7. Гроші на викуп Шевченка
Олександр Кониський
Нові знайомі і добродії Шевченка добре бачили і тямили, що найважніша запомога, яку треба зробити – це освіта Тараса і розвиток його кебети малярської. Про освіту шкільну систематичну годі було й думати. Тарасові йшов 24 рік, а це не такий вже вік, щоб починати освіту шкільну, а починати її доводилося трохи що не з букваря. А друга причина, що не давала й думати про освіту шкільну, або хоч би й не шкільну та систематичну – було соціальне становище Шевченка; він кріпак, законтрактований в науку до маляра і доки він кріпак, даремна річ думати, щоб залучити його до Академії художеств, де б і про загальну освіту і розвиток його можна б було піклуватися.
Виходило, що першим ділом треба доложити рук, щоб визволити Тараса з кріпацтва. Другої ради в цій справі не можна було й придумати, як тільки ублагати Енгельгардта, щоб він випустив Шевченка на волю, чи ради філантропії, чи взяв викуп. Для останнього треба грошей; а грошей саме й не було. Подумати і орудувати цією справою взялися Брюлов, Венеціанов та Григорович. А тим часом Сошенко піклувався про освіту Тараса, порадив йому малювати аквареллю портрети, і наділяв його, що сам, а що – і це певніше, за порадою Гребінки, книжками.
Шевченко загарливо кинувся до читання. Чим більше він читав, тим ясніш бачив і тямив, яка його мізерна освіта; авжеж це ще більш примушувало його читати. Він, опріч книжок українських, яких тоді було вельми мало, читав історію Греції, читав романи Дікенса; читав усе, що трапилося: Котляревського він знав напам’ять. Але ж він перш за все був робітник Ширяєва і на нього повинен був віддавати свій час і працю; на себе він споживав тільки час гулящий від праці і роботи на Ширяєва. На себе працював він єдине або в свято, або увечері в будень: «Коли усі вже поляжуть спати». Він засвітить було стеаринову свічку, що наділив йому Сошенко і читає або малює.
Небавом приніс він показати Сошенкові перший свій твір малярський. Перед тим він прочитав трагедію Озерова «Эдип в Афинах» і заходився зробити малюнок на ту тему. Малюнок Сошенкові подобався: тут було тільки три постати: Едіп з Антигоною та – віддаля – Полінік. Сошенко похвалив роботу і почув від Тараса, що у Ширяєва хоч і є цілий портфель естампів, та він не дає йому користуватися з них, «боїться, щоб не попсував». А коли Шевченко сказав, що Брюлов бачив і хвалив його малюнки, так Ширяєв не поняв віри навіть тому, щоб Тарас хоч би бачив Брюлова і обізвав його «дурнем».
Сошенко умовився тимчасом з Ширяєвим, щоб дав йому волю ходити вчитися малярству в залі в товаристві «Поощрения художеств». За оцю волю – на один тільки місяць – Сошенко заплатив Ширяєву тим, що змалював портрет з нього. Оцей щасливий місяць – місяць волі, поза порогом мешкання суворого Ширяєва, живучою росою бадьоростіи окропив душу Кобзаря: «Його виразна твар парубоча сяяла радощами і повним щастям»…
Тимчасом Брюлов працював над великою місією, що взяв на себе, визволення Шевченка з кріпацтва. Перш за все, як це знати з «Художника», він порадився в цій справі з Жуковським. Поет «бажаючи ближче спізнати кебету Шевченка, загадав йому (певне зустрівши його в квартирі Брюлова) написати «Життя художника». Не відомо, який був той твір Шевченка, але певна річ – він задовольнив Жуковського; бо Брюлов небавом, побалакавши з ним, сказав Сошенкові «фундамент єсть».
Брюлов вдався до Енгельгардта, але від його здобувся не багацько; тільки й того, що спостеріг, що «це найбуйніша безрога [= свиня] в торжківських пантофлях»… [див. «Художник», стор. 19 (Кобзар т. 3)] Очевидно, що про філантропію з Енгельгардтом нічого було й розмовляти, бо він «побачивши раз якось у Сошенка, чи що, малюнки Тарасової руки, почав загадувати йому малювати портрети з своїх метрес». І вже ж, коли б Тарасова робота не задовольнила його, так за неї він не дарував би йому, часом, по карбованцю [Чалий, стор. 26].
Брюлов казав Сошенкові піти до Енгельгардта і спитати у нього: яку він положить ціну на викуп Шевченка з кріпацтва. Сошенко не взяв на себе цієї місії, і для ліпшого успіху упрохав Венеціанова вдатися до Енгельгардта. Кермувала Сошенка в цьому разі думка зовсім справедлива: одна річ – коли з дукою балакатиме убогий художник – міщанський син з Богуслава, – і зовсім друга – коли прийде до нього в тій справі Венеціанов, – людина поважана віком; професор Академії, живописець царського двору… Овва! не про Енгельгардта були ці всі моральні і формальні ознаки поважання! Він тямив одну лиш філософію московської приказки: «Денег дай и успеха дожидай»…
Рушив Венеціанов до «амфібії»… Що ж!? «Пан – як пан!» Продержавши старого професора в прихожій, «амфібія» покликала його до кабінету. «В кабінеті амфібії було усе розкішно, велеліпно; але велеліпно по-японськи». Венеціанов спершу зняв бесіду про освіту взагалі, про філантропію. «Ат! годі про це, – мовив Енгельгардт, – ви просто скажіть, чого вам з Брюловим треба від мене?» – і після відповіді Венеціанова мовив: «Отак би ви й давно казали, а то – філантропія! яка тут філантропія!? Гроші – та й більш нічого! дайте мені за його 2500 р. та й годі!»
Тепер значить – треба було придбати 2500 р. і заплатити «амфібії» за те, щоб вона з кріпацькпх пазурів випустила на волю генія нашого слова. Де ж його і яким робом надбати таку силу грошей? Не диво, що Сошенкові, а тим наче Шевченкові (я певен, що від його не таїлися, та й не можна було утаїти заходів Брюлова) ціна, положена Енгельгардтом – показалася муром, через який не спроможно перелізти. Річ натуральна, що Тарас тяжко засумував і опинився на один ступінь від тієї розпуки безнадійної, що часто-густо доводить чоловіка до самогубства!…
Брюлов з Жуковським скомбінували стежку, щоб нею вивести Тараса з розпуки до життя, вивівши з пекла кріпацтва на волю. Брюлов заходився намалювати портрет Жуковського, пустити його в лотерею і на зібрані гроші викупити Тараса. Але ж і на це треба було часу; а становище Шевченка, журба його і сум ставали щодня виразніше і більш лякали Сошенка. Місяць, на який Ширяєв відпустив його, близився к кінцю… За три дні до кінця, коли Шевченко прийшов до Йвана Максимовича, останній здивувався: такий він був блідий і збентежений!… Сошенко покликав лікаря Жадовцева. Лікар спостеріг у Тараса гарячку і порадив вирядити його до шпиталю. Тарас тяжко занедужав!
Заким він лежав в шпиталі, справа з портретом Жуковського і лотереєю доходила до краю. З легкої руки Мартоса Тарасові біографи, а з ними і д. Чалий [Чалий, стор. 30] розповідають випадок, що ніби то прискорив справу з лотереєю і викуп Тараса. Розказують, що якийсь енорал в кінці р. 1837, чи з початку 1838 загадав Шевченкові зробити олійними красками портрет з нього, та потім і не схотів взяти його. Тоді Шевченко, замазавши на тому портреті атрибути єноральські, продав його в цирульню на вивіску, Єнорал люто розгнівався і вдався до Енгельгардта, щоб продав йому Тараса. Заким вони торгувалися, Шевченко довідався про це, і тямлячи, на що йому треба сподіватися, коли єнорал його купить, кинувся до Брюлова, благаючи спасти його. Брюлов переказав про це Жуковському, а той – цариці і от Енгельгардтові наказано б то було, щоб він спинився продавати Шевченка.
Уважаючи на те, що про цей випадок д. Маслов, автор коротенької життєписи Шевченка, чув від художника Жемчужникова і від княжни Репніної, – д. Чалий каже, що вчинок з портретом єнорала факт певний. Тимчасом д. Чалий не звернув уваги на споминки Костомарова, надруковані за шість років раніше за його (Чалого) «Свод материалов». Костомаров каже про цей випадок: сам Шевченко говорив йому, що з ним нічого й похожого не траплялося. що це переказ, чи вигадка стара, істоптана, давно вона кружляє між людьми і хтось припасував її до нього зовсім не до речі.
Яка це справді давня і повсюдна вигадка, так досить сказати, що в тій чи в іншій формі я чув її про кого-будь з місцевих малярів – і в Полтаві, і в Катеринославі, і в Херсоні, і в Чернігові, навіть в Воронежі і в Вологді, Нарешті – ще як був я дитиною і ходив р. 1845 учитися до повітової школи у Ніжині, де той самий Іван Максимович Сошенко був учителем «чистописания и рисования», так між школярами чув я той самий анекдот про Сошенка, тільки що дітвора самий вчинок переносила вже з Петербурга до Києва. Тим-то Сошенко про таку пригоду з Шевченком нічого й не розповідав д. Чалому.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 68 – 71.