4. Шевченко у Ширяєва

Олександр Кониський

Яким побитом Тарас перебув р. 1831 – про те не маємо звісток. Одначе запевне можна гадати, що він козачкував у Енгельгардта, що лакеювання тяжко впливало на його свободолюбну душу і що поривання до малярства його не покидало – Енгельгардт бачив, що з Шевченка не буде лакея. Року 1832, коли Тарасові минуло вже 18 літ, значить після 25 лютого, Енгельгардт, уважаючи з одного боку на невдатність Шевченка до лакейства, а з другого на його раз-у-разні прохання, згодився віддати його знов до маляра в науку і законтрактував його на чотири роки до петербурського маляра Ширяєва.

Таким чином побіда була за Шевченком. Може останній тоді і не був свідомий тієї великої ваги, яку носила в собі оця його побіда, але – річ певна, – що він вітав її, радів їй так, як радіють зорі ранковій люди, істомлені темнотою довгої ночі.

Ширяєв – цеховий майстер малярства, людина неосвічена, темна, грубіянської вдачі, скупа, сувора і занадто строга. «Він, – каже Шевченко, – з’єднав в собі вдачу дяка-спарганця, дякона-маляра і другого дяка-хіромантика» [Кобзар, 1876. XX]. Він держав у себе трьох, а інколи й більш замурзаних учнів; одягав їх в звичайні халати з демикотону. Коли траплялося, що роботи більшало, Ширяєв наймав поденно чи помісячно кількох склярів та простих малярів-мужиків [Див. Художник, с. 39]. Учні його, а з ними й Шевченко, ходпли справляти різні роботи малярські, на які посилав їх Ширяєв: окрашували паркани, штахети, підлоги, дахи і т. ін. Поводився Ширяєв з ними суворо, по-грубіянські, учні страшенно боялися ного.

Про відносини Ширяєва до учнів і учнів до нього Шевченко лишив нам яскраву, хоч і коротеньку ілюстрацню в своїх Записках. Щороку в Петергофі, по наказу царя Миколи, справляли 1-го липня, в день нарождення цариці, велике свято «народне». Оповідання про це свято причарували і Шевченка і от р. 1836, – зауважмо, що вже на 23 році Тарасового віку і на четвертому – перебування його у Ширяєва, – артистична натура його зайнялася бажанням, подивитися на петергофське свято. Для таких натур, що задумане, те треба й зробити. Тарас тямив, що Ширяєв не пустить його в Петергоф; знав, що він сам туди поїхав з жінкою; тямив, що в Петергофі легко може зустрітися в саду з своїм хазяїном і тоді – певна річ – сподівайся від його лиха. Одначе Тарас це все знехтував. Маючи в кишені 50 коп., він взяв за пазуху шматок хліба, і, не спитавшись хазяїна – поченчикував в Петергоф. Ходить він собі по саду, впивається його сяєвом і розкошами, аж зирк – серед натовпу Ширяєв з своєю пиндючною жінкою! Тарас похолов!

«Ся зустріч, – каже він, – так затуманила мені свято, що я не діждавшись вже ілюминації, вернувся швидше до дому. На другий день мене знайшли сонним на горищі» [Кобзар т. III, стор. 39].

Ходячи по роботах, Шевченко заходив в «Літній сад», оздоблений, як це відомо, силою різних статуй. І вже-ж вони не могли не вабити, не приманити до себе перейнятливого Тараса. Влітку в неділю, або в свято, а часом і в будень, він заходив в «Літній сад», щоб змалювати собі ту чи іншу статую.

От в один з таких сеансів року чи 1835, чи, певніш, 1836, трапилося Тарасові спізнатися з своїм земляком, добрягою Іваном Сошенком, що вельми посприяв йому спекатися науки у Ширяєва і визволитися з кріпацтва, вступити до Академії художеств і зажити собі слави безсмертної – слави великого поета, художника, мученика, слави генія-оновителя українського слова.

Першу знайомість Тараса з Сошенком треба вважати за найважніший мент в житті нашого кобзаря: вона перевела його через той Рубікон, що межував людей з кріпаками, темряву з світом, волю з неволею. Не можна вгадати, що сталося б з генієм нашого слова, коли б він не спізнався був з Сошенком? Чи поталанила б йому доля – яким іншим робом вибитися з темного льоху неволі на світ і «вийти в люди», чи, може б, під густою корою ширяєвських красок та кріпацького безправ’я і панського самовольства, навіки б зав’яли і засохли ті величезні дари духові, якими природа наділила Тараса? Як знати!

Маємо доволі прикладів, що такі незвичайні сили, як Шевченко, не погибали. Знаємо, що геній ніколи не переходить всього свого віку шляхом битим; сам собі робить стежку через тернові кущі, сам себе вигодовує, окрилює і високо здіймається ширяти над масою, щоб з своєї високості пустити в ту масу темну і, так чи інак, зневолену, проміння світу і волі, кинути того огню святого, «щоб людям серце розтопив»… Але ж відаємо чимало і таких фактів, що тьма і неволя навіки приголомшують і нівечать величезні таланти, скоро доля не послала їм проводиря.

Про Шевченка таким проводирем доля послала Івана Максимовича Сошенка, сина злидаря-міщанина з містечка Богуслава Канівського повіту, кілька верстов від Вільшаної і Кирилівки. Сошенко, наділений природженим талантом малярським, на 24 р. свого віку, перетерпівши чимало всякого лиха, добрався до Петербурга, щоб учитися малювати в Академії. Українець Григорович запоміг йому і р. 1834 Сошенко почав ходити до Академії [М. Ч. – Ів. Мак. Сошенко].

Про першу зустріч Шевченка з Сошенком в книзі Чалого [Стор. 22.] розказано словами б то самого Сошенка так:

«Як був я на «гіпсових головках», чи здається на «фігурах», чи р. 1835, чи може 36, укупі зо мною приходив до Академії швагер Ширяєва. Від його я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про котрого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького. Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на квартиру.

На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски; халат демикотоновий на йому був замізьканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у нього велику охоту вчитися живопису. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та й його Ширяєв не пустив би. Тарас переказував мені деякі епізоди з свого життя і майже кожен раз кінчав їх наріканням на долю».

Отаке оповідання здається мені не зовсім певним. З другої праці д. Чалого відаємо, що Сошенко Вільшану і Превлоцького покинув в листопаді р. 1831 і до Петербурга достався в грудні того року, коли Шевченко в науці у Ширяєва ще не був. А Шевченко покинув Вільшану літом або на осені року 1829. Нема ніже єдиного натякання, щоб з того часу і до викупу його з кріпацтва він навідувався на Україну. Ледве чи можна гадати, щоб за час свого короткого перебування у Вільшаній у Дмитренка Тарас лишив який такий слід, щоб про його відав і Превлоцький і говорив про нього Сошенкові. Не йметься мені якось віри і в те, щоб Тарас прийшов до Сошенка в перший раз в такому брудному убранні, босий, та ще й без шапки. Певна річ, що в нього була чиста одежина про свято, ще певніше, що він добре тямив, що Петербург не Кирилівка і ходити без шапки по вулицям столиці і ніяково, та й небезпечно з огляду на поліцію…

Більш певною здається мені звістка про оту першу знайомість, подана от. Петром Лебединцевим – теж земляком Сошенка і Шевченка, переказана з уст того ж таки Сошенка. Ся звістка більш відповідна до обставин і до оповідання самого Шевченка про першу зустріч з Сошенком.

Однієї літньої місячної ночі, повідає Лебединцев [Киев. стар., 1882, кн. 9, с. 564 – 565] – Сошенко, гуляючи в «Літньому саду», помітив, що біля статуї малює олівцем якийсь обірванець в пейстровому халаті замізьканому, босий і без шапки. Помітивши український тип, Сошенко зацікавився глянути на його роботу. Він зайшов ззаду і побачив, що малюнок добрячий. Тоді він вдарив того маляра по плечу і спиытав у його:

– А звідкіль ти, земляче?

– З Вільшаної.

– Як з Вільшаної!? Я й сам звідтіль… Хто ж ти такий?

Тоді Сошенко довідався, що то Енгельгардтів кріпак Тарас Шевченко, і перебуває в науці у маляра Ширяєва. До цього часу Сошенко про Тараса нічого не чув.

В автобіографії і сам Шевченко каже, що «не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком».

Нарешті, і в «Художнику» [Див. Кобзар т. 3. Оповідання «Художник»] Шевченко розповів майже так само, як і Лебединцев, про першу зустріч і знайомість з Сошенком. Коли Сошенко, розказано далі в «Художнику», спитав:

– А покажи, що ти малював? – так він (сам Шевченко) вийняв з-за пазухи чвертку сірого паперу і показав контури Сатурна, зроблені доволі добре. Я (Сошенко) довго держав малюнок, і любував з замурзаної тварі автора його. В лиці його худорлявому було щось привабливе, найпаче в розумних очах його, кротких наче у дівчинки.

– Часто ти ходиш сюди малювати?

– Що неділі; а коли робимо де поблизу, так і в будень захожу.

– Ти учишся малярству?

– І живопису.

– А в кого?

– У живописця покойового, – у Ширяєва.

Він (Шевченко) взяв в одну руку ведро з жовтою краскою, а в другу – витерту щітку велику і хотів іти.

– Куди ти квапишся? – питає Сошенко.

– На роботу, бо вже й так спізнився; прийде хазяїн, так буде мені лихо.

– Приходь до мене в неділю вранці та коли є у тебе малюнки власної роботи, так принеси показати.

– Добре, я прийду.

Отак почалася знайомість двох бідолашних художників, двох горопах!

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 56 – 61.