Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

29. Перепоховання у Каневі

Богдан Лепкий

Тріумфальный поворот на Україну. Київські приготування до похоронів. – Митрополит і губернатор. – Молодіж. – «Мужик, та чин на йому генеральський.» – Замісць промов – терновий вінок. – Пароплавом до Канева. – Промови Чалого, Антоновича й Драгоманова. – Над берегом біля Канева. – В Канівськім соборі. – Промова О. Мацкевича. – Перша точка Шевченкового «Заповіту» сповнена. – Тарасова могила.

За той час робилися в Києві приготування, щоб прийняти дорогого гостя. Похоронами піклувався тут Варфоломей Шевченко, а наради відбувалися у Чалого. Дехто хотів, щоб Тарас спочивав у Видубицькому монастирі, між панами й генералами, він «хлопський поет», дехто рад був поховати його на Аскольдовій могилі.

Терновий вінок

Терновий вінок

Аж 18 мая наспіла домовина. Около 4 години з-полудня студенти й молодіж українська перевезли її з Чернігівського берега Дніпровим мостом. Хотіли внести в церкву Різдва Христового. Та мусіли спинитися, бо не було останнього рішення властей. Тоді Варфоломей поїхав чимскорше до протоєрея Лебединцева, а з ним до митрополита Арсенія. Показали відкритий лист міністерства справ внутрішніх на перевезення тіла й заявили, що петербурзька громада кріпко стоїть на тому, щоб сповнити волю покійника й поховати його на Чернечій горі.

Митрополит відіслав їх до губернатора Васильчикова.

Цей самий Васильчиков, що недавно випустив був Шевченка з тюрми й радив йому вертати в Петербург, тепер пустив його назад у Київ. «Стало! Пусть внесут в церковь!»

Тоді молодіж випрягла коней і сама повезла домовину. По дорозі часто затримувалися, говорили промови й читали вірші. Вечером принесено тіло покійника до церкви Різдва Христового на Подолі, що стоїть край берега Дніпра.

Похорон Тараса Шевченка (в Києві, біля…

Похорон Тараса Шевченка (в Києві, біля церкви Різдва Христового)

На другий день в неділю рано-вранці винесено домовину з церкви, на вулицю Александрівську, щоб зняти в неї фотографію. Домовину окружила – родина покійника, дальше стояли товариші й знайомі. Дехто з несвідомих питався, що отсе за покійник? Другі відповідали: «Мужик, та чин на йому генеральський.» Днина була похмура, падав дощ. Та мимо сього народу зібралося повна церква й увесь цвинтар. Говорити промови в церкві не дозволено. І тоді, підчас панахиди, одна паня в чорному вбранні підступила до труни й поклала терновий вінок.

Була це найкраща промова, більш проречиста від слів, – символ долі покійника й його народу.

З церкви похоронна процесія двигнулася в похід до пароплава, щоби ним відвезти тіло Шевченка на Чернечу гору – туди, де Шевченко спішився живим, а куди щойно у труні вспів прибути.

Що кілька кроків треба було задержуватися, бо виступало богато промовців. Над самим Дніпром говорив Чалий. Він казав: «Поезія Шевченка завоювала нам право літературного горожанства й голосно заговорила у сім’ї слов’янських народів. От в чому велике значення Тараса Шевченка і його слава, що до-віку не загине!» По його промові зложено домовину на пароплав. З домовиною їхала сім’я поетова, Сошенко з жоною, Віктор Забіла, Чалиха та університетські студенти.

І цей самий Дніпро, який носив колись щоглисті кораблі Святослава й козацькі бистрі чайки, поніс тепер на своїх розливистих, весняних хвилях тлінні останки свойого найбільшого співця.

Дорогою говорили промови: будучий славний історик Антонович, учений Михайло Драгоманов й інші.

Пароплав приплив до Канева на другий день. На зустріч Тарасові виїхав його приятель Михайло Максимович.

На Дніпрі стояла велика вода й пароплав не міг причалити до самого берега. На руках годі було перенести домовини, то ж заїхали у воду драбинястим возом і на йому привезено домовину на беріг. На березі стояв народ із священиками. Труну поклали на мари й понесли в собор.

Тут, 22 мая відправлено торжественне богослуження, після якого протопоп Мацкевич виголосив промову, яку закінчив словами:

«Ти, стародавний Дніпре, що пишаєшся своїми сивими хвилями, тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченкові останки. Повідай же ж ти нам про дорогого для кожного Українця чоловіка-кобзаря! Був час, що про нашу Україну думали, що це край нездатний до високих почувань і думок. Але Шевченко довів, що край цей, де забули про народну просвіту, має душу й серце приступне для всього високого та прекрасного. Так, померший брате! Світ твій просвітиться перед людьми! Вони побачили твої діла добрі й прославили Отця, що на небесах.

Минуть віки і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав ти, брате, жити в Каневі, от і – жий до кінця світа! А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо в нас спочивають кістки Тараса Шевченка. Тут на одній із найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його і як на Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той і по цей бік нашого славного Дніпра.»

Копають могилу Т. Шевченка (з…

Копають моглиу Т. Шевченка (з фотографії)

Тим часом на Чернечій горі студенти й інші поклонники поета, викопали гріб. По відправі панахиди й по промові о. Мацкевича рушила туди процесія, окружена величезним здвигом народу.

Над широким Дніпром, на високій горі, звідки видно лани широкополі, могили, кручі, звідкіль луна так сильно й далеко розлягається кругом, там, де мав замешкати Шевченко у свойому малому раї, опинилася його домовина. Всі зняли шапки з голів й низько поклонилися перед порохом найбільшого Українця. По степах і полях поплила далеко «вічная пам’ять». Шуміли дерева, гуділи вітри, Дніпро нестримно розливав свої води, мовби його із гранітного ложа підняли й розбурхали віщі слова великого поета.

Первісна могила Шевченка в Каневі

Первісна могила Шевченка в Каневі

Незабаром над домовиною Шевченка виросла велика могила. Висипали її преклонники Тарасової музи. Зразу була вона чотиригранна, подовгаста. Обложено її камінням в два сходи. В головах поставлено високий хрест, простий, з дерева, мов на Голгофі. Се ж була ніби вкраїнська Голгофа. Коли по двадцяти роках тераси стали розсуватися, а хрест похилився, то могилу відновлено. Тепер вона на горі піднімається, мов високий на 3 сажні курган. Верх могили плоский в чотири аршини проміру, а посередині стоїть залізний, на три сажні високий хрест, з коротким надписом: Шевченко. Більше й не треба! Це слово чимраз дальше, гучніше й вимовніше лунає по світі, а хоч ще й не минули віки, так нащадки Тарасові знають і розуміють, хто він був для них, для України, для людства [О. Огоновський. Дещо про життя і літературну діяльність Тараса Шевченка. Кобзарь. У Львові 1893. Частина перша, сторона LXXXIX й дальші. Перевезення тлінних останків Шевченка на Україну. «Неділя» 1911 Ч. 21. Висока могила. На спомин 50 роковин смерті Тараса Шевченка. Видання Комітету по упорядкуванню Шевченківських свят у Москві. Сторона 132-133].

Хрест простягає рамена свої в безконечність…

Могила Т. Шевченка в 1910-х рр.

Могила Т. Шевченка в 1910-х рр.

Року 1892 купив землю, у якій спочив Тарас Шевченко його прибраний брат Варфоломей і передав її разом з 3000 рублів Канівській міській думі, на вічну власність із цим, щоб вона повік удержувала могилу в добрім порядку, щоб при могилі був сторож, і щоб до могили зроблена була гарна дорога. Бажання отсі сповнено при помочі й при заходах дідича Василя Тарновського, що оснував також музей і зібрав та зберіг у йому цінні пам’ятки по Тарасі Шевченку.

До могили стали ходити, мов на прощу, околичні селяни. Відвідували того, що писав їм волю. І отсе в місяці червні 1861 року зчинилася між польськими панами тривога. Вони боялися, що починається між селянством бунт і казали, що в могилі зариті свячені ножі.

А там не ножі, а заповіти Шевченкові лежали, сто раз гострійші від ножів. І не по ножі ходив на Тарасову могилу народ, а по його духа, по його віщі слова, котрими він кріпиться у своїй боротьбі о волю.

В меморіальній хаті Т. Шевченка

В меморіальній хаті Т. Шевченка

Біля могили замешкав у хаті сторож, а з другого боку сіла народна легенда з семибарвним фантастичним сяєвом над сріблистим чолом. Пильнує, щоб стежка до могили не заросла травою і щоб не покрилася вона пилом буденщини. Тою стежкою ідуть у гості до Тараса його духові діти. З подякою і пошаною великою кланяються його пам’яті і з могили вертають домів покріпленими на душі, з новими силами в тілі, з новою охотою працювати й боротися за здійснення великих ідей великого поета. Їх думки і зітхання зливаються з шумом старого Дніпра і з тим голосом України, яка будиться зі сну, встає, простує кайданами втомлені руки, – росте!

Шевченко бачить це і зо стіни своєї світлиці в сторожівні, біля могили, дивиться своїми темно-сірими очима й всміхається своїм дивним-дивним усміхом, якому рівного на жодному обличчі, на ніякому портреті ви не побачите, немовби горе минулого і розкіш будучого зливалися в щось одно – вічне.


Примітки

Подається за виданням: Тарас Шевченко. Твори. Том 1. Про життя й твори Тараса Шевченка. Кобзарь (до першого арешту). – Київ-Лейпциг: Українська накладня, [1918? р.] с. 160 – 169.