6. Знайомство з освіченими людьми
Олександр Кониський
В Петербурзі завжди перебуває велика сила українців [нині кажуть, в Петербурзі більш 20 000 українців]; чимало їх було і того часу, про який у нас бесіда; були між ними письменники, педагоги, художники і, вже – річ звичайна, найбільш урядників: в синоді, в сенаті, по канцеляріях міністрів і т. ін. Ледве чи є в світі друга така нація, щоб її інтелігентні люди жили так врозтіч, як українці, доки вони живуть на рідній землі, так мовити: у власній господі. Не до речі б було тут здіймати широку бесіду про те, що спричинювалось і спричинюється такій розтічі, але не можна не вказати на одну найголовнішу рису яко на прародительку розтічі нашого часу: – це брак самосвідомості національної, або інакше, густа хмара темноти національної, а через те і нетямок дійсних першорядних інтересів України.
Отже скоро доля закине українця на чужину, тут – інші обставини життя, інші умови, чуже сонце, чуже небо, чужі люди, чужа мова і психологія, – все оце зразу розбуджує в українцях інстинкти національні і оця незрима сила стягує українців до купи, гуртує їх і вони пильнують визначити себе навіть прилюдно, що вони «хахли», і часом визначують так не добре задля української ідеї, що не можна тоді не сказати: бодай би ви на світ не родилися.
В роках тридцятих нашого [19] віку бачимо в Петербурзі між освіченими українцями, що в житті Шевченка мали більшу чи меншу вагу, письменника нашого Гребінку, художника і секретаря Академії художеств Григоровича і ін. Гребінка, покинувши службу військову, був тоді урядником в комісії «духовных училищ» [Лицей князя Безбородька, 1881, стор. 279.]. Ще року 1834 він видав в Петербурзі перші свої байки українські під назвою «», а року 1836 видав їх вдруге і окремо переклад поеми Пушкіна «». Певна річ, що Шевченко, ще до знайомості з Сошенком, читав Гребінчині твори і впивався ними, бо вони живо переносили його на рідну Україну під рідну стріху.
Василь Григорович – був вже кілька років конференц-секретарем Академії художеств. З обома ними Сошенко був знайомий і познайомив з ними і Шевченка, розповівши їм і про його гірку долю і про його незвичайну кебету. В товаристві оцих двох людей Тарасові поталанило спізнати знов інших освічених людей: знаменитого тоді художника Карла Брюлова і московського поета Василя Жуковського – напів-українця і інших. Брюлов, Жуковський та граф Вієльгорський більш за всіх спричинилися визволенню Шевченка з кріпацтва.
Про першу знайомість з Брюловим Шевченко в «Художнику» ось як розповідає: раз якось Брюлов зайшов до Сошенка, він любив провідувати своїх учеників. Вони умовилися йти увечері в театр. Треба було послати записку по білети. Брюлов написав її. У Сошенка тоді саме був Шевченко, але він доти не знав ще особисто Брюлова. Сошенко прохав Тараса збігати з запискою. Шевченкова твар зацікавила Брюлова; заким Тарас ходив з запискою, Брюлов розпитав у Сошенка: хто він, роздивився його малюнки; з них спостеріг кебету і сказавши Сошенкові, що про Тараса треба подумати, прохав привести Тараса до нього (Брюлова) на квартиру. Небавом після того Шевченко був вже в квартирі Брюлова…
Таким чином впродовж часу, може вельми недовгого, Тарас опинився, можна сказати – в «іншому царстві». Легко зрозуміти, що тоді коїлося в душі у нього! В первах, мабуть, Тарас не йняв віри такій переміні, не йняв віри в реальність фактів, з якими так несподівано зустрівся; і, може не раз хватався обіруч за голову і питався сам у себе: чи це все правда? чи це не галюцинації? чи не сон? Дійсно і в обставинах і в людях була занадто різка переміна. Контрасти, – хочби й не для кріпака-маляра в замізьканому демикотоновому халаті, – були б незвичайними; не могли вони не брати його за очі, не западати глибоко в душу і в серце, хочби й не такі вражливі й перейнятливі, як у Шевченка. Не могли вони не зворушити усього духового і морального організму Тараса!
Зауважте собі: з одного боку темна і сувора постать скупого, гнівливого маляра цехового Ширяєва і його пиндючної жінки, а коло їх темні школяри і маляри костромські – мужики; з другого боку – такі ясні зорі – такі добрі, гуманні, світлі люди, як Брюлов і Жуковський, а коло їх плеяда художників і письменників!… Там аби-яке помешкання робітників Ширяєва і брудне горище, тут «червона світлиця» Брюлова!… там брудна майстерня з партацькими малюнками; тут галереї Академії з ліпшими творами штуки, з «Останнім днем Помпеї»; тут Ермітаж; майстерня великого художника з «Розп’ятієм Христа»; з головою «Заплаканої Марії Магдалини», дивлячись на котру, Жуковський плакав!… Там у Ширяєва – темнота, сварка, бійка; тут у Брюлова – світ, любов, братерство братнє!…
Як же можна було, щоб все оце добре, ясне, гуманне і прекрасне не вплинуло животворною, чарівливою цівкою на пригноблений дух нашого кобзаря! І воно вплинуло! воно його живило, бадьорило, ростило його дух і кебету, наче те сонечко весняне, тепле, огрійливе, непалке впливає на людину, що після довгого недугу тяжкого вивели добрі люди під плечі, привели в садок і посадовили на зеленому моріжку оксамитовому під вишнею, окритою білими шатами срібними, облитою ніжними пахощами весняними! Сиди!… вбирай в себе животворну силу весни та впивайся голосною піснею солов’я!… Одне слово: живи!
Радощі Тараса – певна річ – були невимовно великі, без краю глибокі; більші ніж тоді – як визволили його з кріпацької неволі Енгельгардта і Ширяєва. Визволення приходило повагом; його він ждав, на його він сподівався; воно не впало до нього так зненацька; а про знайомість і приятелювання з Гребінкою, з Жуковським, з Брюловим, з Григоровичем він, роблячи малюнки в Літньому саду, або окрашуючи паркани чи дахи, ледве чи й марив коли!
Одно слово: Тарас однією ногою стояв в реальному пеклі кріпацтва; другою в реальному раю світа. Не диво, що він з нових обставин і людей радів, раював і з радощів плакав; але «то були сльози райські, божествені»… Певна річ, що оці сльози радощів не раз видавлювали йому з очей і інші сльози. Вертаючи з «червоної світлиці Брюлова» на брудне горище Ширяєва, він ще глибше почував, як невимовно тяжко пече його пекло кріпацтва. Тепер без міри більше бентежила його думка: «Чом же і нам кріпакам не бути людьми?…» Він тепер вже перечитав деякі книжки, що разом з тими розмовами, які доводилося йому чути в товаристві Гребінки, Жуковського, Брюлова і інших людей освічених, розгорнули геть ширше його світогляд; геть більш поширили його свідомість і розвиток загальний. Крило підборкане в орляти відросло; і саме орля виросло; його рвало летіти, тим то й важче для нього був той ланцюг, що держав його на приколні.
Нам трудно, навіть чи й можливо, уявити собі ті муки пекельні, що тоді саме зазнала Тарасова душа, найпаче, коли одного разу чорна хмара кріпацького безправ’я трохи-трохи не линула була на нього дощем кривавим, яким колись у Вільні линула вона з руки кучера Сидорки.
Раз влітку, можна гадати літом р. 1837, коли Енгельгардт виїхав з Петербурга, управитель його Прехтель покликав Сошенка змалювати портрет з його молодої жінки. Сошенко на той час перебрався в помешкання Енгельгардта. Шевченко звичайно приходив провідати і його і декого з своїх земляків-кріпаків, Енгельгардтових слуг. Вжеж йому не можна було не поділитися з останніми своїма радощами, що зазнав він з знайомості з людьми освіченими. Річ натуральна, що в бесіді не можна йому було не нарікати на свою кріпацьку неволю, не можна було, щоб в бесіді не пролетіло слово прокльону взагалі проти кріпацтва. Те слово залетіло і в уши Прехтеля. За це він зненавидів Шевченка і велів різками вибити з нього «лібералізм». В неділю скоро Тарас прийшов на двір Енгельгардта. Його вхопили і потягли на стайню. Великої праці треба було ужити Сошенкові, щоб ублагати Прехтеля і його жінку, щоб не били Тараса. Управитель вгамувався, змилостився, але заказав Тарасові бачитися з челяддю Енгельгардта.
Переказуючи це оповідання, не можна мені не звернути уваги й на те, що наймення Прехтеля ми зустрічаємо в оповіданні Шевченка: «Прогулка с удовольствием и не без морали» («Матрос»), де Тарас описав свою подорож по Київщині р. 1845–46. Тут Шевченко показує нам Прехтеля Степана Йосиповича людиною освіченою в Дорпатському університеті; потім військовим лікарем. Лишивши службу, Прехтель побрався в Вільшаній, придбав собі хуторець біля цього містечка і жив собі. Це людина доволі симпатична. Не можна запевне сказати, чи це той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса, чи може й не він. Ледве чи він: мені здається, що коли оповідання Сошенка щодо Прехтеля – факт певний, так вже саме лишень наймення не могло не бути Тарасові таким осоружним, що він не надав би його одному з симпатичних людей свого оповідання… Хоч і як добре було серце Тарасове, а проте таких вчинків, який загадав був Прехтель заподіяти над ним, не забуває ніколи і найдобріше, найнезлобивіше серце людське.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 63 – 67.