3. Тарас у Вільні
Олександр Кониський
Зима року 1829; грудень; на дворі – певна річ, холодно… День св. Миколая, день торжествений, царський… Вільна не тільки урядова, але й шляхетська – справляла це свято, справляла іменини царя Миколи – бучним бенкетом на «ресурсах»… В домі «Дворянского собрания» – «огні горять, музика грає»… Там натовп російської бюрократії і польсько-литовської аристократії… ГІани віку поважаного – за зеленими столами; панїї в покою гостинному; на хорах «музика квилить, завиває», а в залі молодіж витинає вальса, мазура!… Весело!… Тут десь і Павло Енгельгардт…
А там в квартирі його, в прихожому покою «козачок» Тарас Шевченко – не схотів сидіти самотою в темноті, та засвітивши світло, розташувався з своєю колекцією… Увесь стіл покрили малюнки з героїв історичних. Тарас нагнувся над ними і стоїть нерухомо; очі його впилися в «козака Платова»… Ясно-голубі, майже що сірі очі «козачка» горять, з них летять іскри; вони пильно-препильно придивлюються; вони міряють коня, міряють єнорала на коні; вдивляються в кінську гриву; в єноральські вуси…
Нарешті Тарас присунув до себе шматок паперу… рука його спустилася в кишеню, досягла звідтіль олівець. Тарас сів біля столу і взявся малювати список з єнорала Платова. Розважно пильнує наш маляр: він увесь, з усією душею, з усіма думками нирнув в свою роботу. Вже й північ минула, а Тарас працює, очей не зводить з своєї роботи. Платова він вже скінчив, вже малює «маленьких козачків, що гарцюють біля міцних копит єноральського коня»; от-от ще трошечки і доведе він малюнка до краю… Тарас так нирнув в свою роботу, так перейнявся нею, що ні на що більш не вважає; обов’язки «козачка» вилетіли йому з голови… Не чує він, як біля дому заскрипів сніг під саньми, не чує, як біля рундука затупотіли і стали коні; не чує, як рипнули двері! Тарас тоді тільки схаменувся, як почув, що чиясь рука вхопила його за вухо і скубе люто!… Зирнув Тарас – аж то його пан!… Енгельгардт, вернувшись з «ресурсів» і заставши Шевченка за малюнками, розгнівався на нього раз за те, що козачок не зустрів його в сінях, не відчинив дверей, а вдруге за те, що Тарас «міг би спалити не тільки дім, але й місто».
Вискубши за уши і нагодувавши свого козачка панськими ляпасами по тварі, Енгельгардт з того не задовольнився. І другого дня вранці Тарас мусив нагадати собі школу Богорського з її суботами… Ми бачимо в понеділок 7 грудня р. 1829 огидливу сцену панського самовластя. В стайні на долівці лежить Шевченко: один з кучерів сидить у його на голові, тримаючи йому руки; другий на ногах, а кучер Сидорка, справляючи Енгельгардтів наказ, на Тарасовому тілу малює різками візерунки – оздобу кріпацтва! Він пише хартію панського самовластя, хартію мордування чоловіком – чоловіка! В дебелій руці Сидорки сумним посвистом хижим лунає довгий пучок різок! На той посвист німо відповідають цівки крові з Тарасового тіла, а сам Тарас не стогне, не кричить, не проситься; він мовчки зціпив зуби, стуливши міцно губи, силкується не пустити з грудей голосу; бо тямить, що з тим голосом вирвалося б не прохання, а глибокий проклін деспотизму… Тарас мовчки, чистими, як Божа роса вранці, слізьми росить брудну долівку стайні!…
Нам з вами, читачу, і гидко, і бридко навіть виобразити собі оту картину; а Енгельгардтові і справникам її вона була байдуже! Що ж, коли польсько-московське «право» так вигодувало дух і звичаї людей, що отака картина катування неповинного чоловіка була, на той час, річ звичайна, бо
«Поникли голови козачі
Неначе стоптана трава»…
Як оцей випадок, так – певна річ і чимало інших – не могли не довести Енгельгардта до думки, що з оцього Шевченка не буде козачка. Не можна було йому не подумати, що він помилився, не послухавши Дмитренкової поради. Козачка з Шевченка не зробиш, а маляра, та ще може й доброго, втеряєш… треба полагодити помилку. І от, – перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. Ніхто з біографів не називає нам того маляра; кажуть тільки, що він «був таким совісним, що через пів року, прийшовши до Енгельгардта за грішми, повідав йому, як він розуміє Тараса» [Чалий, стор. 20]; себто висловив йому, що у Шевченка вельми видатна кебета малярська. Яко людина практична, Енгельгардт зрозумів і власну користь, якої можна буде йому зажити, коли він матиме з свого кріпака доброго портретника. Він, за порадою того маляра, віддав Шевченка в науку до портретника Лямпі.
«Одначе останній не згодився брати Тараса до себе в дім, а пристав тільки на те, щоб він ходив учитися в майстерню до нього».
Шевченкові тоді минуло 16 літ. Він тоді саме спізнався з якоюсь вродливенькою швачкою і вперше прокинулася у нього свідомість свого людського достоїнства. В серці у нього занялося перше молоде кохання до дівчини, що належала до другого стану, себто не кріпацького і її незалежні думки зробили міцний вилив на пригнічену, приголомшену, але глибоко перейнятливу Тарасову натуру. Оце перше кохання, по словам самого кобзаря, облагородило його душу.
«Я, – каже він Сошенкові, – тоді вперше прийшов до думки: чом би і нам кріпакам – не бути такими ж вільними людьми». [там само, 21.])
Трудно мені згодитися, щоб отакі думки і почуття людського достоїнства тоді тільки вперше прокинулися у Шевченка: і до того в житті його траплялося чимало випадків і обставин, що не могли не зворушити йому таких думок. Досить згадати про його діда Йвана, що був свідком гайдамаччини і свідомо знав і тямив сам і розповідав і Тарасові, за що «Залізняк і Гонта ляхів покарав». Певна річ, що під впливом кохання, почуття людського достоїнства і думки про волю усіх людей у 16-літнього Тараса заворушилися міцніше, живіше і рух їх значніше визначався, спричинявся більшому болю вільнолюбивої душі і ніжного серця. Коли б вже неминуче треба було вказати той мент, коли в голові Тараса більш-менш свідомо прокинулася думка: «Чом би і нам – кріпакам не бути людьми вільними», так певніш буде вказати на той час, коли Дмитренко не пустив його в науку до хлипнівського маляра і закинув його до пекарні, що стала про нього, таким чином, першою «широкою тюрмою»…
Далі з уст Сошенка д. Чалий повідає, що Тарасова коханка вимагала, щоб він відцурявся рідної мови на користь національності шляхецької, (тобто польскої).
«В бесіді інтимній вона не говорила інакше як мовою польською, і Шевченко мусив принести цю жертву і, чи хотів, чи не хотів, мусив учитися по-польськи».
Хто була оця Тарасова коханка-полька – д. Чалий не каже. У самого Тараса ніде про це кохання прямої, очевидно певної звістки в його автобіографічному матеріалі нема: двічі він тільки, та й то вельми невиразно натякає ніби. Раз вже року 1857 згадує він якусь Дуню Гашовську, «любу-чорнобриву»: йому наснилося, що бачив її, як вона молилася в церкві св. Ганни у Вільні [Записки, 5 вересня 1857 р.]. Вдруге згадує про якесь кохання, «що отруїло його» [Художник, стор. 61]. От це і все! Ніде більш не згадує він ні про яку женщину за час свого побуту у Вільні або у Варшаві. Я більш певен, що те перше кохання було у Вільні; в листі до Бр. Залеського Шевченко каже: «Вільна дорога моєму серцю по споминкам» і д. К. Болсуновський переказував мені, що йому хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшавянка, але жила вона у Вільні.
На те, щоб образ якої людини ввижався нам більш як через 25 літ після того, як ми її бачили, треба, щоб вона – чи лихим чим, чи добрим глибоко запала в наше серце. А коли Тарас через такий довгий час так сердешно називає Дуню [Дуня – Євдокія, Євдоха.] Гашовську любою, так певна річ, що вона доброю стороною глибоко вплинула на його серце. Знаючи нарешті з віршів Шевченка і з листів його до Федота Ткаченка, яку велику вагу смак його надавав чорним жіноцьким бровам, я гадаю, що не буде великою помилкою уважати, що ота «полька», про яку говорить Чалий, була – Дуня Гашовська.
Що до жертви, яку приніс би то Тарас своїй коханці – гак про це трохи чудно й говорити! Коханка та була полька; чи жила вона в Варшаві, чи хоч би і в Вільні, то вже ж вона не вміла говорити ні мовою московською, ні рідною для Шевченка українською, а балакала своєю рідною, польською. Остання не була зовсім чужою й для Шевченка; певна річ, що до неї він був тоді більш призвичаєний ніж до мови московської. Виходить, що інакше йому з коханкою бесідувати, як не по-польськи і не можна було. А коли він навчився мови польської від своєї коханки, і коли це вже треба вважати за жертву, то це була «жертва» не «шляхетській національності», а – потроху – коханню; та більш над усе «жертва» освіті: дякуючи цій «жертві», Шевченко спромігся читати трохи польських авторів, напр. Міцкевича, Лібельта і ін.
Недовго одначе Тарас впивався раюванням свого першого кохання. Кріпацтво і панська воля і тут напоїли його трутою розлуки. Наближалася польська революция року 1830. Енгельгардт тямив, що йому неминуче зайняти таке становище, щоб з приводу повстання не довелося йому двоїтися, не довелося озиратися ні направо, ні наліво, щоб ні революційний, ні легальний уряд не зачепив його. Переїхати у Вільшану було небезпечно: революція могла зачепити і Київщину. Він приміркував – покинути царську службу і перебратися до Петербурга. За ним мусив податися і Шевченко. Яким чином останній туди достався – про це маємо не однакові звістки. Чалий повідає [стор. 22], що «Енгельгардт вирядив Тараса до Петербурга етапом [шупасом] – укупі з іншою челяддю і зробив так з обачності, щоб в дорозі челядь не повтікала». В другому місці [Киев. стар. 1882. Кн. X] читаємо, що коли Шевченко простував ото етапом, так у нього на одному чоботі відірвалася підошва і він, щоб не відморозити ноги, мусив перебувати добрий чобіт з однієї ноги на другу».
Я не можу приняти оцих звісток – яко не певних. Ледве можна гадати, що вся дворова челядь у Енгельгардта була така, щоб він стерігся, аби вона з дороги не повтікала; певніше – думати, що між нею були й такі кріпаки духом, що й самі не втекли б і других не пустили б. Ледве – знов, – щоб Енгельгардт допустив для себе самого такий сором, щоб виряджав своїх слуг етапом, та ще й в порваних чоботах. Нарешті: пересилка людей етапом коштувала б більш ніж вирядити їх фірами, а до того – пересилка етапом вимагала згоди на те урядової! Який би там не був уряд, хоч би як він не сприяв панам, а ледве чи згодився б він мордувати неповинних людей – 2–3 місяці етапом і етапними тюрмами.
Тим-то ближче до правди Мартосова звістка [Вестник Юго-Западной России, 1863, с. 32-42] , що Тарас з Варшави поїхав до Петербурга укупі з іншими слугами Енгельгардта з панським обозом, як це звичайно робилося. Хіба може було так, що Енгельгардт, виїздячи з Варшави, покинув там Шевченка, щоб не переривати йому науки у Лямпі. В такому разі – будемо вважати зовсім певною звістку в споминках Костомарова [Кобзар, 1876 стор. VII], що Тарас підчас повстання р. 1830 – був у Варшаві, звідкіль уряд революційний випроводив його в гурті з іншими «русскими», давши їм грошей тодішніми асигнаціями [Банкнотами] революційними.
Ще певніш буде брати звістку, переказану мені д. К. Болсуновським, що варшавський комісар Енгельгардтів в лютому р. 1831 вирядив з Варшави до Петербургу разом усю Енгельгардтову челядь, значить і Шевченка. Тоді вже не можна було дістати коней стільки, скільки треба було, через що на один віз сідало по кільки чоловіка. Дорога була вельми грязька; звісно, напровесні, коли вже розставало, через що слуги мусили часом чергуватися і йти пішки біля возів. З такої причини не в одного Шевченка порвалися чоботи і всім, хто їхав укупі з ним, доводилося в дорозі бідувати.
Як вже воно там не було, але навесні року 1831 Шевченко був уже в Петербурзі.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 51 – 56.