2. Козачок пана Енгельгардта
Олександр Кониський
Дідич Вільшаної, Кирилівки і ін. Павло Енгельгардт, хоч і був на службі в імператорській гвардії російській, але більш за все він перебував у Вільні і жодним чином не можна його брати яко москаля, ледве чи був він і тим, що за нашого часу зоветься «общеруссом», або «истинно русским» чоловіком. Павло Енгельгардт був, коли не зразок, так, в усякому разі, значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить її по Україні. З батьків – ніби німець; віри православної; з мови – або поляк, або француз; з служби «верноподданный» офіцер російський; звичаями – космополіт-дука, пан; яко дідич – володар українських «душ» на українській землі; душею і поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче за себе, пиндючна «животина в торжковських пантофлях» [Художник, стор. 19], а з вищими «амфібія», як мовив про нього Брюлов; взагалі ж «пан як пан».
Одначе ж коли зазирнути на саме дно цієї «мозаїки», коли брати обставини щоденного звичайного життя родинного і громадського, так спостережемо, що в Енгельгардта було найбільш звичаїв прищеплених польською культурою і цивілізацією; спостережемо в ньому ополяченого «русского немца». Усі впливові обставини того часу були округ нього такі, що не тільки сприяли, а навіть вимагали ополячення.
Тоді ледве минуло тридцять літ з того часу, як безправ’я маси народної звалило Польщу в могилу, викопану руками панів польських і правобережна Україна відійшла до Росії. Одначе ж правобережне панство через те не перестало бути панством польським і жити, як і до того жило, культурою і цивілізацією європейсько-польською. Нічим культурним Росія не могла привабити до себе панства правобережного. На правобережжі освіта і культура були геть старіші і багацько вищі ніж в Росії великій. Поміж шляхтою останньої траплялося під кінець XVIII віку чимало людей з високою освітою, але ж над масою «дворянства» ледве займалося ще на світ культури і цивілізації, та й то не власної національної, а завезеної з Заходу.
Польща хоч і позбулася самостійності державної, але поляки не позбулися культури і освіти національної. Росія не спроможна була підбити їх під ту культуру і освіту, яку сама мала; навпаки – хотя не хотя – велика сила росіян переймалася культурою і цивілізацію поляків. Так воно було не тільки за часів Енгельгардта, але й геть пізніш, напр. навіть у самому Києві панувала і культура польська і мова польська. В цьому разі я здамся на таких свідків як Костомаров і Солтановський: першого з них ніхто не назове полонофілом; а про останнього ніхто не скаже, що він не полякофоб.
«Мовою інтелігентною по цілому краю (правобережжю) була мова польська, навіть хрестяни мусили засвоювати її. Інакше, – каже далі Костомаров, – і не могло бути там, де маса народу (українського) православного була заневолена польськими панами – латинської релігії… Поляки приходили до університету (в Києві) з освітою більшою ніж «русские». Це вже залежало не від науки шкільної, а від первісного виховання родинного. Українська молодіж лівобережна, опріч кількох, наділених видатним хистом, визначалася тупістю, лінощами і апатією до праці духової» [Литератур. наследие, стор. 66].
Так було в першій половині рр. [18]40-х, коли Костомаров учителював на Волині, а потім професорував у Києві. Минуло мало ще не 20 років і, як повідає в своїх записках Солтановський, що учителював теж на Волині і на Поділлі,
«в школах учили по-польськи. По тих родинах, що поприїздили з Московщини, звичайною мовою в бесіді – була мова польська. Православні слуги теж говорили по-польськи» [Киевск. стар. 1892. Май, стор. 234].
Таким чином – зовсім натурально – що в кінці [18]20 із початку [18]30 рр. в домашньому побуті Енгельгардта панували звичаї польських, а не російських панів; а через те і перебував він більш по містах з культурою польською.
Звичаєм польських панів було держати «покоєвих козачків». Цей звичай, каже Шевченко, вигадали цивілізатори задніпрянської України – поляки, а пани інших національностей перейняли від них оцю вигадку, – без слова – розумну. В краю колись козацькому (і, додам я, вільному) приручити козака змалку, це те саме, що в Лапландії підбити оленя бистроногого під волю чоловіка… Козачки опріч лакейських услуг, панам на втіху грали веселі пісні двузначні, скомпоновані народною музою з лиха під п’яну руку, і пускалися перед панами, як кажуть поляки: «сюди-туди навприсюди» [Кобзар 1876. XVIII].
Оцього звичаю тримався і Павло Енгельгардт – і коли Шевченка привели до його у Вільну, він знехтував думку Дмитренка і повернув Тараса на козачка!…
Обов’язки і праця козачків не були вельми великі, але задля душі живої були занадто нудні, осоружні.
Обов’язком козачка Тараса головним чином було сидіти мовчки в кутку прихожої, доки не почує панського голосу з приказок: подати панові люльку, що стояла біля нього ж, або налити йому в склянку води. Годі було сподіватися, щоб непосидюща Тарасова вдача покірливо підлягла панській волі і мовчки сиділа нерухомо, або рушала автоматично! Це б було все одно, що сподіватися, що приборкане орленя забуде про широку вольную волю ширяти під хмарами, та сидячи в клітці, що зветься «прихожею», – зробиться покірливим ягням-саморухом! І дійсно натура Тарасова не витерпіла!
«З прирожденого мені неслухнянства, – каже Шевченко, – я зрушав панську волю і, сидячи в прихожій, тихесенько співав сумні пісні гайдамацькі, та списував нишком малюнки суздальської школи, що оздобляли панські покої. Малюнки олівцем, що – признатися – украв у конторщика».
Але ж за оцю неслухняність, певніш мовити: за слухняність голосу незримої сили, – доводилося Тарасові гірко розплачуватися.
«Енгельгардт, – повідає Шевченко далі, – був людина діяльна; раз-по-раз їздив він то до Києва, то до Вільни, то до Петербургу; за ним в обозі їздив і я, на те, щоб сидіти в прихожій, подавати люльку і справляти інші такі услуги. Не можна сказати, – додає далі Шевченко з гіркою іронією, – щоб мені в ваготу було тодішнє становище моє: воно тільки тепер (р. 1860) жахає мене і здається мені, що то був сон якийсь хижий!»
Переїздячи з своїм паном з одного міста до другого, треба було про спочинок спинятися по заїздах; залізниць тоді ще не було; їздили на конях. Отут по заїздах, каже Шевченко [Кобзар, 1870. XIX.], я користувався з кожної нагоди зручної, щоб украсти з стіни лубочний малюнок і таким робом придбав собі коштовну колекцію. Найбільшими моїми люблениками були герої історичні: Соловей Розбійник, Кульнев, Кутузов, козак Платов і інші. Примушувало мене до цього непоборене бажання змалювати з них, яко мога, вірніші списки. Раз за таке списування портрета з «козака Платова» Тарас заплатив незвичайно дорогою ціною!…
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 48 – 51.