4

Сергій Єфремов

Вже згадано було, яке місце в світогляді Шевченковому зайняв «найменший брат», особливо з того часу, як поет «став прозрівати» й одкрились йому всі таємні суперечності сучасного громадського ладу. Отже ніяким світом не міг Шевченко спустити з думки оте найгірше за його часів лихо, що посіло «найменшого брата» – кріпацьку неволю, – не міг би, хоча б і сам не зазнав був його на власній спині. І нічого й говорити, що навіть власне лихо та своя неволя не згасили в Шевченкові того невгамовного обурення проти права однієї людини над життям, честю й совістю та добром другої [2]. З цього погляду Шевченко завжди однаковий був і ніколи й згадувати не міг про народну неволю без усієї глибини обурення, на яке тільки здатна була його велика душа.

Скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть, гинуть

У ярмах лицарські сини («І виріс я на чужині»).

Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу, так і одна була у його непримиренна зненависть до кріпацтва і всякої взагалі неволі. На цьому пункті він ні на йоту не поступався, не розумів компромісів і всю силу, на яку тільки спромігсь його талант великий, зібрав, щоб дошкульнішого удару завдати системі людовладства. Я не наводитиму багато прикладів, бо треба б велику частку «Кобзаря» передрукувати, щоб показати уповні аболіціонистську поезію Шевченка. Він певен, що «історією-правдою» з сфери кріпацького права саме пекло можна перелякати, а людей, що всього на світі набачились, здивувати найзвичайнісіньким полупанком, яких тисячі сиділо на шиї у народа. Земля – прекрасна, чиста, – казав Шевченко, – рай, але що люди зробили з того раю!

Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися! А я полечу

Високо-високо за синії хмари:

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь – у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки здіймають,

З шкурою здіймають, бо нічим обуть

Панят недорослих. А он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують –

Єдиного сина, єдину дитину

Єдину надію – в військо оддають,

Бо його, бач, трохи… А он-де під тином

Опухла дитина голодная мре,

А мати пшеницю на панщині жне («Сон»).

Скрізь «кров та сльози та хула – хула всьому». «На чистій, широкій, на вольній землі», у своїм раї, люди пекло розвели. «Занапастили божий рай» лихими вчинками своїми. І Шевченко показує нам цілу галерею тих, що коло цього діла ходять; перед нашими очима пересовуються і неситі, що все бажали б собі загарбати, і тихі та тверезі богобоязливі, що тільки й чигають на свого ближнього, і щедрі розкішники-патріоти, що з рідного краю кров як воду точать, і ті, що людськими душами торгують, що важать на добро, працю, честь і щастя людські…

Образи кріпацького лиха звичайно домінують у нашого поета, – та інакше й не могло бути: «по плоті й по духу син і рідний брат нашого безталанного народу», кажучи його власним словом, Шевченко не міг заспокоїтись доти, доки животіло те, що найбільше пекло й мучило рідний народ. Боротьба з кріпацтвом була немов метою цілого життя нашого Кобзаря й ніхто в Росії не завдав таких дужих ударів системі людовладства. На схилі віку свого Шевченко бачив уже й наслідки своєї боротьби: кріпацтво на його очах конало, і нетерпляче дожидає він того дня, коли

Спочинуть невольничі

Утомлені руки

І коліна одпочинуть

Кайданами куті («Подражаніє Ісайї»).

Поет хитається між надією, що «останню» копу дожинають кріпаки на панщині («Сон»), та зневір’ям проти нещирих заходів коло кріпацької реформи.

Болить і плаче і не спить,

Мов негодована дитина («Я не нездужаю»)

поетове серце за таких хвилин тяжкого зневір’я; йому здається, що вже нічого дожидати добра, що не прийде сподіване визволення – і він подає досить гострі рецепти на те, як «збудить хиренну волю»…

Бувши прихильником соціальної волі, рівності і братерства, Шевченко над усе ненавидів усяку неволю, всякий гніт, хоча б звідки вони виходили і в яких себе формах виявляли. Може через те й минувшина України спершу так його була захоплювала, що там бачив він не самий гніт і поневолення, а й боротьбу з ними, фактичне вживления принципу рівності, коли

Братерськая наша воля

Без холопа і без пана

Сама собі у жупані

Розвернулася весела («Чернець»).

І от, обертаючись до сьогочасності, Шевченко дуже добре зрозумів зв’язки між поневоленням соціальним та політичним і через те був палким апостолом і політичної волі. Той лад, що попускає на гніт і неволю над мильйонами людей на втіху малої купки – він ненавидів однаково з кріпацтвом, бо тямив, що одна неволя другу родить і підсилює, одна з одної підпомогу має. В поезіях «Сон», «Кавказ», «Юродивий» та інших показує Шевченко те лихо, що від політичної неволі виходить, і знов таки трудно знайти другого поета, що б так умів вишукати дошкульне місце у супротивника й такого завдати тяжкого удару, не лякаючись за це кари од розгніваного ворога. Тонка іронія, безпощадний сарказм, обурення гнівне – все пускає він у діло, щоб здискредитувати систему гніту й безправності. Кожен освічений чоловік знає певне Шевченків образ країни, де

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує («Кавказ»).

Кожному теж повинно промовити до серця незрівняно-потужне слово до «всевидящого ока» у «Юродивому». Навіть старі часи згадуючи, часи якого-небудь лютого Нерона, Шевченко кладе на свій малюнок фарби, які занадто болюче вражають наше серце, серце російських громадян XX віку. Хіба оця ось картина –

Нема сім’ї, немає хати,

Немає брата, ні сестри,

Що б не заплакані ходили,

Не катувалися в тюрмі,

Або в далекій стороні,

В британських, гальських легіонах

Не муштрувались («Неофіти») –

хіба вона не дає занадто блискучого образу тієї самої лютої дійсності, якої ми й досі позбутись не можемо, яка й самого запального проповідника волі заслала «муштруватися» в далеких азіатських легіонах? Та повстаючи проти всякої неволі й кривди, картаючи гнівним словом своїм кривдників, Шевченко ніколи не забував, що вони тільки через те силу мають, що їм самі невільники потурають з несвідомості своєї та полохливості. Раз-по-раз зривається у його гнівне слово і до тих занадто терплячих та легкодухих людей, що несучи тягар неволі, не насміють «за правду пресвятую стать і за свободу».

А ми дивились і мовчали

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби, –

так характеризує Шевченко стосунки німотної більшості, дужої числом, та безсилої через свою темноту, егоїзм, полохливість і нещирість маси. І часто тоном справді біблійного пророка поет звертається до неї:

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись! («Юродивий»).

Оце «а діждемось таки колись», що своїм лаконізмом нагадує Галілеєве «eppur si muove», ота невмируща надія на перемогу правди – ось де секрет Шевченкового впливу, що не тільки не зменшається, а все зростає з годами. Цей неодмінний у його елемент надії, цей здоровий та ясний оптимізм, що до боротьби кличе, а не розпливається в безсилих скаргах, надає його поезії бадьорого, ясного тону й показує, як багато пережив і передумав цей чоловік, самою силою титанічного таланту винесений на вершок людської творчості.

Він ніколи не кінчав на самих прокльонах, скаргах, жалях, але блиснувши могучим образом лиха, раз-у-раз показує й ліки на його, дає щось позитивне, і через те поезія його, не вважаючи на темний фон, ясний світ пускає в душу читачеві, не кидає його знесиленим та зневіреним на пів-дорозі, а надихає свіжою думкою, вогнем протесту, бажанням жити всіма фібрами людської натури. Людина повинна жити, повинна й боротись за чисте, повне життя – такий висновок маємо з «Кобзаря».

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить,

Або чорнобрива в гаю заспіває…

О, Боже мій милий, як весело жить! («Гайдамаки») –

так радів із життя Шевченко першої пори, коли може й не розумів ще всієї ваготи горя людського, – і вже те характерно, що цей радісний заклик до життя вирвавсь у його саме тоді, коли він малював поневіряння сироти безродного, «попихача жидівського» Яреми. Але й опісля поет цього ясного настрою не згубив, – навпаки виросла і зміцніла в йому ця жадоба живого життя, хоч багато причин було самому авторові зневіритись і скінчити на безсилій апатії та прокльонах. «Встане правда, встане воля» – такий був лейтмотив Шевченкової поезії, бо твердо вірив поет, що «раз добром налите серце в вік не прохолоне» і що єсть у людини те, чого ніяка сила на світі подужати не здолає.

Не вмирає правда наша,

Не вмирає воля,

І неситий не виоре

На дні моря – поля,

Не скує душі живої

І слова живого («Кавказ»).

Знову бачимо цілу низку рішучих «не», націлених тепер у саму, здавалося б, міцну силу сучасного ладу. Просто дивно, звідки набравсь того нездоланного духу Шевченко, де черпав він силу держатись так високо над людьми та обставинами й не хилити перед ними своєї голови. Здавалося б, чи ж подоба в найтемніший час реакції говорити про перемогу світу над темрявою, про те, що єсть межі людській неситості й грубій силі, яка все ламала і трощила кругом? А отже у Шевченка знайшовся той тон бадьорий, знайшлася й сила проти сили: грубій фізичній силі кулака поставлено справжній «предел, єгоже не прейдеши», знайдено непереможну перепону.

Цією силою був для Шевченка невмирущий потяг душі людської до правди та добра, що виявляється в живому слові та великих ідеях людськості. Як неможливо загарбати й виорати поле на дні морському, так не скувати й душі живої та слова, не знищити волі й поступу, що невпинно провадять до єдиної мети людського життя – щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівності всіх людей. Шевченко ніколи не журиться про конечну перевагу добра над лихом «Чи буде правда на землі?» – загадавсь якось був він і відповів зараз же так само просто, як і твердо:

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить («О люди, люди»).

Шевченко фізично не може собі уявити іншого кінця нашим людським змаганням; перемога правди для його аксіома, не вважаючи на всі удари мерзенної дійсності. Він навіть уперед бачить той сподіваний час і знову тут проступають у його щиро-біблійні фарби й тон натхненного пророка.

Тоді як, Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить –

Незрячі прозрять, а кривії

Мов сарна з гаю помайнують,

Німим отверзуться уста,

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Цілющою водою вмита

Прокинеться («Подражаніє Ісайї»).

Вимучена до краю земля як дощу в спеку прагне оновлення, і поетові ввижається вже той ідеальний лад, коли

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати

І будуть люди на землі («І Архімед, і Галілей»).

Просто люди, без того намулу соціальної «табели о рангах», що поналипав на них за довгу путь од темного животіння доісторичних часів до ясної долі в майбутньому царстві розуму та волі.

Так просто і так надзвичайно гарно, дійсно по-людському, висловив Шевченко свій широкий ідеал життя, і це кревно єднає його з найбільшими діячами людськості і вводить до пантеону світових геніїв.

Примітки

2. Перечитавши вже по повороті з заслання твори Щедріна, Шевченко так записує в своєму щоденникові:

«Я благоговею пред Салтыковым. О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! какою радостью возрадовалась бы благородная душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих. Други мои, искренние мои! Пишите, подайте голос за эту бедную, грязную опаскуженную чернь, за этого поруганного, бессловесного смерда».

Подається за виданням: Єфремов С. Шевченко: збірка. – Київ: 1914 р., с. 22 – 30.