила довго помста; він умів ненавидіти, але вмів і любити й – головна річ – прощати. «Отак, люди, научайтесь ворогам прощати», – кінчає Шевченко одну з своїх сумних історій («Між скалами») і вже певно, що ніхто не дав таких осяяних духовою красою картин всепрощення, які знайдемо в «Кобзарі». Поет сумує й журиться над неправдою людською, картає її, але сам найбільш бажає, щоб хоч приснились безталанному
І люди добрі, і любов,
І все добро. І встане рано
Веселий і забуде знов
Свою недолю; і в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов («Відьма»).
Шевченкова «відьма» «все забула», «всіх простила», – забула й простила навіть тому панові, що занапастив і її, й дітей: навіть йому знайшлося слово прощення. Хто знає, що для Шевченка значить любов материна й як він ненавидить усяку зневагу материнства, той зрозуміє, яку жертву принесла своїм учинком «відьма». Але Шевченко в пориві всепрощення зносився ще вище, до такої вибачливості, образ якої сміливо можна поставити серед найбільших створіннів людського генія. В «Неофітах» знаходимо чудову картину – пророкування Неронові про його останній час:
Припливуть
І прилетять зо всього світа
Святії мученики – діти
Святої волі; круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах і… тебе простять.
Кара всепрощенням – це найвище, до чого може на даному пункті злинути думка людська, особливо взявши на увагу обставини життя Шевченкового, що не дуже то сприяли навіть тому, щоб хоч спокійно ставитись до ворогів. Та для великого страдника безсилий ворог, скинутий з того місця, де він шкодить людям – вже не ворог; поет може огиду і зневагу почувати до «людоїда», «деспота скаженого», але мститися над їм не буде, як не мстились оті душі праведників над лютим своїм катом. У цій рисі виявилась така велич духа, до якої мало хто зможе піднятись.
Примітки
Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 31 – 35.