1. Тарас на кухні

Олександр Кониський

Отой Дмитренко, що правив з Вільшаної добрами Енгельгардта, взявши Шевченка, на 16 році його віку, до гурту челяді панської, невідомо з якої речі гадав зробити з його куховаря і повернув його до пекарні, навчатися куховарству. Звісно, це була тільки спроба, щоб перш ніж виряжати хлопця до панського двору, подивитися, чи є у його кебета до штуки кулінарної. А вже ж, коли б стало знати, що з нашого кобзаря вийде добрий кухар, тоді б, певна річ, його віддали б в науку деінде, чи в Варшаві, чи що; бо Енгельгардт був великий пан й кухаря про нього треба було не абиякого.

Таким чином недавнє пастуша, одягнене тепер в демикотонову куртку, опинилося в науці у Дмитренкового куховаря. Куховарство теж має свою систему і свою азбуку. Азбукою цією для Тараса було – вибирати попіл з печі, носити дрова, виносити помиї. У маляра він чистив би палітру, мив би пензлі і щітки, а на пекарні чистив пристрої куховарські – каструлі, ножі, сковороди, перемивав посуду. Нема що й казати, що нова, зовсім несподівана для Тараса, професія не вабила його до себе, не спроможна вона була знівечити в душі його поривання до малярства, викоренити в його серці несвідоме ще тоді йому почуття потреби світу. Нова професія, не відповідаючи його кебеті і вдачі, стояла перед ним парканом, що загороджував йому стежку до своєї любленої мети – зробитися малярем. Тарас це тямив, а ще більш – почував.

Але не можна було йому не тямити й того, що проти волі панської нічого не вдієш… Покинути Дмитренка і пекарню? утекти? Добре! але ж де дітися, куди притулилися, куди сховатися?… Хто прийме волоцюгу без паспорту?… Навкруги скрізь те саме: панство, кріпацтво та неволя! Про степи, про Кубань хоч Тарас може й чув, так то ж далекий світ! Доки туди доплентаєшся, тебе десять разів спинять десь на дорозі, яко волоцюгу, «беспаспортного»… Тоді що?… Ноги в пута, руки назад і етапом до «владельца» у Вільшану, а тут вже неминуче різки, а то може й «лоб!» в москалі!… Ні! тікать не рука!

Та нехай би і втік куди далеко, так з чого ж він житиме? До роботи звичайної він не пристане, бо він її і не вміє і вона його не тягне… От коли б до маляра… Але ж жоден маляр без паспорту не прийме; а паспорту нема… Нема й другої ради як нудитися в пекарні, тихцем покоритися панській волі, та кріпацькій долі…

Так не така ж у Тараса вдача була, щоб коритися, немов віл той в ярмі! Та й не легко йому, трудно було коритися: благородний дар високих талантів ворушив йому душу; хлипнівський дякон-маляр бентежив йому серце; дим і чад пекарні не спроможні були заступити надію зробитися «хоч аби-яким малярем». Дмитренко і пекарня хоч і приголомшили ту надію, але не викоренили її і – певна річ – Тарас марів нею; вона зоріла йому на обрії життя, миготіла десь, хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі – де вона зоріє.

У таких людей як Тарас – хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, до віку не зникне та підойма до світу і волі, якою наділила їх природа. Природа – це сам Бог! в які пута її не куй; хоч в які тюрми її не муруй, а вона, чи сяк, чи інак, змагатиметься за своє право людське – і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших. Так було і з Шевченком; та інакше і бути не могло з людиною, що носила в собі величезну сплу поривання до світу і волі. І хоч як багацько притерпів Тарас, а таки вийшов з ярма на волю, з темного льоху на світ Божий. Енергія світу завсігди непомірно міцніша за енергію темноти.

Де тільки можна було і які тільки траплялися – Тарас збирав собі до гурту малюнки. Малюнки ті були, вже ж пак, не які більш, як так звані лубочні, «суздальскої школи», незграбної праці російських «богомазів». Їх назбиралося у Тараса чимало і вони не давали спокою його молодій душі, стояли йому спокусою. Скоро траплялася хоч трохи зручна часиночка, Тарас кидав свої часом недочищені сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов в сад і там на деревах, та на кущах розвішував свою колекцію, любував з своєї галереї малюнків, придбаних інколи «нишком-тишком».

Один з біографів Шевченкових повідав, що коли траплялося, що який малюнок вельми вже подобався Тарасові, а придбати його бракувало купила [= грошей], Тарас купив його «так».. Основа такої звістки, як це відомо, взята з автобіографії поета і річ цілком можлива. Сам Тарас признався нам, що він не спроможен був устоювати проти спокуси, придбати собі «нишком-тишком» яку річ чи потрібну в малярстві, чи тільки таку, що нагадувала про малярство: «іще в учителя дяка – було украду п’ятака», куплю паперу, книжочку зроблю та й списую «Сковороду». А кидаючи свого учителя-дяка, Тарас не встояв проти спокуси украсти якусь книжечку з гравірованими малюнками. До того ж треба сказати, що у таких натур як Тарас звичайно буває так, що коли зайнялося яке поривання духа, вони доти не вгамовуються, аж доки або не вдоволюють бажання того загарливого, або не запевняться, що вдовольнити його нема жодної можливості.

Раюючи та разом з тим і сумуючи в своїй галереї, Тарас брався за олівець і списував цей чи той малюнок. Інколи він так поринав в оглядування своєї колекції, або в списування, що зовсім забував про пекарню і про свої обов’язки до неї, забував про невичищену або недочищену посуду; сидить було собі в саду, аж доки грізний голос куховаря, та кого іншого з челяді не покличе його до пекарні. І вже ж дурно не минали йому такі відлучки з пекарні: за них не раз траплялося йому покуштувати з куховарських рук, коли не «чубкової», так «духопелика», а то й лозини.

Невідомо який час Тарас перебував на іспиті в Вільшаній. Певна річ, що не більш за півроку; бо Дмитренко взяв його навесні, а під кінець осені того ж року (1829) бачимо його вже в Вільні.

З іспиту того Дмитренко спостеріг тілько свою помилку, побачивши, що для кулінарної штуки Шевченкові бракує кебети. Але ж Тарас хлопець меткий, розвинений і взагалі дотепний; через те Дмитренко, виряжаючи Тараса в гурті з іншими кріпацькини дітьми до панського двору, атестував його більш відповідно Тарасовому хисту, – вдатним на маляра покоєвого. Нагадаймо собі, що великі пани того часу держали у себе з власних кріпаків не тільки слуг і майстрів, а навіть музик, співаків і акторів. Власні – з кріпаків – хори, оркестри, театр, навіть балет були за річ звичайну не тільки на правобережній, але й на лівобережній Україні: от хочби у Трощииського була трупа з кріпаків; у Скоропадського хор і оркестр; у Галагана – концерти кріпаків, та ще й з не аби якими солістами.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 43 – 48.