5. Шевченко і Сошенко
Олександр Кониський
Першої ж неділі після зустрічі в Літньому саду Шевченко прийшов до Сошенка. На ньому був сюртук коричневої барви; у руках у нього сувійчик паперу. Вони зустрілися в коридорі Сошенкової квартири. Іван Максимович протяг до нього руку. Тарас хотів її поцілувати. Сошенкові це не подобалося; він швидше руку до себе і мовчки пішов в свою світлицю. Заким він там скинув сюртук і одяг другу одежину – та вийшов в коридор покликати Тараса, останній подався швидше до господи. Здивований Сошенко цілий тиждень не тямив, з якої причини його земляк так швидко покинув його, не зайшовши навіть до хати. Другої неділі вранці вони знов зустрілися в Літньому саду біля статуї Аполона. Шевченко робив з неї малюнок. Сошенко, привітавши Тараса, сів з ним пити чай в альтанці Літнього саду і спитав: з якої причини у ту неділю він так зненацька пішов від його?
– Ви на мене розгнівалися, а я злякався того…
Оця проста, щира відповідь яскраво показує нам, як тоді Шевченко був приголомшений, загнаний, заляканий! Не дати йому поцілувати Сошенка в руку – досить було, щоб з цього він спостеріг гнів, злякався і втік! Очевидно, що зворушена в душі його свідомість людського достоїнства не встигла ще розвитися, під утиском кріпацтва та Ширяєвського поводження – вона тільки тліла, жевріла. Хоч і минув йому тоді вже 21 рік – але обставини життя у Ширяєва і пазурі хазяїна не такі були, щоб сприяти розросту самосвідомості чоловіка.
Певна річ, що за час перебування Тараса в столиці не раз і не двічі ходором ходила в голові його думка: «Чом би і нам кріпакам не бути людьми, як і інші люди вільні?»; та що ж, коли на духових очах Тараса лежала полудою густа хмара кріпацтва і не давала йому вгадати ту певну стежку, що може вивести з темних нетрів на світ божий. Порадитися йому, очевидно, ні з ким було; він був самітний серед натовпу темних малярів і наймитів костромських; він «хилився ні до кого»; аж доки доля не прихилила його до щирого земляка Сошенка, доки вона не взяла його за руку і не привела в школу, тільки вже не «до п’яного дяка», а в школу людей освічених, де сяє світ братерства, де тхне огрійливе тепло любові чоловіка до чоловіка.
Роздивившись Шевченкові малюнки, Іван Максимович, – яко художник, – зразу звернув увагу на те, що вони незвичайно походять на оригінали, з яких їх малював Тарас.
– А чом у тебе нема ні єдиного малюнку відтушованого?
– Я малював їх до схід сонця.
– Значить, не бачив їх освітленими?
– Бачив, але тоді ходили люди і не можна було малювати.
Вже після третього побачення Сошенко прилип до свого земляка-кріпака, полюбив його – «справді в тварі його було щось таке, що не можна було не полюбити його: твар його – правда не вродлива, що години більш та більш вабила до себе».
Сошенко вельми зрадів своїй «знахідці». Лишивши Тараса обідати у себе, він по обіді ліг спочити, а йому пораяв або книжку читати, або йти гуляти на бульвар. Заким Сошенко спав, Тарас прибрав і причепурив його світличку; вичистив палітру так, що вона аж блищала, а тоді сів біля вікна і взявся малювати маску з знаменитої натурщиці Торвальдсена – Фортунати [Див. «Художник», стор. 9 (Кобзар т. 3)].
На оцей випадок треба зауважити хочби вже ради того, що по деяких життєписах Шевченка і споминках про нього є непевні звістки, що він був людина неохайна. Тим часом усе життя його, найпаче на засланні – як легко запевнитися з його листів і Записок, – свідчить нам, що він любив охайність, чистоту і сам був великий чистюк.
Розпитавшись у Тараса про його долю гірку; спостерігши у нього велику кебету і ще більші поривання до малярства, Сошенкові не можна було не спочувати йому, не можна було не вболівати над його долею; не можна було не загадатися: чим би і яким робом помогти йому? Але сам злидар, людина стільки ж скромна, скільки добра й гуманна, – чим йому самому по собі без поради і запомоги людей видатніших можна було реально запомогти кріпакові, заневоленому до цехового деспота-маляра?
Між професорами Академії художеств був тоді добряга чоловік Венеціанов; відав Сошенко за ним велику силу вчинків добродійних на користь художників. Тим-то перш за все він і вдався за порадою до нього. Людина досвідчена і практична, Венеціанов жодної обіцянки зразу не дав, а пораяв Сошенкові спізнатися з Ширяєвим і, скільки буде спроможно, впливати на поліпшення сучасного жорстокого побуту Тараса.
Сошенко так і вчинив і на другий день пішов до Ширяєва і упрохав його не боронити Тарасові приходити до нього в свята, та й в будень, коли, як от зимою, нема часом роботи. Ширяєв згодився, хоча й мовив, що це сама тільки пустота і ні до чого путнього вона Шевченка не доведе.
От з цього часу починає більш розвиднюватися, більш займатися на світ, починає дніти в горопашному житті генія українського слова.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 61 – 63.